Гуни – нащадки черняхівців з території сучасної України та сарматів

Автори наукової статті під назвою «Аналіз всього геному проливає світло на генетичне походження гунів, аварів і завойовників угорців» (Zoltán Maróti та ін..2022) стверджують,  що «іммігрантське ядро» як гунів, так і аварів виникло в сучасній Монголії, та їх походження можна простежити до хунну. Щодо аварів, то немає сумнівів у їхньому монгольському походженні. Але, що з гунами? Чи справді незначний монгольський компонент у двох чи трьох зразках можна назвати «емігрантським ядром»? Адже, з 9 зразків гуну виявили лише 2-ох монголоїдів з деформацією черепа. Якщо проаналізувати гаплогрупи цих індивідуумів, то стає очевидним, що цей антропологічний тип є більшою мірою дарунком від матері, адже саме мтДНК в одного з них монгольське D4j8, а у другого китайське M7c1a1a1.  Одразу звертаю увагу на те, що усі зразки чоловіків, які просеквенували генетики, належали до європейських та сарматських родів R1a та R1b  і жодної характерної для хунну (Xiongnu) гаплогрупи y-хромосоми Q1a, C3, O3.

            6 з 9 зразків гунів з Угорщини належать до європейського кластера генетично та антропологічно.

                Як відомо,  міграція хунну (Xiongnu) з Монголії на захід через Алтай і Туву призвела до значного збільшення монголоїдних антропологічних компонентів у Центральній Азії між  3 ст. до нашої ери та 2 ст. нашої ери. Але носії монголоїдних ознак  там з’явились значно раніше, ще в бронзову та  залізну добу.

                Xiongnu  – кочовий народ, який панував у східних євразійських степах з третього століття до нашої ери до першого століття нашої ери, сюнну часто вели війни проти китайської династії Хань (206 до н.е. – 220 н.е.). Щоб захиститися від цих вторгнень, ханьці побудували укріплення, які з часом стали частиною Великої стіни. Одна з найвідоміших розкішних могил  в провінції Хенань (Китай) містила останки чоловіка, похованого з кінною каретою, 15 кінських голів і 19 срібних кінних прикрас, кожна із яких зображує божество єдинорога, прикрашений нефритом меч.  

                        Якщо більшість істориків стверджують, що хунни то і є наші гуни, то одразу виникає запитання, чи зображення єдинорога прийшло через археокультурний зв’язок до Атіли? І звідки? Адже, перші зображення єдинорога зустрічаються приблизно у 4 ст. до н. е. на печатках із древніх міст долини Інду, а також в  «Атхарваведі» та «Махабхараті».

            Без сумніву, період гунів є частиною нашої історії.

                Справді, Атилла був володарем Скіфії та скіфів. Старший з його трьох синів від дружини Креки правив народами, що жили в Понтійській Скіфії. Звісно, що дружин у нього було декілька, бо середньовічні «скіфи», зі слів Пріска Панійського, практикували багатоженство. Та й у творі цього автора  згадується син з Причорноморської, а не Паннонської Скіфії”.

            Проте, зверніть увагу, що Пріск кілька разів згадує безпосередньо про гунську мову, а не скіфську, а також про готську та інші варварські мови.

« Я був здивований скіфом, який говорить грецькою мовою. Бо піддані гунів, зібрані з різних країн, розмовляють, окрім власних варварських мов, або гунською, або готською, або — ті, хто має комерційні відносини із західними римлянами — латинською; але ніхто з них легко не розмовляє грецькою мовою, за винятком полонених з фракійського чи іллірійського узбережжя.»[1]

---

Читайте Пріск при дворі Аттіли (448 р.)

            Тому, знову повертаємось до того, що єдиної спільної мови тоді бути не могло, адже її уніфіковано ніхто не вивчав. Можемо тільки зробити припущення, що гунська мова входила в діалектний континуум давніх скіфо-сарматських мов. 

            Ще одна ремарка. Амміан Марцелін в 4 ст. згадував гунів десь біля аланів, танаїтів та массагетів. Тому гуни – могли бути з сарматського кола племен, але десь з Прикаспію.

            Проте, варто зауважити, що 6 з 9 зразків гунів з Угорщини в європеоїдному кліні генетично і антропологічно, 3 – з ознаками монголоїдності, 2 – з деформацією черепа.

• Троє – (CSB-3, SEI-1, SEI-6)  з 9 зразків даного дослідження в узагальнених моделях генетичних домішок від 80 до 100% корелюють з Черняхівською культурою України та сучасними українцями.
• Один – (ASZK-1) – 100% з сарматами з-за Дону.
• Ще один – (КМТ-2785) також на 86% сармат по аутосомах, хоч і чоловіча гаплогрупа його належить до германської гілки R1b-U106, але материнський внесок азійський, монголоїд з деформацією черепа.
• Два – (MSG-1, VZ-12673)  –  78-87% з саками з Казахстану,  або азійськими хунну (Xiongnu)– монголоїд з деформацією черепа.
• Один (SZLA-646) – чомусь пов’язали з 86-91% з англосаксами, хоч носії мтДНК K1c1d поширені не тільки в Німеччині, Данії та Швеції, але й у Польщі, Чехії та Україні. Очевидно, стоїть питання вибірки для порівняння.

