Як скіфи стали зайдами на своїй землі, або теорія Тереножкіна О.І.

1.      Звіриний стиль,  як маркер скіфської культури та напрямку міграції в теорії  Олексія Тереножкіна

2.      Особливості скіфських та сакських  поховальних обрядів

3.      Чорноліська культура, як частина протоскіфського світу

4.      Скіфи Дніпровського лісостепового Лівобережжя в монографії Варвари  Іллінської

Скіфи – гетерогенний (різнорідний) народ, який сформувався, як етнос в межах своїх військово-політичних володінь від  Дунаю до Дону, яким античні автори дали назву Скіфія. Тобто вони тривалий час жили на цій території, мали спільну мову, культуру, усвідомлювали себе відмінними від інших сусідніх племен та етносів (фракійців, кельтів, кіммерійців, андрофагів, греків, мідійців, ассирійців, персів…), мали власний автоетнонім «сколоти», до того, генетично походили від більшості представників археологічних культур цього регіону від часів енеоліту до залізного віку. Це було соціально диференційоване суспільство з елементами держави.  Можна стверджувати, що в 5 ст. до н.е. скіфи остаточно сформувались, як етнос[1]. Археологи це пов’язують з періодом, коли майже зникли відмінності в поховальних обрядах, а також з періодом розквіту, багатства та ствердження скіфської культури.

                Мене дивує, чому до  сьогодні всі повторюють, як мантру, як аксіому в квадраті, припущення Тереножкіна О.І., про те, що наші скіфи –  це прийшлий народ з Центральної Азії. Це стосується не лише ініціаторів заповнення української Вікіпедії, не зовсім компетентних в історичних концепціях журналістів, а й деяких зашкарублих науковців. Його концепції щодо місцевого походження кіммерійців та метаморфозне пришестя  «істинно скіфських» племен  з глибин Азії досі панують в інформаційному просторі.

            Тереножкин О.І. вважав кіммерійців «споконвічними аборигенами», «одним з найдавніших з-поміж відомих по своєму імені народів, які жили в Європі на північ від Чорного моря», спорідненими зі зрубною культурою бронзового віку та її наступницею, новочеркаською культурою[2]. Імпонувала йому знаменита «Одіссея»  Гомера зі згадкою про місто людей кіммерійських. Кіммерійці, на його думку, були нащадками зрубників, які прийшли з Поволжя. А от появу скіфів на історичній карті України розглядав, як вторгнення з азійського сходу. «Батьківщину скіфів треба шукати в глибинах Азії, а не в Європі», – таке глибоке переконання цього вченого. Вважаю помилковими як перше, так і друге твердження. Кіммерійці генетично є нащадками карасукської культури залізного віку Південного Сибіру та Центральної Азії, а от причорноморські скіфи – ні…  Такі підказки дають нам ДНК аналізи, близькими до них були й висновки антропологів про скіфів Причорномор’я, та й не всі археологи розділяли переконання Олексія Тереножкіна. Лінгвісти та антропологи наводили немало аргументів, які заперечують центральноазійське походження скіфів, зокрема, Абаєв, Дебец, Кондукторова, Круц. Алексеєва В.П. вважала, що біологічна єдність скіфів сформувалась ще в бронзову добу приблизно на тій же території, на якій ми застаємо їх в скіфський час [Мелюкова, 1990, ст. 7][3] .   

            В доскіфський період з карасукською культурою  також пов’язують появу в Північному Причорномор’ї та на Кавказі кинджалів з хрестоподібним руків’ям, а також  кіммерійські кам’яні стели. Стела з ймовірного кіммерійського поховання в с.Белоградець в Болгарії та в Ольвії чимось нагадує аналогічну стелу з Оренбурзької обл..[Тереножкін. Кіммерійці, ст..120]. Традиція ховати померлих в скорченому положенні головою на схід, притаманна кіммерійцям, також перегукується з прототипами далекого Алтаю та Туви, але не була характерною для скіфів Причорномор’я. Ідею автохтонності кіммерійців не зовсім розділяв Мурзін В.Ю. «Однак певну роль у формуванні кіммерійського етносу, безумовно зіграло пересування на територію західних районів Євразії кочових племен зі сходу, що мало місце в 9 ст. до н.е. Це переміщення фіксується матеріалами пам’яток так званої чорногорівської групи…»[4] Проте автор зауважує, що у 8 ст. до н.е. імпульс східного впливу гасне, а групи населення що його передали розчиняються в місцевому кіммерійському середовищі. Тобто, він ділив кіммерійців на місцевих і на прийшлих.

            Тереножкін О.І. був переконаний, що скіфська культура була перенесена  зі сходу вже  в готовому вигляді і змінила стару місцеву культуру півдня Східної Європи. «Скіфське  прикладне мистецтво звіриного стилю – не породження 7 ст. до н.е., яке можна б було приписати ймовірним потомкам зрубних племен необґрунтовано оголошених скіфами, а могло належати лише істинно скіфським племенам, які прийшли в Північне Причорномор’я із глибин Азії, зі сходу» [Тереножкін. Кіммерійці, ст..184].

            Невже Геродот називав скіфами людей винятково пов’язаних зі звіриним стилем в мистецтві? Звісно, Ні…

  • Скіфи – це ті, хто жив від Дунаю до Дону.
  • Це ті – хто прогнав кіммерійців.
  • Це ті – хто з клинописних джерел з 680 р. до н.е. впродовж всього 7 ст. до н.е., як мінімум, двічі ходив в близькосхідні походи, дійшов аж до Єгипту, в союзі з ассирійцями переміг мідійців, крім того, 28 років панував в Передній Азії, згідно з однією з версій, в союзі з Манейським царством проти Мідії на північному заході Ірану [Мурзин В.Ю, 1990, ст..35-37].
  • Це ті – кого не зумів перемогти перський цар Дарій I.
  • Це ті – в кого серед символів, згідно з легендою, був золотий плуг та ярмо – символ хліборобів, а також сокира та чаша, як уособлення воїнства та братерства. А найдавніший скіфський предок Таргітай – був сином Зевса і дочки ріки Борисфен.
  • І вони були нащадками не тільки представників зрубної культури… 

                Перш за все, проблема в тому, що верству скіфів-воїнів на території наших земель Тереножкін О.І. назвав кочівниками, тобто людей, які не мають власних поселень,  чим позбавив їх статусу автохтонів, давніх людей на своїй землі, які згідно з Геродотом жили вздовж берегів Дніпра близько 1000 років до нападу персів в 6 ст. до н.е. У мене виникло запитання. Скіфи після перемоги над кіммерійцями пішли в свої близькосхідні походи з отарами овець, чи з військом? Під терміном «кочівники» я уявляю пастухів, а не воїнів. В той момент, коли з’явився екзонім «скіфи», тобто, коли античні автори їх так почали називати, про «кочівників» в контексті цього народу, в прямому сенсі слова, говорити не зовсім доречно. Тому сьогодні використовують  термін «напівкочівники». «Судячи з сукупності археологічних джерел, не пізніше початку 8 ст. до н.е. на нашому півдні встановлюється панування кочівників, очевидно, пов’язане з виходом на арену скіфів», – зазначив Тереножкін О.І. Цей абзац вмонтований автором посеред тексту про чорноліську культуру без жодного зв’язку зі змістом. Спробую дати відповідь, на які саме пам’ятки він опирається у своїй ремарці про скіфів-кочівників, та з появою яких елементів уособлює їхнє «глибоко-східне» походження в монографії «Предскифский период на днепровском Правобережье»:

