Походження тюркських мов і до чого тут скіфи, саки, гуни та авари?

Аби не було спекуляцій з приводу назви статті, одразу перейду до відповіді.  Скіфи тут ні до чого. Але їх чомусь цілеспрямовано намагаються втягнути у світ необґрунтованих тюркомовних теорій  походження. Більшість сучасних тюркських мов мають високий ступінь взаємно зрозумілості. Це свідчить про досить недавнє загальне походження та поширення цих мов кочівниками зі сходу в нашій ері, але НЕ раніше експансії сюнну-хунну-Xiongnu з кордонів з Монголією на захід. Основні тюркські гілки віддалені один від одного не більше, як італійська від іспанської, які лексично збігаються на 82%. Вони можуть також використовувати слова індоєвропейського походження, адже частково є нащадками азійських саків, коріння яких можна шукати в культурі бойових сокир доби бронзи та в андронівській культурі. Саме тому одні й ті ж корені у скіфо-сарматських етнонімах можна розглядати з точки зору як арійських, так і тюркських мов.  Саме цим і займаються автори ідей щодо тюркомовності скіфів.

            В українську мову також проникло чимало тюркських слів, але це вторгнення  стосувалось подій  середньовіччя, а не  скіфської епохи. Тому, аби  більше не перейматись  засиллям теорій про тюркомовність скіфів,  вирішила дещо заглибитись в це питання.


            Прототюркські, монгольські, японські, тунгуські, корейські мови зародились серед ЗЕМЛЕРОБІВ НЕОЛІТУ  в басейні річки Західний Ляо (Північно-Східний КИТАЙ). З 2012 року популярною була версія, що первісна батьківщина тюркських мов в південно-західній Маньчжурії.  Раннє поширення трансєвразійських (доалтайських, палеазійських) мов було зумовлено  землеробством та культивування проса…, але не скотарством. Лексика від скотарів степу почала впливати на протоалтайські, зокрема прототюркські мови, щойно в епоху пізньої бронзи, особливо щодо вирощування пшениці, ячменю, скотарства, молочного виробництва та експлуатації коней.  Про це розповідає Martine Robbeets у своїй статті від 10.11.2021 року в журналі Nature, який з групою дослідників намагався докопатись до глибин цієї теми з допомогою лінгвістики, археології та генетики.  Про це згодом в деталях.

            Розгляньте хронологію розпаду цієї трансєвразійської  сім’ї мов, яку запропонували автори статті:

9181 років тому – зародження прототрансєвразійського (східноазійського) кореня мовної родини, який збігається з початком культивування проса  9000 років тому. 

6811 BP (років тому) або 4790 років до н.е. –  такий вік визначили дослідники для протоалтайської єдності тюркської, монгольської та тунгуської мов.

4491 BP (років тому)  – вік  монгольської та тунгуської мов.

5458 BP (років тому)  – японо-корейські мови.

“Вік мовних вузлів родини був визначений попереднім віком 2100 років тому:

  • японська 2100 BP (років тому) ± 175,
  • корейська 800 BP (років тому)  ± 175,
  • тюркська 2100 BP (років тому)  ± 175,
  • монгольська 750 BP (років тому) ± 50,
  • тунгуська 1900 BP (років тому)  ± 275