Остання колонка в таблиці – моє доповнення.

Джерело: «Whole genome analysis sheds light on the genetic origin of Huns, Avars and conquering Hungarians» (Zoltán Maróti, Endre Neparáczki, Oszkár Schütz – 2022)

            Етнічно-мовна приналежність хунну до сьогодні є  суперечливою, її шукають серед єнісейської, алтайської, уральської та індоєвропейської сім’ї. Щодо мови європейських “гунів за походженням”, то її доцільно шукати в скіфо-сарматському діалектному континіумі. Крім того, варто звернути увагу, що Пріск Панійський – уродженець Фракії, візантійський дипломат, який відвідав Понтійську Скіфію у складі посольства до Аттіли, у своїй історії “Про Візінтію та події пов’язані з Аттілою”неодноразово використовував типові праукраїнські слова, зокрема, “мед” та “страва”.

 Гуни підкорили частину остготів та аланів, а також об’єднались з антами та склавинами у військову конфедерацію. Про гунів, антів та склавинів розповідає Прокопій Кесарійський (VI ст). Терміну  “слов’яни” тоді ніхто не використовував. Навіть у X ст. у Констянтина Багрянородного ще бачимо термін «склавеністі» (Σκλαβηνιστι). Проте, сьогодні слов’янською  називають групу мов. Слов’яни – це не єдиний етнос, а штучний термін для царини мовознавства. Анти та склавини періоду панування Аттіли якраз і були тими носіями праукраїнської мови і слова «мед» і «страва» саме походять від них.

            Прокопій Кесарійський, візантійський історик VI ст. у книзі «Готські війни» розповідає про гунів, антів та склавинів, як союзників римлян проти готів:

            «Отже, цей подвиг був здійснений готами на третій день після того, як вони були відбиті в штурмі стіни. Але через двадцять днів після захоплення міста і гавані Портус прибули Мартін і Валеріан, привівши з собою тисячу шістсот вершників, більшість з яких були гуни, склавени і анти, які селяться над рікою Істер неподалік від її берегів. І Велізарій (візантійський полководець VI ст. за правління Юстиніана I) був задоволений їхнім приходом і вважав, що відтепер його армія повинна вести війну проти ворога (готів). (Procopius, XXVII[255]). 

…практично всі римляни та їхні союзники, гуни, добре стріляли з лука, але жоден чоловік серед готів не мав практики в цій галузі»[2].

            Також Прокопій Кесарійський серед гунів згадує массагетів. З розповідей Аміана Марцеліна можемо здогадатись, що в цьому контексті мова йшла про аланів у складі гунського війська. «Халани, колись відомі як масагети» (Marcellini, Liber XXXI). 

            «Тоді справді багато з них упало; бо масагети слідували за ними, а оскільки вони вміють з найвищою точністю стріляти з лука навіть на великій швидкості, вони продовжували пускати свої стріли не менше, ніж раніше, стріляючи собі в спину, і продовжували бійню. І таким чином Костянтин зі своїми гунами вночі повернувся до Риму» (Procopius, XXVII[291]). 

            На мою думку, європейські гуни – це НЕ китайські сюнну-хунну-Xiongnu. Якщо вірити Клавдію Птолемею, то гуни жили в Північному Причорномор’ї між роксоланами та бастарнами в II ст., задовго до їх експансії в межах території від Каспійського моря до Дунаю, а також далі на захід. Це було окреме плем’я, яке підкорило та об’єднало більшість етнічних груп на теренах колишньої Скіфії від Дунаю до Дону. Лише тому Амміан Марцилін (V,15) та Пріск Паннійський  усе населення цих теренів назвали ГРУПОЮ скіфських народів, а не гунів зокрема.

            Ammianus Marcellinus – римський історик 4 ст., автор праці «Діяння» («Res gestae»). З 31 його книг збереглись лише останні 18. В 31 книзі автор розповідає про гунів, готів та аланів[3]:

«Тоді гуни, захопивши території тих галанів (аланів), які танаїти називали межею з греутунгами (Greuthungis – германці, остготи),  убили та пограбували багатьох із них, а вцілілих приєднали до себе у договорі про союз; потім разом з ними вони ще сміливіше вдерлися у великі та багаті села (uberes pagos) Ерменріхуса,  найвойовничіший монарх (regis), якого боялися сусідні народи через його численні та різноманітні хоробрі вчинки». 