  • Автор згадує, з посиланням на Максимова Е.І. та Членову Н.Л., Кисельова С.В.,  про схожість  карасукських  бронзових кинджалів (к-ра Сибіру та Казахстану 12-8 ст. до н.е.) з середньодніпровськими кинджалами Подніпров’я з заліза з бронзовим руків’ям, а також з аналогічними знахідками з Поволжя та Кавказу. Подібні кинджали вже були в кіммерійців.
  • В категорію сибірського походження, як припущення, він також відносить скроневі кільця з цвяхоподібною шпилькою (насправді, скроневі кільця поширені були раніше в трипільській, унетицькій та катакомбній культурах).
  • Бронзові одноногі котли.
  • Бронзовий кинджал, знайдений в Києві, з руків’ям у формі ведмедя і з елементами голів грифонів, залізний ніж з бронзовим навершям у вигляді лося з кургану в Чигирині (5 ст. до н.е.), що нагадують карасуко-тагарський звіриний стиль.
  • Визначальними запозиченнями зі сходу були фігурки згорнутого в кільце хижака, найчастіше козла, чи пантери. 

            Проте вчений зауважує, що археолог Кисельов С.В. не ставить в генетичну залежність один від одного розвиток карасуко-тагарського звіриного стилю з мистецтвом скіфів Причорномор’я, а вважає це взаємопроникненням культурних елементів.

            Мистецтву доскіфських культур (зрубної та чорноліської) не був притаманний звіриний стиль, тому це стало основним аргументом в теорії Тереножкіна О.І. про міграцію скіфів зі сходу. Ось так взяв, і віяння в мистецтві переніс разом з цілим народом. При цьому зігнорував, щонайменше, докази тодішніх антропологів про зв’язок скіфів з представниками зрубної культури бронзового віку Причорноморських та Каспійських степів.

            Отже, головним доказом Тереножкіна О.І. в гіпотезі про значну міграцію скіфів з Центральної Азії  була поява звіриного стилю в мистецтві з мотивами, які зустрічались в Карасукській археологічній культурі доби бронзи (1200-800 р. до н.е.) на територіях Південного Сибіру та Казахстану.  Він тільки трохи помилився. Це кіммерійці, ймовірно, були тими прибульцями з далеких східних степів, а не скіфи.   Генетики підтвердили існування «карасуксько-кіммерійської» культурно-історичної спільноти. Про це читайте в статті Кіммерійці. Скіфи Причорномор’я, навпаки, проявляють генетичну спорідненість, як  зі зрубною культурою, так і з рядом більш західних археологічних культур, зокрема, з унетицькою та шнурової кераміки. Крім цього скіфи тісно пов’язані з генетичним пакетом фермерів європейського раннього неоліту, корені яких в Україні ще від часів трипільців. Східні азійські гени теж знайшли, але приблизно 15 %, що замало, аби стверджувати про чисельні міграції. З типовою для Алтаю Y-хромосомною гаплогрупою Q знайшли тільки одну особу в ранньоскіфському похованні в с.Куп’єваха Харківської обл. (по мтДНК він належав до рідкісної гаплогрупи X4, яка корелює з Катакомбною культурою).  Варто зауважити, що в Ставропольському краю в пост катакомбній культурі виявили носія Q1a2 з датуванням 2000 років до н.е. Отже, ця лінія вже давно була присутня на Північному Кавказі, з яким тісно пов’язана історія скіфів.

Інформація про зразок MJ 35 – YhaplogroupQ1c (Q1a2a1c1 –L332),  mtDNAX4:

  • Скіфський курган (поховання №25) біля с.Куп’єваха Богодухівського р-ну Харківської обл., на правому березі річки Березовка (права притока р. Ворскли). Під час археологічних розкопок у 2003 році виявили сліди пограбування через вертикальний колодязь. Зразок взято зі скелета, порушеного давніми розбійниками.  Серед знахідок уламок амфори, наконечник списа, залізний ніж і кістка тваринного походження.
  •  Щодо курганного могильника біля села Куп’єваха археолог Бойко Ю.Н. звернув увагу на стійку закономірність: «ні в одному з поховань не знайдені деталі кінської вуздечки або речі, оформлені у звіриному стилі»[5].
  • Ворсклинські поховання найчастіше репрезентують пересічне землеробське населення. «Поховань коней в одній могилі з небіжчиком, чи в окремій жодного разу не зафіксовано для Лісостепу у ранньоскіфський час. Ця ознака відрізняє цей регіон від Передкавказзя та Прикубання, але зближує з комплексами Приаралля. Покладення кінської збруї до могили добре відоме, як на Сулі (36, 77 %), так і на Ворсклі (11, 12 %). Варто відзначити її повну відсутність у Куп’євасі»[6].

Ось такий казус. Археологи не знайшли в Куп’євасі характерних для номадів поховань коней,  деталей вузди та предметів виконаних у звіриному стилі, зате знайшли «алтайця».

            Про генетику скіфських груп читайте ДНК – шлях в історію. Українці нащадки скіфів? , а також ДНК – шлях в історію.Скіфи. Дослідження підказують, що поява скіфського мистецтва  була пов’язана з культурною експансією, а не  генетичною.

                Моду на зооморфні зображення не можна пов’язувати винятково зі значними людськими міграціями. Це була загальна євразійська тенденція в цій трансдинамічній епосі, коли не існувало ані віз, ані чітких кордонів. Адже, ми помічаємо появу звіриного стилю не лише в культурі скіфів, але й серед фракійців, народів Кавказу та Близького Сходу, а принести деякі елементи до нас могли, так звані, кіммерійці. З ними пов’язують появу «фрако-кіммерійських»  кінноголових скіпетрів [Тереножкін. Кіммерійці, ст.142], кинджалів з хрестоподібним поруччям, деякі бронзові елементи вуздечки. Точний характер та історія розвитку скіфського мистецтва залишаються суперечливими, попри значну кількість досліджень.

           Директор Державного Ермітажу, археолог Артамонов М.І., в 60-х роках XX ст. вважав, що поява звіриного стилю в мистецтві скіфів пов’язана з їхніми походами в країни Переднього Сходу в 7 ст. до н.е.  Цікаві його висновки щодо поширення в скіфо-сибірському мистецтві зображень оленя та пантери. Олень був іранським епонімом, початковим тотемом, спогад про який ще жив в імені саків (Сакал — олень) і в інших назвах племен і окремих осіб. Перевага, віддана пантері, тварині, яка не панує в фауні степів, з яких  вийшли скіфи та інші іранські народи, мабуть, пояснюється тим, що саме цей звір, а не лев був поширений в областях їх переважного розселення в Передній Азії[7]. Артамонов вважав, що скіфське мистецтво почало формуватись на периферії Ассирійського царства, звідки поширилось, як в Північне Причорномор’я, так і в Центральну Азію та Сибір. В деяких найбільш ранніх скіфських витворах простежується зв’язок з Кавказом. Грецькі речі та елементи  античного походження з’являються в Північному Причорномор’ї разом зі скіфською культурою. Греко-іонійське мистецтво виступає в поєднанні з місцевими формами не тільки речей, але і художніх мотивів[8].