Мова скіфів

            Отже, тюркські мови відділились від свого праматеринського лона, мовного вузла,  не раніше 3 ст. до нашої ери, а за даними глотохронології 1 ст. до н.е. Скіфи та саки залізної доби належали до скіфської групи мов, доарійської або доіранської. Тобто –  до одного з первинних відгалужень індоєвропейської мовної сім’ї, які сформували певний діалектний континуум, ступінь розуміння між говірками якого прямопропорційний  відстані між її носіями. Саме тому,  мовознавці змушені шукати паралелі між скіфськими етнонімами не тільки в іранських морфемах, але й у санскриті та в європейських ізоглосах, найчастіше чомусь у германських. Я б ще шукала в пракельтських, якби щось в цьому тямила.  Не впевнена, чи в далекому Пазирику на межі з Монголією, який заведено пов’язувати з археологічними культурами скіфо-сакського кола, панувала винятково індоіранська мова, а не якась ПРОТОтюрко-монголо-тунгуська. Але скіфи, безпосередньо з культури Пазирику гірського Алтаю (6-3 ст.до н.е.)  в Причорномор’я,  насправді не приходили. Та й  жодної окремої тюркської мови тоді ще не існувало. Культурну взаємодію інколи плутають з масштабними міграціями.  Тому всі ідеї про те, що саки та скіфи були тюркомовними – це не більше, аніж безпідставні гіпотези. Причиною появи цих теорій став той факт, що частина нащадків азійських саків була асимільована в процесі середньовічних тюркських міграцій. Найбільше це стосується носіїв кипчацької гілки  мов, які генетично частково нагадують саків Центральної Азії, оскільки підхопили деякі лінії R1a Z94 (Z2124, Z2125) індоіранського горизонту міграцій доби бронзи, зокрема карачаєво-балкарці,  кримські татари, киргизи. Але ці ж гілки й досі рівною мірою представлені серед індоіраномовних народів. 

            Древні тюрки:

  • Уйгури (Синьцзян-Уйгурский автономний  район Китаю).
  • Огузи (племена огузького степу 8 ст. між Каспійським та Аральським морем, сучасні гагаузи, уруми та частково південні кримські татари).
  • Огури, оногури (булгари, можливо й гуни?).
  • Небесні тюрки – Göktürk – середньовічні тюрки Центральної Азії Руранського (4-6 ст.) та Тюркського каганатів (6 ст.). Хоча гектюрки говорили старотюркською мовою, ранні офіційні тексти каганату та монети були написані согдійською мовою (Середньо-Іранська, Північно-Східна).  Це була перша тюркська держава, яка політично використала назву «тюрк».  Старотюркське письмо датують першою половиною VI ст. Проте,  в 7 ст. согдійська (іранська мова) продовжувала відігравати роль «лінгва-франка» –   торгової мови  на шовковому шляху в Центральній Азії.
Buddhistic Uyghurs, Bezeklik, Cave 9, 9-12th century CE, Located at the Museum für Indische Kunst, Berlin-Dahlem.

 Класифікація тюркських мов

Найдавніші тюркські мови IV-VII ст.:

  • булгарська, якутська, чуваська, уйгурська (жовтих уйгурів).

Давні тюркські мови:

  • огузька (засвідчений пам’ятками давньотюркського рунічного письма),  уйгурська (з писемних пам’яток), тувинська, хакаська, тофаларська, шорська.

Новітні тюркські мови:

  • азербайджанська, кримська (Qırım tili),  гагаузька, кипчацька, печенізька, половецька, кумандинська, саларська, турецька,  туркменська, уйгурська (уйгурів-мусульман Китаю та на сході Туркестану), узбецька, чагатайська,  чулимська.

Найновітніші тюркські мови:

  • башкирська, казахська,  каракалпацька,  киргизька, кумицька,  ногайська, гірно-алтайська (ойротська), татарська (казанська, касимовська, машарська, західносибірська).

Основні гаплогрупи тюркомовних народів:

            Візьму на себе сміливість висловити гіпотезу, що прототюркські предки корелюють з деякими гаплогрупами:

  • Зокрема, з Y-гаплогрупою  Q -M242, до якої мають стосунок близько 42% туркменів, до 38 % сибірських татар,  14-38%  тувинців, 16% уйгурів, 8%узбеків, серед давніх номадів поширена серед азійських хунну.

            У Центрально- Східній Європі Q-M242 становить близько 1,7% чоловіків. Q-M242 зустрічається приблизно 1,3% українців, 1,3% поляків, у 2% росіян, 1,5% білорусів,  2% чехів, 1,5% словаків, близько 2,2% угорців, 1,2% румунів, 0,8% молдаван, 0,5%  у болгар. 