 «Але готи, змішані з гунами та аланами, які були надзвичайно войовничими та сильними, загартованими труднощами суворих умов, яких майстерність Фрітігерна асоціювала у них зі спокусою чудових нагород, закріпилися саме в табір Перінтуму…. Коли вони увійшли до Константинополя з найбільшою масою війська, зберігаючи формування квадратних колон через страх засідок, вони поспішили піти та зробили багато речей для знищення знаменитого міста».

              Існує щонайменше декілька причин, аби не погоджуватись з гіпотезами про азійське походження гунів. 

1. Патріарх Константинопольський Філосторгій у “Церковній історії” (4 ст.) утотожнив гунів з  племенем неврів, яке жило десь на півночі України (Скіфії) ще в часи Геродота і багатьма дослідниками кваліфікується, як праукраїнське  (слов’янське) або кельтське населення. Але оскільки Прокопій Кесарійський виокремлює гунів від антів та склавінів, то неври-гуни Філострогія радше з тих неврів, які в залізну добу переселились з Карпат на лівобережну частину Дніпра десь біля будинів. За Геродотом, неври – НЕскіфський народ, але мають звичаї такі самі, як скіфи.

            Ось, що пише Філострогій:

“Гуни, здавалося б, ідентичні тим, кого в давнину називали неврами; і їхні поселення були біля підніжжя Ріпейських  гір, з якого бере початок річка Танаїс і вливає свої води в Азовське море”(кн. IX, 17)[4].

Філострогія та Діонісія Періегета, зокрема, цитує Байцар Андрій Любомирович у своїй публікації «ГУНИ – предки УКРАЇНЦІВ. Описи античних та середньовічних авторів».

2. Клавдій Птолемей у 2 ст. згадує про гунів на території України між бастарнами та роксоланами. В цьому ж столітті (124 р.н.е.)  грецький мандрівник, географ Діонісій Періегет (Διονύσιος ὁ Περιηγητής) розміщує гунів (унів) ближче до західних берегів Каспійського моря  між скіфами, каспіцями та кавказькими албанцями.

            Діонісій Періегет:

«Бо першими є скіфи, які населяють Кронійське морське узбережжя  до гирла Каспійського моря;  потім  гуни-уни (лат. Hunni,  гр. Ουννοι): після них нація каспійців, а потім  албанці, які живуть на грубій землі Кадусії (Καδούσιο- між Мідією та Каспійським морем);  поблизу Мардів (Μάρδοι), Гірканійців (Υρκάνιοι), Тапірів (Τάπυροί)» [ст.42,730][5].

            У II столітті азійські хунну-сюнну ще перебували далеко біля китайських рубежів та воювали з Сяньбеями, якими згодом були підкорені.   Південі хуну наприкінці II ст..  були втягнуті в повстання, які тоді охопили ханський двір. Тому азійські хунну (Xiongnu) в цей період ніяк не могли опинитись  за 5000 км біля берегів Каспійського та Чорного морів. Натомість вони потіснили юечжі, які у I-II ст. мігрували в Центральну та Південну Азію, які могли частково принести азійський компонент  в середовище кавказьких аланів, яких потім підкори європейські гуни. До речі, в 1 ст. на території Бактрії юечжі під натиском сюнну мігрували на захід та заснували Кушанську імперію. Зв’язок юєчжі (індоєвропейців з заходу Китаю)  з аланами на рівні археології простежив відомий український сарматолог Олександр Симоненко[6]. Один з давніх археогенетичних зразків даного гаплотипу R1a, який заведено пов’язувати з аланами,  знайшли в Таджикістані періоду кушанського царства (датований 200 до н.е. – 50 р.), зокрема її відгалуження Z2125 (R1a1a1b2a2a)[7].  «Кушанська гілка» R-Z2125, яку виявили серед сучасних балкарців на Кавказі, сьогодні поширена, з одного боку – серед носіїв індоарійських мов іранців, афганців, таджиків, індійців,  а з другого боку – значною мірою серед тюркомовних киргизів і частково татарів Татарстану. Саме це азійське відгалуження R1a виявили у 2 гунів з Угорщини та Румунії. Але це радше алано-кушанський слід, а не експансія сюнну-хунну.

3. Ніхто з  ранньосередньовічних авторів НЕ називає гунів азійцями, булгарами або іншими задонськими племенами. Первинна назва цього племені  у творах античних авторів грецькою мовою  “уни” (Ούννοι). Літеру г-h  до етноніма “уни-гуни-Hunni” додали латинські перекладачі з грецьких текстів.  Клавдій Птолемей (1-2 ст.) також писав грецькою мовою, а термін chuni до нас дійшов вже в пізній латинській транслітерації (14 ст.). З латини Uni, unus – один, єдиний, що трансформувалось в термін унія, універсальний, унікальний.  Крім того в контексті терміну гуни цікаво заглянути в словник готів-германців, в якому  kuni (ім., сер.р.) рід, плем’я, рідня, спорідненість;  в давньоверхньонімецькій – Chunni (хуні)[8], потім в нижньонімецькій «Hüne» – велетень, величезний. Адже часто історичні екзоніми народам дають їхні сусіди.