            Для прикладу, зооморфні фігури можна простежити в культурі Ірану ще з кінця бронзового віку. Іранське плато було на перехресті культурних магістралей. В одному зі знайдених скарбів раннього залізного віку («Ziwiye Hoard», «Sakkyz») в селі Завійє, на південному березі озера Урмія, поруч з типовими предметами ірано-кавказької культури Луристану, з елементами ассирійського мистецтва з грифонами, виявили вироби в скіфському звіриному стилі, зокрема, ритон у вигляді голови барана, та рельєфний фрагмент золотого пояса з типовим зображенням оленя з розкішними рогами та підігнутими ногами, а також єдинорога, які датують приблизно 700 роком до н.е.(в колекції Британського музею). З наукової точки зору, щодо скарбу «Зівіє» існують певні застереження (про це гугліть в «Ziwiye Hoard»). Але все ж в 50-х роках з’явилась теорія директора Іранського музею старожитностей А.Годарда про те, що скіфи перейняли мистецтво маннійців (маннеїв), і завдяки цьому вони створили “скіфський тваринний стиль”[9]. Про зв’язок скіфів з Манейським царством (Манна) в Ірані на південь від озера Урмія є свідчення в ассирійських клинописних джерелах. З них відомо, що ассирійський цар Асархаддон (680-669 рр. до н.е.) відправив посланців до маннеїв, щоб порадитись з ними про те, чи одруження його дочки зі скіфським правителем  Партатуа забезпечить йому тривалий і вірний союз зі скіфами[Дьяконов, 1956, ст.275][10]. Якщо врахувати той факт, що з певного моменту скіфи та ассирійці стали успішними військовими союзниками, то факт цього династичного шлюбу є цілком ймовірним.

Мал.1. Господар тварин. Іран,  бронзові вироби Луристану, приблизно 1000-650 рр. До н. е.
Мал.2. Фрагмент з золотого пояса м.Зівійє провінція Курдистан (Іран), 8-7 ст. до н.е.
Мал.3. Курган Куль-Оба, Крим, золота бляшка 5-4 ст.до н.е. (Ермітаж).  

            А серед фракійців, окрім звіриного стилю, в похованнях простежується традиція приносити в жертву коней, а також мода на татуювання. Варвари вони були ще ті, воїни – хоч куди, та й золото любили. Чим вам не Пазирик, Аржан, Уюк чи ще якісь далеко-азійські  віяння. Звісно, я іронізую. Нікому й в голову не приходить через такі аналогії називати кочівників залізного віку Центральної Азії «фракійцями», або стверджувати, що фракійці прийшли з глибин Азії. Крім культурних зв’язків з сусідами, в цьому випадку, ніхто й мови не веде. Тоді, чому алтайців називають «скіфами», а справжніх скіфів зайдами на своїй землі?

            Скіфська тріада – наявність зброї та кінської упряжі в похованнях, а також звіриний стиль в мистецтві, була чи не єдиним приводом поєднати не поєднуване. Так з’являється ціла плеяда археологічних культур, які мають близькі риси матеріальної культури, але відрізняються локальною своєрідністю похоронного обряду, та й належать різним народам зі своїм особистим етнокультурним шляхом. Не знаю, хто і в який момент започаткував традицію називати  всіх представників культур цього кола, поціновувачів зооморфного стилю, «СКІФАМИ»? Адже скіфи – це етнос, а не просто археологічна культура.  Ні про яких скіфів за Волгою античні автори й гадки не мали.  Чому б їм не назвати свою культуру сакською, чи аржанською за більш ранніми знахідками зооморфних елементів в похованнях? У 80-х роках XX ст. Мартиновим А.І. була сформульована концепція скіфо-сибірської культурно історичної спільності, яка хоч і зазнала критики, проте пустила свої глибокі коріння. Рекомендую прочитати статтю Мелюкової А.І. «Взгляд из Скифии на скифо-сибирское единство».  Авторка зазначила:   «В цілому відмінності між культурами скіфів, савроматів, меотів, саків та інших народів Євразії, згаданих А.І. Мартиновим, значно переважають над рисами подібності, які їх з’єднують. Тому не можна говорити, на мій погляд, не тільки про єдність, а й про культурно-історичну спільність»[11].

            Проте, традиція називати всіх кочівників залізного віку від Дунаю до Алтаю одним етнонімом «скіфи», виявилась живучою.   Ось перелік цих культур зі статті «Культура саков и скифов Великого Пояса Евразийских степей» [10]:

  • скіфська культура Північного Причорномор’я,
  • савроматська культура Поволжя,
  • сакська культура Жетису, Приаралья і Східного Казахстану,
  • тасмолінська культура,
  • майемирська культура,
  • культура Пазирику,
  • кулажургінська та інші культури Алтаю,
  • алдибельска та саглинська культури Туви,
  • тагарска культура Середнього Єнісею,
  • культура херексурів і плиткових могил Забайкалля,
  • культура оленячих каменів Монголії,
  • культура кочівників Північного Китаю.

            Геродоту навіть і не снилось, що його «Історія» дійде аж до Монголії та Китаю. Можливо, тоді б намагався уникнути контроверсійності у своїх розповідях.

            Дивуюсь, що фракійців, персів та мідійців залишили осторонь скіфського світу, адже їм також імпонував зооморфний стиль, та й войовничості їм не позичати. Насправді була спроба ототожнити фракійців з кіммерійцями.  Але сьогодні термін «фрако-кіммерійська культура», вже майже не використовують, окремо розглядають фрако-скіфські культурні зв’язки, які особливо посилились в 4 ст. до н.е.[12].

            А чому б і нам не звести теорію Тереножкіна О.В. до скіфо-сакських культурних взаємозв’язків, замість підтримувати його гіпотезу про етногенез скіфів, як наслідок міграції цілого народу з усталеними традиціями та сформованою культурою з глибин Східної Азії в Північне Причорномор’я.

            Спроби підігнати археологічні знахідки під історію Геродота про раптовий прихід скіфів через річку Аракс  та вигнання ними кіммерійців виглядають марними. Про це писали, зокрема, М.Н. Погребова та Д.С. Раєвський: «Археологічний матеріал, однак, не свідчить про одноразову зміну етнічних культур на цій території в той час, до якого відносить зазначені події Геродот, і тим більше не забезпечує переконливо локалізації в якійсь з областей Азії зони формування тієї культури, яка властива скіфам в наступну епоху. До того ж клинописні східні тексти вносять певні корективи в намальовану античними авторами картину взаємин скіфів і кіммерійців в питання про датування описуваних ними подій»[13].

Фракійська бронзова матриця 6-5 ст. до н.е. (Garcinovo, Turgovishte Region, Bulgaria)

Особливості кіммерійських, скіфських та сакських  поховальних традицій, як один з ідентифікаторів етнічності

                Скіфське військо в етнічному плані не було однорідним, щонайменше, вони інкорпорували сепарованих кіммерійців та частинну активного населення Причорномор’я, Прикубання та Передкавказзя. Можемо припустити, що певні трансформації в етнічному складі відбулись під час близькосхідних походів. Пізніше, коли перський цар пішов війною на Скіфію, вони об’єднали  свої сили з сусідніми племенами: гелонами, будинами та савроматами.  Основним ядром цього війська не можна вважати якесь прийшле з глибин Азії населення. Ні антропологія, ні генетика сьогодні не підтверджують масштабних міграцій  зі сходу в скіфську добу вздовж берегів Каспійського та Чорного морів. В археології також важко помітити якусь системність в чіткій диференціації прийшлих та автохтонних скіфів. Є свої яскраві локальні особливості в поховальних обрядах як в Північному Причорномор’ї, в Прикубанні та Північному Кавказі, так і в сибірському Аржані. І ці особливості явно не стосуються одного народу. Звісно, якісь незначні групи номадів мігрували, перетинались та взаємодіяли, але зводити термін «скіфи» винятково до цих суб’єктів історичного процесу не зовсім доречно.