  • Крім цього, їх пращурів можна шукати серед носіїв монголо-тюркської гаплогрупи С3с, C2a, до яких належать 44-30 %  тюркомовних киргизів та до 80% казахів, більшість предків яких прийшла в Казахстан в часи Золотої орди в 14 ст.
  • Чувашам з алтайських Y-гаплогруп притаманна  N – M 231 (N1a1a   – 17%  «фінська та уральська» у тюркомовних якутів – 80%;  N-P43 (N1a2b) – 10% «самодійська», «фіно-уральська», «ханти-мансійська»). Предків чувашів  заведено вважати першими тюркськими племенами, що проникли на територію Європи з глибин Азії. Тісний зв’язок між болгарською та чуваською мовами є безсумнівним. Проте, ступінь відмінності чуваської мови від інших тюркських мов настільки великий, що деякі мовознавці  вважають її  незалежним членом алтайської сім’ї (Rachewiltz І.), думку яких я також підтримую.  Сучасна загальнонаціональна чуваська мова склалася в 15 ст. на основі діалектів середньобулгарської мови. Предок сучасної чуваської мови зародився десь у районі Байкальського озера, поруч із якимись монгольськими мовами.  На це вказують лексичні паралелі чуваської та монгольських мов, чуваської та тунгусо-маньчжурських мов. Початок виділення чувасько-булгарскої гілки пов’язують з рухом деяких племен з Заходу Монголії через Південний Казахстан у напрямку річки Сирдар’ї під натиском войовничих хунну в середині I ст. Антропологічний тип чувашів на 65% субуральський, на 20% – європеоїдний, 5% – лапаноїдний  і тільки 3,5% – чисті монголоїди.

            Початком отуречення населення Закавказзя, зокрема азербайджанців, а також просторів Анатолії,  можна вважати завоювання регіону турками-сельджуками в XI столітті та потоки міграції тюркських народностей, що продовжуються, в наступні століття, в тому числі тих, які переселилися в період монгольських завоювань у XIII столітті.

            Гілки R1a Z93, 94,95, зокрема R1a1a1b2a2-Z2124, Z2125, Z2123, серед цих народів  – це всього на всього частина отуречених нащадків азійських саків. Серед українців від тієї південно-азійської, сакської,  індо-іранської гілки лише 3% (7 носіїв). Та й серед скіфів Причорномор’я тільки одного індивідуума віддалено пов’язують з  цим  «андронівським» гаплотипом.

Гаплогрупи хунну, аварів та скіфів Причорномор’я.

Xiongnu among other people in Asia around 1 AD. By Talessman at English Wikipedia, CC BY 3.0

            Дехто наважується робити припущення, що забайкальські хунну та авари мають якусь тяглість від скіфів. Не буду вдаватись в деталі цієї теми, але наведу вам дані по Y-хромосомі та мтДНК, аби ви зрозуміли, що ці народи генетично між собою ніяк не пов’язані.

Хунну (Xiongnu)

  • Y –  Q-M378 або Q1b у 6-и чоловік з еліти,  Q1a у 6 слуг, по одному зразку – C3, O3a, O3a3b2, R1, R1a, R1b. (18 зразків – азійські, 2 – індоєвропейські).
  • mtDNA – D4, D4b2b4, D4a6, D4b2b2b, D4j5, G3a3 (китайська), N9a2a (японська), U2e1. (7 – азійські, 1 – індоєвропейська (U2).

Авари  споріднені з китайцями та уйгурами

  • Y –  N1a1a1a1a3a  (N3a5-F4205) – у 3-ьох чоловік (якуто-монгольсько-тувинська гілка). N-F4205 виявили лише в 1 українця з Луганської обл..
  • Y –  N1a1-M46 у 12 чоловік  найпоширеніша сибіро-уральська  загальна гілка.
  • Y –  Q1a2-YP791 (F1096, M25) та Q1b- Z35973 (L330, M346) – по одному зразку, які не мають ні прямих, ні однокрокових збігів у світовій базі даних. Найближчі до М25 монгольські цаатани та калмики Монголії.
  • Східноєвразійські материнські лінії домінують у різноманітному спектрі в 69,5%.