            Мурзін В.Ю. висхідним етапом в етногенезі скіфів вважав взаємодію прийшлого та місцевого протоскіфського населення в 7 ст. до н.е. з наступним підкоренням кіммерійської спільноти, та формуванням в 6 ст. до н.е. причорноморської Скіфії та скіфського етносу в межах степу та лісостепу  [Мурзін В.Ю., 1990, ст..78].  Щоправда, його вислови про скіфів, як про етносоціально-стратифіковану кочову орду під егідою іраномовних кочівників, які здійснювали колективну експлуатацію землеробів Лісостепу, цілком в дусі радянської історіографії. Згодом генетика та антропологія розставлять крапки в питаннях прийшлого населення.

            Скіфи, як і кіммерійці, завжди перебували в симбіозі з розвинутими землеробсько-ремісничими поселеннями. Вони їх забезпечували хлібом та зброєю.   Тому часто виникають суперечки щодо ідентифікації поховань на межі пізнього бронзового та раннього залізного віку. Не можуть відрізнити білозерців степової смуги України та Молдавії, чорнолісців  в лісостепі між Дністром та Дніпром та в басейні річки Ворскли на Лівобережжі, меотів з їхніми Келермеськими та Костромськими курганами в Приазов’ї та Прикубанні  від кіммерійців та скіфів. Навіть у своїх близькосхідних походах скіфи тяжіли до хліборобських поселень. Таким центром їхньої локалізації було Маннійське царство (Mannai 10-7 ст. до н.е.) на південний схід під озера Урмія. Науковці досі не можуть прийти до одностайної думки, де знаходилось скіфське царство Ішкуза (7-6 ст. до н.е.). Мурзін В.Ю раннє скіфське царство розміщував на  Прикубанні та Північному Кавказі,  Дьяконов І.М. – в Саккасені на північ від держави Манна в долині річки Аракс (західна частина сучасного Азербайджану), Річард Фрай – в східному Закавказзі південніше від межі злиття рік Аракс і Кура.

            Отож, перейдемо безпосередньо до теми локальних особливостей скіфського поховального обряду.

  1. Кургани Північного Причорномор’я.

                Традиційний скіфський поховальний обряд в Північному Причорномор’ї передбачав покладення покійників у витягнутому стані на спині. В некрополях 7-6 ст. археологи ще інколи фіксують  в похованнях  скіфів більш архаїчне, скорчене на боці покладення тіла. До 4 ст. до н.е. ці відмінності нівелюються. До сьогодні ми ховаємо своїх померлих, як і скіфи, на спині, з імітацією дерев’яного склепу та кургану. В християнській традиції вважається, що душа покидає тіло на 40 день після смерті, а до цього вона продовжує ходити по знайомих місцях.  В цей день рідні влаштовують поминальну трапезу. Скіфи ж возили бальзамоване тіло померлого по околицях 40 днів, аби всі мали можливість з ним попрощатись.  Число «40» несло в собі сакральний зміст в багатьох релігіях – сорок днів тривав всесвітній потоп, сорок років водив свій народ Мойсей в пошуках Землі обітованої, сорок днів постив Ісус Христос в пустелі, в 40 років проповідник Мухаммед став пророком, сорок колон в давньогрецькому храмі Парфенон в Афінах (5 ст. до н.е.), сорок, як стародавня одиниця числення…

            Якщо вірити теорії масового вторгнення скіфів у 7 ст. до н.е. в Північне Причорномор’я, то на цій території відразу мало б з’явитись, так само раптово, безліч курганів або просто поховань скіфського типу, або саксько-сибірського типу. Але ж ні. Як зазначає Мурзін В.Ю., на ранньому етапі скіфської культури не більше 20 поховань розкидано по всій території сучасної України з досить скромним інвентарем. Як для прибульців,  дивним виглядає миттєве сприйняття поховальних традицій 8-7 ст. до н.е. автохтонного населення щодо прямо покладення померлого, а також жертвоприношення свиней у вигляді напутньої їжі, що характерно для землеробських цивілізацій, а не кочовиків-номадів.

            Отже, в 7-6 ст. до н.е. кількість скіфських пам’яток в Північному Причорномор’ї є нечисельною, натомість в 5-4 ст. до н.е. цей регіон вже всіяний скіфськими курганами. Відповідно до теорій Артамонова М.І. та Хазанова А.М. це запустіння в Причорноморському степу в 7 ст. до н.е. можна пов’язати з близькосхідними походами скіфів впродовж 100 років, що передбачає дислокацію активного населення в напрямку військового маршруту через Північний Кавказ на Близький Схід.

            Ранні скіфські пам’ятки на території Північного Причорномор’я, справді, є  не чисельними в 7 ст. до н.е., що можна вважати конфронтаційним явищем на фоні  кількості та багатства некрополів 5-4 ст.

            З кінця бронзової доби, ще до епохи названої скіфською, в Північному Причорномор’ї з’являється нова риса в поховальному обряді, а саме витягнуте трупопокладення спочатку на правому боці, а потім на спині, з орієнтуванням на захід,  на відміну від поширеного до цього скорченого на боці положення. Як не дивно, традицію прямо покладення переймуть ті, кого Геродот називав скіфами. Зароджується ця традиція ще в період білозерської культури 12-10 ст. до н.е. Україна та Молдови (Лук’янівський курган). Такими були доскіфські поховання в с.Балки-Василівські Запоріжської обл., хутір Алітуп Ростовської обл., с.Белоградец в Болгарії, Станиця Букановська Воронезької обл., с.Василівка Донецької обл., хутір Веселий Ростовської обл., с.Єнджа (Царевбрід) в Болгарії, с.Зелений Яр, с.Зольне в Криму, с.Городнє Болградського р-у Одеської обл., с.Паркани в Молдові, с.Софіївка Херсонської обл…  Ми не можемо цю традицію пов’язати ані з кіммерійцями, ані з будь-якими ймовірними прибульцями з глибин Центральної Азії чи Сибіру. Її поява пов’язана з місцевим населенням. Ранні кіммерійці (чорногорівці), саки та інші східноазійські кочівники продовжували традицію номадів бронзового віку зі скорченим тілопокладенням, найчастіше на лівому боці. Перехідною в цьому відношенні виявилась Новочеркаська  культура, яку дехто також пов’язує з кіммерійцями. Тут вже археологи знаходили в похованнях витягнуті скелети обличчям на захід, але все ще покладені на бік, а не на спину. Оскільки західна орієнтація трупопокладення потім стала характерною для скіфів Причорномор’я, то це послужило ще одним аргументом для тих, хто вважав, що скіфи були на цих землях ще за часів кіммерійців.

            У 25 випадках  з 33 поховань Чорногорівської культури (900 – 750 рр. до н.е., Україна), асоційованої з ранніми  кіммерійцями,  скелети лежали в скорченому положенні на лівому боці, п’ятнадцять з них з повернутою головою на схід [Тереножкін. Кіммерійці, ст..93-94].  Прямопокладення виявили  лише в одному з цих поховань. В новочеркаській групі поховань (750-650 р. до н.е.), яку пов’язують з пізніми кіммерійцями, а дехто з ранніми скіфами, традиція витягнутого положення тіла на правому боці починає превалювати. Скупчення новочеркаських комплексів знаходиться в Передкавказьких степах і на Нижньому Дону, а пам’яток Черногорівського кола, головним чином,  в степах Причорномор’я.