            Отже, щодо авар – вони подібні по окремих лініях мтДНК до тюркомовних уйгурів та монголомовних бурятів,  а по статевій чоловічій Y- хромосомі  до  фіно-уральських народів, оскільки домінантний генетичний маркер авар – N1a1. Цей гаплотип не був притаманний не тільки Причорноморським скіфам, але й азійським сакам, навіть пізніші сармати не були носіями цих генів. Ну і в українців, закономірно, ця гаплогрупа «N» майже відсутня, від 0 на Закарпатті до 2% по Україні загалом, за винятком Запорізької обл – 8% (Утевська, 2018)[1]. Бо, як розповідає нам «Повість врем’яних літ»,  погинули вони (авари), як «обри». Генетика це підтвердила.

            «Наші результати свідчать про те, що аварська еліта не змішувалася з місцевим населенням VI століття і могла залишитися свідомо підтримуваним закритим прошарком суспільства. Мало того, хоча це не суперечить моделям міграцій еліти, воно показує, що аварська еліта прибула сімейними групами, або принаймні чоловіки та жінки мігрували разом».  Аварська еліта була переважно ендогамною[2].

Скіфи Причорномор’я

  • Y –  R1a-M417 – 1 зразок,  R1b1a1a2 – 4 зразки, R1a-Z645 – 1 зр., R1a-Z93 – 1 зр.,  R1 – 1 зр., Q1c (L332) – 1 зр, J2a8-B437 – 1 зр., G-PF3378 – 1 зр.
  • mtDNA U5a1a1, U5a1a2b, U5a2b, U5a2a1, U5a2b, U5b2a1a2, U2e2, H, H8c, H5b (2) U2e2, H11b1, H6a1b,  T2b, W3a1, N1b1a, X4 – європейські лінії.  
  • mtDNA  А, D4J2, M10a1a1a, F1d – азійські лінії.

            В часи раннього середньовіччя грецькі автори продовжували називати скіфами все населення колишньої Скіфії, володарем якої став Аттіла. Але все ж, я б нікому не радила оголошувати гунів, а тим більше авар, нащадками скіфів. Цікаво, як ви ставитесь до згадок Пріска Паннійського «Римське посольство до Аттили» (5 ст.) про те, що у скіфів існувала своя варварська мова, а у гунів (унів) – своя. Ось цитата:

             «Поміж тим, як я прогулювався вздовж огорожі будинку проходить до мене чоловік, якого з огляду на його скіфський одяг, я сприйняв за варвара. Він привітав мене еллінською мовою «Будь радісний». Я здивувався, що скіф заговорив зі мною по еллінськи. Скіфи, будучи сукупністю різних народів, окрім власної варварської мови, охоче використовували мови: унську, готську і навіть авсонійську (латинську), коли спілкувались з римлянами, але не легко можна знайти посеред них людину, яка володіє еллінською, за винятком людей, яких вони взяли в полон із Фракії, або з приморської Іллірії» (Пріск Паннійський [Пер.: С. Дестунис], ст..25).

            Отже, скіфи мали власну мову, яка відрізнялась від мови гунів.

            Скіфи та саки – це різні народи, тому у них й різні нащадки. Їх об’єднує спільне коло скіфо-сакської матеріальної культури, зокрема деякі елементи звіриного стилю в мистецтві, кінської упряжі та зброї (акінак). Поняття «скіфської тріади» запроваджено в 1950-их роках. З 1970 різні  археологічні культури почали називати «скіфоїдними», в тому числі сакські та сарматські. Тому, аби уникнути плутанини, не екстраполюйте етнонім «скіфи» на «саків» або ж навпаки. Скіфи або скити, самоназва яких сколоти – це народ, який сформувався як етнос в Північному Причорномор’ї.  В певні періоди античності цей термін замінив по суті те, що ми сьогодні називаємо  індогерманцями та індоіранцями в мовознавстві. В I ст. давньоримський історик Пліній Старший розповідав, що «назва “скіф” поширилася в усіх напрямках навіть до сарматів та германців». Насправді  найвизначнішим народом за межами  Середземноморського регіону в залізну добу були скіфи, тому етнонім «скіфи»  та означення «скіфський» інколи використовували до широкого кола людей та культур. Етнокультурний маркер-індикатор «скіфська тріада» чи «скіфські мови» не є приводом для поширення топоніму «Скіфія» та етноніму «скіфи» за межі територій від Дунаю до Дону за Геродотом (5 ст.до н.е.),  в крайньому випадку, за межі Дунаю та берегів Каспійського моря, згідно з пізнішими розповідями Йордана (6 ст.) з урахуванням передньоазійських походів скіфів через Кавказ. Але не забувайте, що від початку скіфської історії в 7 ст.до н.е. з розповідей про них Геродота   до періоду життя  готського історика Йордана пройшло більш як 1000 років.