  • Кургани Кубані та Північного Кавказу.

            До ранніх скіфських комплексів відносять кургани 7-6 ст. до н.е. степових районів Передкавказзя та Північного Кавказу (близько 50 курганів) з багатим інвентарем та знаменитим зображенням на золотій бляшці оленя з підігнутими ногами. Присутні кінські поховання в могилах знаті. Існують припущення, що ця територія була центром політичного об’єднання скіфів перед близькосхідними походами та одразу після них [Мурзін, 1990, ст.50].

            Мурзін В.Ю. вважає, що території Прикубання та Північного Кавказу, в 7 ст. до н.е. були центром Скіфії, славнозвісним царством Ішкуза,  проте зазначає, що це стосується досить не тривалого часу. Щойно закінчиться період їх військових походів на Близький Схід, ядро скіфського об’єднання переміщується в Північно-Чорноморський регіон.

            Проте не всі кургани в цьому регіоні можна переконливо назвати скіфськими. На Кубані задовго до скіфів жили меоти. Єдиною причиною живучості гіпотези скіфської приналежності таких курганів, як Келермеські, Ульскі та Костромські, на думку археолога Каменецького І.С, “полягає в небажанні скіфологів розлучитися з цими яскравими пам’ятниками”. Граков Б.Н. також  вважав кубанські кургани меотськими.  Багато рис поховального обряду, які дослідники Кубані вважають “скіфськими”, з’являються ще в протомеотській період[14].

  • Курган Аржан в Південному Сибіру

            Більшість досліджених курганів раннього скіфського часу в республіці Тува, яка межує з Монголією, належать до ранньосакської Алди-бельської культури (могильник Ак-Даг, Демир-Суг 2 та ін..),  яка є частиною Уюкської культури,  в тому числі царські поховання Аржан. Це була величезна кам’яна споруда циліндричної форми діаметром 120 м і висотою до 4 м з елементами дерев’яного зрубу.  Найчастіше померлих ховали в невеликих кам’яних ящиках в зігнутому положенні на лівому боці, інколи на правому, головою на захід[15]. В 5-3 ст. до н.е. в період санглинської культури Республіки Тува та пазирицької культури Алтаю загальною тенденцією стає збільшення розмірів поховальних камер-зрубів і кам’яних ящиків, що містять колективні поховання, іноді до 15 чоловік. Усередині камер похованих переважно укладали паралельно один до одного рядами на лівому і правому боці з підігнутими ногами, але часто з протилежним орієнтуванням.  Продовжує зберігатись традиція чисельного поховання коней в могилах елітних воїнів. Антропологічні дані свідчать, що в цей час в Туві переважало європеоїдне населення, яке до кінця I тис. до н.е. поступово змінюється монголоїдним (Alekseev 1974, P.370-390), мабуть, у зв’язку з приходом нового населення з Центральної Азії[16].

             Кургани ранньої скіфської доби в республіці Тува, яка межує з Монголією, завжди супроводжувались похованням коней. Зокрема, в  кургані Аржан (9-8 ст. до н.е.) навколо царя та цариці було поховано ще 8 осіб і 6 коней. Всього в цьому кургані виявили могили 15 осіб та 160 коней, які супроводжували царів в останню путь[17].  Символічною для кургану Аржан є бронзова бляшка вуздечки у вигляді згорнутої пантери. Подібні зображення пантери знайшли в Україні в кургані 6 -5 ст. до н.е. Вітова Могила Полтавська обл.,  та в с.Журовка Черкаської обл., у 2016 – 2017 рр. в некрополі Скоробір (Більське городище),  що підбадьорило тих, хто шукає аналогії. Цікаво, що сюжет з пантерою знаходили не лише в ранніх скіфських похованнях воїнів, а й тих, кого  заведено називати скіфами-орачами, зокрема в Хотівському городищі на південній околиці Києва.  

             Сьогодні в республіці Тува стали популярними золоті ювелірні вироби у вигляді цієї аржанської пантери.  А у нас, ймовірно, цю епоху символізує один з розвинених видів спорту, стрільба з лука.

                Отже, кілька рис в ранньоскіфських похованнях  Північного Причорномор’я  є визначальними та відмінними від некрополів сакського кола Центральної Азії та Сибіру.

  • В скіфських похованнях на території сучасної України – під курганними насипами з дерев’яним перекриттям, переважає витягнуте положення небіжчиків на спині головою на південь, хоча на самому ранньому  етапі ще зустрічається скорчене тіло покладення  на правому боці. В Республіці Тува найчастіше померлих ховали в невеликих кам’яних ящиках в зігнутому положенні на лівому боці.
  • Не зафіксовано поховання коней в у одній могилі з небіжчиком, чи в окремій в некрополях Лісостепу у ранньоскіфський час, навіть у багатих курганах.  Ця ознака відрізніє цей регіон від Передкавказзя, Прикубання та курганів в Республіці Тува. В царських могилах Келермеса та Костромському кургані  знайдено від 7 до 24 останків коней в кожній. Поховання коней невідомі в сьомому та шостому століттях в степовій частині, але добре засвідчені в п’ятому столітті до н.е.[18]
  • Жертвоприношення коней та рабів в ранніх курганах Посулля відсутні.
  • Поховання слуг та коней супроводжують могили царських скіфів вже в більш пізній період – 4 ст. до н.е. До таких належать кургани: Солоха та Мелітопольський в Запорізькій обл., Чотромлик та Олександрополь в Дніпропетровській обл., Огуз та Козел в Херсонської обл. Кінські заховання в основному на периферії могили.
  • В могилах, яких Тереножкін О.І. вважав кіммерійськими, доскіфськими, тільки в одному похованні виявили череп коня (с.Балки Запорізької обл.., поховання № 5, покладення тіла скорчене лівостороннє,  головою на схід).   
  • В похованнях скіфів Причорномор’я знаходять скелетні рештки жертвенного м’яса свиней. Варто зауважити, що жодний кочівний народ свиней не тримав, а тим паче не розглядав, як напутню їжу для померлого.
  • На лівому березі Дніпра традиція віддавати вогню тіло померлого була зафіксована лише в чотирьох комплексах (в с.Лука і с.Поповка).  На Правобережжі кремація була більш характерною для локальних груп, розташованих уздовж Дніпра.
  • Спочатку виділяються поховання знаті в дерев’яних склепах, зосереджені переважно в Посуллі та на південному заході Правобережжя.

                В межах даної статті я не буду вдаватись у всі деталі поховальних обрядів скіфів. В контексті теми «як скіфи стали зайдами на своїй землі» мене цікавлять лише особливості  ранньоскіфського періоду, адже тоді, начебто, вони до нас прийшли.  Більше конкретики знайдете  в розділі «Скіфи Дніпровського лісостепового Лівобережжя в монографії Варвари  Іллінської».  

                   

Чорноліська культура, як частина протоскіфського світу

                    Думка про те, що в доскіфський час на території України проживали беззахисні мирні хлібороби є хибною. Прикладом можуть служити укріплені городища та сліди бронзоливарного та залізного виробництва зброї в чорноліській археологічній культурі  (11 – 8 ст. до н.е.) в межиріччі Дніпра та Дністра, яку раніше ще називали культурою українського Гальштату. В цей час їм доводилось оборонятись від кіммерійців,  а можливо й фракійців. Новітні дослідження підказують, що кіммерійці були чужинцями на нашій землі. А ким були чорнолісці? На це запитання стільки ж відповідей, скільки більш-менш знатних дослідників. Тут вам і праслов’яни Тереножкіна, Іллінської та Рибакова, тут вам і фракійці Артамонова, Рибалової та Березанської. Змішаний тип поховань, трупопокладення скорчене на боці з різною орієнтацією відносно сторін світу та трупоспалення, говорить тільки про те, що це не було просто родоплемінне об’єднання з подібними традиціями, а конгломерат або прототип військового об’єднання проти спільних ворогів, зокрема кіммерійців. На межі 7 ст. традиція скорченого трупопокладення повністю була замінена на витягнуте положення тіла, як це ми спостерігатимемо у скіфів. На лівому березі Дніпра традиція віддавати вогню тіло померлого була зафіксована лише в чотирьох комплексах (в с.Лука і с.Поповка).  На Правобережжі кремація була більш характерною для локальних груп, розташованих уздовж Дніпра.  Простежується спадкоємність орнаментації посуду, деякі види зброї (кельти, мечі з елементами звіриного орнаменту) раннього скіфського часу від чорноліської культури[19].   Представники чорноліської культури були автохтонами, які в 7 ст. до н.е. стануть частиною тих, кого називатимуть скіфами. Така моя позиція. Окрім цього, є археологічні свідчення не простого сусідства, а взаємопроникнення не лише попередніх культур Правобережжя, але й пізньозрубних племен Лівобережжя. У 8-7 ст. чорноліська культура поширюється на лівий берег Дніпра в район річки Ворскли, та відомого всім Більського городища. Археологи також вбачають в цьому переселення частини племен чорнолісців. Тереножкін О.І. у своїй книзі 1961 р. «Предскифский период на днепровском Правобережье» представників білогрудівської та чорноліської культур відніс до «скіфів-орачів» Геродота: «Скіфське вторгнення в Північне Причорномор’я і включення основної частини території українського лісостепу до складу Скіфії не спричинило до зникнення нащадків білогрудівських і чорноліських племен. Ця етнічна група виявилася особливо стійкою і була відомою в 5 ст. до н.е. Геродоту під ім’ям скіфів-орачів». Щонайменше, треба не забувати, що ці «орачі» були озброєні та будували оборонні фортифікаційні укріплення, задовго до появи на історичній арені скіфів,  що можна простежити в монографії цього науковця.  Археологічний зв’язок ранньоскіфських курганів  лівого берега Дніпра з культурами лісостепу Правобережжя помітила ще в 1968 році відомий археолог Іллінська В.С., дружина Тереножкіна О.І. Про це в деталях згодом.

Михалківський скарб (золото), 8-7 ст. до н.е. (Тернопільська обл.., Україна)
Гальштатська культура

Скіфи Дніпровського лісостепового Лівобережжя в монографії Варвари  Іллінської 

            Рання скіфська доба 7-6 ст. до н.е. в Посуллі (басейн річки Сула, Полтавщина та Сумщина)  найбільш репрезентативна з огляду кількості досліджених поховань серед скіфської культури загалом.   По складу речей, знайдених в цих курганах, Іллінська В.А. у своїй монографії 1968 року «Скифы Днепровского лесостепного Левобережья» назвала посульську групу пам’яток найбільш «скіфською» в порівнянні з іншими групами цієї культури в лісостеповій частині України, а поховання кваліфікувала, як дружинні військові могильники, кладовища родоплемінної знаті. Крім цього, археолог була прихильницею  гіпотези про локалізацію тут загадкового Герроса Геродота, як місце поховання скіфських царів. Натомість Борис Мозолевський Герросом назвав територію, яка прилягає до порогів Нижнього Дніпра, де зосереджені найбагатші кургани 5-4 ст. до н.е.  В матеріалах з Посулля науковиця виявила тісні зв’язки з Кавказом і особливо з Прикубанням, що цілком узгоджується з розповідями античних авторів. Щодо пам’яток басейну Ворскли, то Іллінська В.А. підтримала гіпотезу Ковпаненко Г.Т. про переселення в цей регіон у 8 ст. населення з києво-черкаського Правобережжя.  Ряд археологів погоджуються з думкою про те, що в ранню скіфську добу  відбулося заселення землеробськими племенами з Правобережжя всього Дніпро-Донського Лісостепу. Подив викликає, той факт, що більшість ранніх скіфських поховань розміщені в лісостеповій смузі, а не в степу, що органічно би вписувалось в концепцію «кочівників». Кілька цитат з монографії  Іллінської В.І. допоможуть вам зрозуміти «хто такі скіфи» на світанку свого розвитку,  і чи були вони зайдами на своїй землі:

  • «Якби ми побажали виключити з культури посульських курганів все, що є в ній винятково скіфське, то, по суті, тут не залишилося б нічого, за винятком тих порівняно небагатьох елементів, які проникали сюди в результаті культурних зв’язків і запозичень ззовні».
  • «Скіфські племена з’явились в посульсько-донецькому лісостепу відразу після закінчення передньоазійських походів скіфів. Вони принесли з собою скіфську культуру келермеського типу (Пн.Кавказ), яка в кінці 7 – початку 6 ст.до н.е. вже була відома в Північному Причорномор’ї та на шляху скіфських походів на Кавказі».
  • «Це було землеробсько-скотарські племена скіфської культури та скіфського етносу, скіфи-землероби в прямому сенсі цього поняття»
  • «До цього слід додати, що скіфи були творцями та носіями самобутньої та своєрідної культури. З їх виходом на історичну арену зв’язано поширення скіфської культури на шляху пересування скіфів в Передню Азію через Кавказ та Кубань, в степовій та лісостеповій зоні Північного Причорномор’я. Скіфська культура з моменту своєї появи спричинила значний вплив на культури сусідніх районів Центральної Європи, поліської зони Білорусії та Середньої Росії, степових районів Поволжя та Західного Сибіру».
  • «…пам’ятники середньої течії Ворскли, де в ранньоскіфський час мешкало населення, за походженням пов’язане з вихідцями з Правобережного Лісостепу. Велика кількість пам’яток свідчить про значну заселеність цього регіону, починаючи з кінця 7 – початку 6 ст. до н.е. До 6 ст. до н.е. належить виникнення найбільшого у Східній Європі Більського городища, площа якого, охоплена валами, сягає 4400 га»[20].

Особливості скіфських поховань в Посуллі та басейні річки Ворскла (по Іллінській В.С.)

В похованнях скіфів – не тільки зброя, елементи кінської упряжі, грецькі амфори, бронзові дзеркальця та золоті прикраси,  але й скелетні рештки жертовного м’яса баранів та свиней. Це суперечить розповіді Геродота про те, що скіфи свиней в жертву не приносили і взагалі не хотіли їх в себе розводити.

            Варто зауважити, що жодний кочівний народ свиней не тримав, це прерогатива винятково осілих землеробських племен.  Кістки свині виявлені  в похованні кургану Старша Могила, найбільшому і найбільш представницькому похованні воїна-аристократа на північ від Чорного Моря на 2-му етапі раннього скіфського періоду, та в кургані Вітова Могила на лівому березі річки Ворскла (кістки коня та свині), який також належить до найбагатших  поховань знаті [Бойко, 2017, ст. 138][21].