            Тому забудьте  утопічні теорії про “тюркомовних скіфів” в Причорномор’ї. Найдавніший тюркський народ поблизу нас – це чуваші. Але появу чуваської мови булгарської групи ніхто не датує раніше, аніж 4 ст. «Одна із західних давньотюркських мов зовсім не має дзвінких звуків у своєму мовному складі, а лише глухі та напівдзвінкі, — чуваська. Виходячи з цього,  чуваську мову можна вважати однією з найдавніших тюркських мов»[3]. Тюрколог Маслов Е.М. до найдревніших тюркських зараховував мову якутів, самоназва яких «саха тила».    Найдавніші йімовірні тюркомовні приходьки в  східні Прикаспійські степи —  це  так звані сюну-хунну також в 4 ст, або на півдні Казахстану на межі нашої ери (Кангюй). Дехто вважає що Прикаспійські та Кавказькі племена, яких різні автори від  Птоломея у 2 ст. до болгарської епітафії 14 ст. називали саварами, сабірами, суварами, в чуваській мові (сăвар), в татарскій (суар), є частиною сибірських хунну.

               Ступінь розбіжності  мови дає можливість датувати період її розпаду. А сучасні тюркські мови настільки подібні, що  дезінтеграцію більшості з них датують пізнім середньовіччям і лише найдавніші на межі нашої ери. Саме за таким алгоритмом причинно-наслідковості ми розуміємо поляка, чеха та хорвата, бо розпад наших мов пов’язують з міграціями, які відбулись  в 4-7 ст. нашої ери. Саме тому ми не розуміємо кельтські мови, бо вони з нами розбіглись на межі доби бронзи та заліза. 

            Агроскотарська лексика, зокрема щодо молочного виробництва та експлуатації коней, у цій монголо-тюркській сув’язі мов це пізнє запозичення від скотарів степу. Тому дехто знаходить спільні корені в тюркських та індоєвропейських словах. 

Ось, що про це розповідає Martine Robbeets у своїй статті[4]:

            “В епоху пізньої бронзи відбувся широкий культурний обмін в євразійському степу, що призвело до змішування популяцій із регіону Західного Ляо та східного степу із ЗАХІДНОєвразійськими генетичними лініями. З лінгвістичної точки зору ця взаємодія віддзеркалюється  в запозиченні агроскотарської лексики носіями протомонгольської та прототюркської мов, особливо щодо вирощування пшениці та ячменю, скотарства, молочного виробництва та експлуатації коней.”

            Терміни щодо великої рогатої худоби, вівці та коні; сільськогосподарський або кухонний інструмент; і текстильні вироби, такі як шовк. Ці слова є запозиченнями, які є результатом мовної взаємодії між населенням доби бронзи, що розмовляє різними трансєвразійськими та нетрансєвразійськими мовами.

            “Вік мовних вузлів родини був визначений попереднім віком (японська 2100 BP ± 175, корейська 800 BP ± 175, тюркська 2100 BP ± 175, монгольська 750 BP ± 50, тунгуська 1900 BP ± 275)”.

            6811 до н. е. –  такий вік визначили дослідники для протоалтайської єдності тюркської, монгольської та тунгуської мов, який збігається з початком культивування проса 9000 років тому. 

            Що  об’єднує тюркські, монгольські, японські, тунгуські, корейські мови у спільну трансєвразійську сім’ю мов?