  • Жертвоприношення коней та рабів в посульських курганах відсутні.
  • Не відомо жодного раннього поховання з трупоспаленням, щонайменше,  до 5 ст. до н.е.
  • Мужчин ховали в повному бойовому спорядженні, справа знаходились меч і бойова сокира, зліва сагайдак зі стрілами. Біля стіни розміщували панцир і щит, а також інший військовий реманент, з правого боку кінські вуздечки. Найчастіше скелети лежали у витягнутому положенні головою на південь (90%). Тип гробниць – в ґрунтових ямах дерев’яні зруби з вертикальним оздобленням стін.
  • Поховання  простих жінок та жінок-воїнів супроводжувались типовими для цієї статі аксесуарами: бронзові дзеркала, рум’яна, елементи намиста, грецька чорнолаковий посуд, зокрема амфори, глиняні прясла для веретен.  Зі зброї в деяких жіночих похованнях, як правило,  присутні бойовий пояс та сагайдак зі стрілами.
  • Поховання жінок-воїнів в дерев’яних склепах (2 комплекси) – село Будки (Посулля) і на річці Мерлі (Поворскля). У жіночій могилі на узбережжі річки Сула збереглася кінська збруя. Вершниці належав культовий срібний посуд. Амазонка з берегів Мерли (ліва притока Ворскли) мала сагайдак з 45 наконечниками стріл, спис і дротик. Крім цього в її похованні знайдений бронзовий казанок і залізний черпак оригінальної форми, кістки корови. В іншому інвентар поховань однаковий за своїм складом: золоті бляшки від одягу, намиста, дзеркала (чотири в кургані біля с. Будки), амфори і столовий античний посуд. Датуються комплекси кінцем V – початком IV ст. до н. е.[22]
  • Бронзові дзеркала зустрічаються як в жіночих, так і в чоловічих похованнях від Трансільванії на заході до Алтаю на сході. В похованнях стали традиційними з кінця 6 ст. до н.е.  Радянський археолог Смірнов К.Ф. центром їх походження вважав Західний Сибір. Але в наших похованнях найчастіше знаходять художньо оформлені грецькі дзеркала з зображенням Афродіти, Медузи чи сфінкса, хоча й траплялись більш архаїчні форми дзеркал  виготовлені в традиції звіриного стилю.  Наприклад, бронзове дзеркальце з зображенням кабана (курган №35, с.Бобриця). Мода – річ невблаганна, для неї не існує  кордонів ані тепер, ані тоді.
  • Всім відомі скіфські золоті гривні, як символ знатності та багатства.  В 4 ст. до н.е. одяг та аксесуари скіфів сягають  свого піку в розкоші та багатстві. Бувало, що одяг повністю був вкритий тисячами золотих бляшок. З’являються речі, які археологи кваліфікують винятково, як вироби місцевих ювелірів.
  • Широке поширення бойових сокир. В могилах знаті зустрічається по дві, а то й три сокири. Більша частина має вигляд сокири-молота. Біля 20 таких сокир з посольських курганів походять з Правобережної України, в тому числі заходу Поділля. Одна сокира знайдена на Ворсклі, три – в курганах  на Середньому Доні, 16 – в степовій смузі Північного Причорномор’я, в Криму та на Кубані. Примітно, що з 7 ст. до н.е. бойові сокири такого ж типу широко поширились на Кавказі. «Та обставина, що більша частина бойових сокир була виявлена в курганах лісостепу, породило думку, що цей тип зброї характерний не тільки власне скіфам Причорномор’я, скільки не скіфським племенам лісостепової зони. Однак навряд чи це так. Інші предмети скіфської матеріальної культури, особливо раннього типу, такі як мечі, сагайдаки зі стрілами, предмети кінського спорядження та ін., відомі також значною мірою по знахідках в курганах лісостепу або навіть на периферії скіфського світу, що ніяк не змінює нашого уявлення про приналежність їх до числа предметів істинно скіфського походження». Що стосується сокир-молотів, то дослідниця пов’язує їх генезис з Кавказом, де вже в кінці епохи бронзи (8-7 ст.) виробляли подібні, але не зовсім ідентичні сокири, ну а походження клевця, бронзових ножів  — з Сибіру, хоч, наприклад,  клевець був поширений не лише на сході, але й на заході серед кельтів.  Невеликі бронзові сокири-скіпетри за своїм походженням, як жезли воєначальників, археологи пов’язують з  Новочеркеською групою пам’яток 8-7 ст. та фрако-кіммерійською культурою.
  • Бронзові навершя (верхнє обрамлення скіпетра, ножа, меча та ін.), не раз у вигляді дзвіночків,  поширені в Посуллі та на Кубані з зображенням бика, орла, оленя, грифона, коня, птаха, сонця. Археологи Іллінська В.А, та Ростовцев М.І. ведуть їх походження від хетських, ассирійських та закавказьких наконечників.
  • З Причорномор’ям пов’язують також появу на Кавказі та Поволжі бронзових  псалій (частина кінської вуздечки) з зображенням голови грифо-барана.
  • Бронзові бляшки у звіриному стилі близькі до вуздечних прикрас фракійської групи, але найімовірніше, цей мотив, зі слів дослідниці,  має давнє місцеве коріння.  Бронзові бляшки з зображенням голів орлів, левів та диких кабанів наводять на думку про зв’язок скіфських виробів 5 ст. з виробничими центрами грецьких міст колоній, крім того, вони нагадують іранські мотиви. Бляхи з двійними орлиними головами (курган №8, с.Поповка).        
Бляшки з подвійними орлиними головами (курган №8, с.Луки)

Грифон. Іран, Персеполіс (Імперія Ахеменідів, 6-5 ст. до н.е.)

Леви-грифони. Імперія Ахеменідів, 6-4 ст. до н.е.

  • Бляшки у вигляді ведмежої голови, зустрічаються в курганах вкрай рідко. Зі слів науковиці,  «образ ведмедя, який являється споконвічним і широко поширеним в Західному Сибіру і в області ананьїнської культури (Передуралля), майже не проник в скіфське середовище. І тільки появу  зображення вовка, а також бронзові та кам’яні клики  в скіфських мотивах (не раніше 5 ст.) дослідниця пов’язує з савроматським  Поволжям та Приураллям. Серія бляшок з курганів Лівобережжя у вигляді кисті руки, ручні та ножні браслети  характерні також для лісостепу Правобережжя, європейської культури Гальштату та Кавказу.
  • Зустрічаються мотиви солярних знаків. Курган № 8, 1886 р., Мазараки С.А.  – Дев’ять бронзових ажурних бляшанок з зображення 4-х проминевої свастики, кінці якої оформлені у вигляді голови коня в профіль.(ст..47)
Скіфські глечики з с.Аксютинці (мал..з монографії Іллінської В.С.)

  • Металеві тесла зі скіфських курганів також широко відомі в пам’ятках Гальштатської культури Західної Європи.
  • Кам’яні блюда в курганних похованнях басейну річки Ворскли та Посульської групи не відрізнялись від аналогічного посуду лісостепу Правобережжя та Західного Поділля і є традиційними для більшості пам’яток землеробських культур лісостепу.
  • Помітне місце займають бронзові литі котли на високій ніжці з курганів 5-4 ст. до н.е. Більшість металевого та глиняного посуду пов’язана з доскіфськими культурами Північного Причорномор’я, з 5 ст. до н.е. збільшується кількість грецької кераміки.
  • Речі з Криворіжського, Мельгуновського, Келермеського курганів, а саме головка бика та золота чаша,  мали ассирійсько-вавілонське походження і датувались 7 ст.до н.е. (Манцевич А.П.) Ці знахідки засвідчили зв’язок  Причорноморської Скіфії з далеким Межиріччям в кінці 7 – поч. 6 ст. до н.е.

            Значну частину артефактів з ранніх скіфських курганів можна кваліфікувати, як місцеві етнографічні елементи, або такі, що вже були присутні в похованнях в кіммерійську добу. Звісно, скіфи не жили на окремій планеті, тому простежується культурний вплив як сусідніх племен, поселень та полісів, так і кочівників, а також  відгомін далеких військових походів через Кавказ та Передню Азію аж до Єгипту.

            Праці Тереножкіна О.І. важливі в деталях, але не до кінця зрозуміло, як він прийшов до своїх висновків, адже більшість наведених фактів, радше їм суперечать, аніж підтримують його гіпотези про автохтонних кіммерійців та прийшлих з глибин Азії скіфів Причорномор’я. Зіставлення археологічних даних з геродотівськими описами не підтверджують загальноприйнятих міркувань про раптове прибуття скіфів з Азії через річку Аракс в степи Причорномор’я, в країну, «що за давніх часів була кіммерійською». В цьому контексті я підтримую думку Артамонова про те, що Геродот просто сплутав дві події, різні як за часом, так і за змістом, і повернення скіфів з Передньої Азії ототожнив з їх початковим заселенням Північного Причорномор’я. Зрештою, сам античний автор зазначив, що ця розповідь з приходом скіфів є одним з трьох переказів, адже описує події більш ніж столітньої давності від моменту написання його «Історії». Крім цього, я  противник концепції  скіфо-сибірської культурно історичної спільності. Відмінності між культурами, так званого, скіфського кола, значно переважають над рисами подібності, які їх з’єднують. Скіфи – це етнос, який сформувався впродовж століть на територіях, значна частина  яких корелює з межами сучасної України. Цей гетерогенний народ, завжди перебував в симбіозі з розвинутими землеробсько-ремісничими поселеннями. Питання генезису його еліти та скіфів-воїнів ще потребує досліджень, але на даному етапі переважають аргументи, які заперечують факт значних міграцій кочівників зі сходу, що не дає підстави вважати лише прийшлих номадів  «істинно скіфськими племенами». Еволюція  скіфського мистецтва звіриного стилю, а тим паче формування етносу та держави,  набагато складніший процес, аніж проста міграційна метаморфоза. Поширення етноніму «скіфи» від Дунаю до Алтаю виглядає так само абсурдно, якби, по аналогії,  всіх мешканців  тих держав, які формувались під впливом античної  культури в певний період назвали б еллінами.

Автор: Галина Водяк



Список використаних джерел та літератури:

[1] Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: Основные этапы формирования скифского этноса / Вячеслав Юрьевич Мурзин. – Київ: Наукова думка, 1990. – 86 с. – (АН УССР, Институт ареологии).

[2] Тереножкин О. І. Киммерийцы / Олексій Іванович Тереножкин. – Київ: Наукова думка, 1976. – 223 с. – Режим доступу до ресурсу:     http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0001085

[3] Мелюкова А. И. Б.Н.Граков и некоторые проблемы современного скифоведения (к 90-летию со дня рождения) / А. И. Мелюкова, И. В. Яценко. // Проблемы скифо-сарматской археологии. Институт археологии АН СССР. – 1990. – С. 6–22. 

[4] Мурзін В.Ю. Кіммерійці та скіфи//Золото степу. Археологія України / Авт.-упоряд. П. П. Толочко, В. Ю. Мурзін Акад. наук України, Інститут археології (Київ). – Київ; Шлезвіг: [б.в.], 1991. – С.57-71.

[5] Бойко Ю. М. Новые исследования курганного могильника у с. Купьеваха / Ю. М. Бойко. // Древности. – 2008. – С. 204–225.

[6] Гречко Д. С. Поховальний обряд населення Дніпровського Лісостепового Лівобережжя ранньоскіфського часу: варіант аналізу / Денис Сергійович Гречко. // Археологія і давня історія України НАНУ. – 2018. – №1. – С. 20–44.

[7] Артамонов М. И. Искуство скифов / Михаил Илареонович Артамонов. – Москва, 1976. – 76 с. – (Триста веков искусства. Искусство Европейской части СССР).

[8] Артамонов М. И. Раннескифская культура / Михаил Илларионович Артамонов. – Прага — Л.: «Артия», «Советский художник», 1966. – 120 с. – (Триста веков искусства. Искусство Европейской части СССР).

[9] Godard A.  Le Tresor de Ziwiye / Andre Godard. – Haarlem, Iran, 1950. – 136 с

[10] Дьяконов И. М. История Мидии: От древнейших времен до конца IV в. до н. э. / Игорь Михайлович Дьяконов. – Москва: Академия наук СССР, 1956. – 486 с.

[11] Мелюкова А. И. Взгляд из Скифии на скифо-сибирское единство / Анна Ивановна Мелюкова. // КСИА. Совещание по проблеме «скифо-сибирского мира». – 1993. – №207. – С. 24.

[12] Фрако-скифские культурные связи / [ ред. А.Фол, Л. Огненова-Маринова, И. Венедиктов та ін.]. – София.: Академия Наук Болгарии, 1975. – 225 с. – (Studia Thracica). – (1).

[13] Погребова М. Н. Ранние скифы и древний Восток. К истории становления скифской культуры / М. Н. Погребова, Д. С. Раевский. – Москва: ГРВЛ, 1992. – 264 с.

[14] Эрлих В. Р. Северо-Западный Кавказ в начале железного века (протомеотская группа памятников) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. іст. наук : спец. 07.00.06 / Эрлих Владимир Роальдович – Москва, 2005. – 48 с.

[15] Тетерин Ю. В. Курганы раннескифского времени могильника Ак-Даг 1 в Тыве / Ю. В. Тетерин, О. А. Митько. // Весник НГУ. – 2014. – №5. – С. 135–144.

[16] Культура саков и скифов Великого Пояса Евразийских степей / З.Самешев, Н. А. Боковенко, А. Е. Четбаев, Е. М. Кариев. // Мир Большого Алтая. – 2016.

[17] Реконструкция образов «царя» и «царицы» из кургана Аржан-2: особенности, проблемы, пути их решения [Електронний ресурс] / Р. Б.Ховалиг, Ш. Р. Хорлуштай, А. В. Дамба, В. Д. Ооржак // Калмицький НЦ РАН. – 2019.

[18] Ivantchik A. The Funeral of Scythian Kings: The historical reality and the description of Herodotus (IV, 71-72), in : European Barbarians. Ed. L. Bonfante. Cambridge, [Електронний ресурс] / Askold Ivantchik // RAN. – 2011. –71-106 pgs.

[19] Тереножкін О. І. Предскифский период на днепровском Правобережье / Олексій Іванович Тереножкін. – Київ: АН УРСР Інститут археології, 1961. – 245 с.

[20] Іллінська В. С. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья / Варвара Сергіївна Іллінська. – Київ: Наукова Думка, 1968. – 267 с. – (Академия наук УРСР Інститут археології).

[21] Бойко Ю. М. Соціальний склад населення басейну річки Ворскли за скіфської доби [Електронний ресурс] / Юрій Миколайович Бойко // Київ-Котельва. – 2017.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Translate »