            “Невелике ядро ​​успадкованих слів, які стосуються вирощування («поле», «сіяти» , «посадити», «виростити», «культивувати», «лопати»); просо. Але це не стосується таких слів, як  рис чи інші культури («пшоняне насіння», «пшоняна кашка», «сівняне просо»); виробництво та консервування харчових продуктів («заквасити», «подрібнити», «подрібнити до кашки», «заварити»); дика їжа, що свідчить про осілий стан (“волоський горіх”, “жолудь”, “каштан”); текстильне виробництво (‘шити’, ‘ткати полотно’, ‘ткати на ткацькому верстаті’, ‘прясти’, ‘різати сукно’);”

            Цікаво, що тлумачення терміну  «Saka» та  «Saga» автори статті НЕ пов’язують з санскр. Śakya (шак’я) –  «здатний, вмілий», індоєвропейським (протогерманським) словом sag – різати, скіфським «сагарісом» – сокирою, або з осетиським sag, Saka – олень, казахським «сакши» – охоронець, а з процесом ФЕРМЕНТАЦІЇ. Не забувайте, що цей термін є запозиченням в прамонгольські та пратюркські мови від скотарів степу, а не навпаки.

“Proto-Transeurasian *saga- ‘to ferment’  – ферментація

  • Proto-Japonic *saka- ‘to ferment, be in heat, bloom’ (saka- ‘бродити, бути в теплі, цвісти’,  sake ‘саке, рисове вино) 
  • Proto-Mongolic *saga- ‘to ferment; to reduce (food); to milk’ (сага-заквашувати;  зменшувати (харчування);  доїти’) 
  • Пракорейська *sak- ‘бродити, гнити’
  • Sak – ‘бути повністю ферментованим, старіти, згасати (від гніву), пом’якшуватися, згасати.
  • А в тюркських мовах цей термін набув значення “доїти тварину” І чомусь “добувати мед”… 
  • Пратюркське *sag-to milk;  витягувати.Saɣ- ‘доїти (тварину)’,  руно, псувати;  добувати мед з вулика;  проливати дощ (хмара);  розслабитися’;  saɣim ‘доїння’  кількість молока, що випити за один раз, кількість меду, що вживається за один раз;  тварина, що дає молоко’;  saɣlï ‘зберігається для доїння’;  saɣlïk ‘молочна тварина’, sagmal молочний, що утримуються для доїння, дачі молока; 

Інформація щодо етимології «saka» з додаткових матеріалів Martine Robbeets, (Nature) 2021

            Отже, короткий підсумок.

            Мінімальний компонент індо-арійської  або південно-східної гілки індоєвропейських мігрантів у вигляді R1a Z94 був присутній у більшості мандрівних племен Євразійського простору залізної доби та середньовіччя. Але це не привід  усіх їх називати скіфами. Скіфи жили від Дунаю до Дону. Причорноморські скіфи не були пращурами для тюркських племен, проте частина азійських саків – так. Тюркська експансія підхопила колишнє індоєвропейське населення від Дону до Алтаю, але це вже сталось в наші ері, задовго після історичних скіфів.

Автор: Водяк Галина (Halyna Vodiak)

[1] Утевськая О. Нерівномірний розподіл гаплогруп Y-хромосоми в обласних популяціях українців [Електронний ресурс] / О. Утевськая, Л. Атраментова // Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М.І. Вавилова. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://utgis.org.ua/journals/index.php/Faktory/article/view/1020.

[2] Genetic insights into the social organisation of the Avar period elite in the 7th century AD Carpathian Basin [Електронний ресурс] / [V. Csáky, D. Gerber, I. Koncz та ін.] // Nature. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/s41598-019-57378-8.

[3] Маслов С. Е. Памятники древнетюркской письменности. Тексты и исследования / Сергей Ефимович Маслов. – М.; Л., 1951. – 452 с.

[4] Triangulation supports agricultural spread of the Transeurasian languages [Електронний ресурс] / [M. Robbeets, R. Bouckaert, C. Ning та ін.] // Nature. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/s41586-021-04108-8

5 thoughts on “Походження тюркських мов і до чого тут скіфи, саки, гуни та авари?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Translate »