---

4. У гунів  повністю відсутні типові для азійських сюнну (Xiongnu) C2b, C3, O3, Q1b,  навіть Q1a (Q1a2-M25)  лише один зразок виявили в Трансільванії серед ймовірних гунів у більш ранньому дослідженні генетиків 2019 р. (Neparáczki et al. 2019)[9].

У статті 2019 року Endre Neparáczki та ін.. серед трьох осіб гунського періоду виявили гаплогрупи  Q1a2 (М25), R1b1a1b1a1a1 (U106),  R1a1a1b2a2 (Z2124)[10].  Цікаво, що за багатством могильного інвентаря, особою високого соціального статусу виявився представник германського гаплотипу R1b – U106. Це й не дивно, адже візантійський дипломат Пріск Панійський, який у V ст. відвідував гунів,  у своєму творі серед імен гунських вельмож згадує не лише скіфське  «Скотас», але й германоподібне «Беріх». Представник R1a мав гаплотип характерний для алан.

            За складом аутосомних елементів представники R1a та R1b належали до європеоїдів з карими очима, каштановим волоссям та проміжним забарвленням шкіри,  Q1a2 – напівазієць – карі очі, темне/каштанове волосся, темна шкіра, 53% EU, 47% EA.

• Kecskemét–Mindszenti–dűlő-RL 11/2785. (R1b1a1b1a1a1 – U106). Класифікація середнього мультиноміальної логістичної регресії 67% EU, 33% EA, Модель Байєса (H-W) передбачувана домішка 99% EU 1% EA. Чоловік зі штучно сильно деформованим  черепом.

• Árpás–Szérűskert-1  (R1a1a1b2a2 – Z2124). Класифікація середнього мультиноміальної логістичної регресії 52% EU, 48% EA.Модель Байєса (H-W) передбачувана домішка 96% EU 4% EA

• Singeorgiu de Mures–Kerekdomb–Grave 1  Q1a2 (M25) карі очі, темне/каштанове волосся, темна шкіра, 53% EU, 47% EA. Чоловікові 25–29 років із штучно деформованим монголоїдним (східного типу) черепом.

            Y-DNA: Q1a2 (М25)  знайдено на Кавказі в посткатакомбній культурі 2000 років до н.е. разом з материн.mtDNA: R1b (Біля Невінномиска Ставропольського краю)[11]. Ще раніше Q1a в хвалинській культурі 5-4 тис. до н.е. (Пн.Кавказ – Сер.Поволжя).

            Слід зазначити, що традиція деформації черепа була поширена ще в Бронзову добу в катакомбній культурі.  Про це колись розповідав антрополог Герасимов М., який займався реконструкцією черепів. Тому цю традицію не варто пов’язувати винятково з азійцями юечжі та хунну. Алани та готи також намагались штучно видовжити череп. Катакомбна культура була розповсюджена в 2700—2000 рр. до н. е. у Північному Причорномор’ї (східна і південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі. Цікаво, що автори статті (Krishna R. Veeramah, 2018 р.) про популяційний геномний аналіз подовжених черепів зауважили «… найраніші докази деформації черепа з’являються в Європі в похованнях у 2 столітті нашої ери в сучасній Румунії, які передували передбачуваному вторгненню гунів»[12].

У Східній Азії є чотири переважних макрогаплогрупи Y-хромосоми – O-M175, C-M130, D-M174 та N-M231, що становить близько 93% Y-хромосом регіону[13].  Але їх майже немає в Україні та й серед європейських гунів не знайшли. В імперії сюнну (Xiongnu) з монголо-китайського прикордоння  усі особи з елітних поховань генетично мало різноманітні та мають високий рівень східноазійських ліній[14].

            Ірано-тюркська гілка R1a Z 2125 (у двох зразках) могла до гунів потрапити через посередництво аланів, яких вони підкорили, як і пізніше штам чуми.

            Зокрема, генетики виявили штам чуми Yersinia pestis серед аланів. Це штам згодом спричинив  великий спалах — чуму Юстиніана, але це сталось 100 років після панування Аттіли.  «Перша особина зі штамом чуми (DA101) є хунном з гір Тянь-Шаню і датується приблизно 180 роком, а друга особина (DA147) походить з аланської культури з Північної Осетії та, за археологічними оцінками, датується шостим–дев’ятим століттями»[15].  Вчені знайшли тимчасове підтвердження гіпотези про те, що пандемія була принесена в Європу наприкінці гунського періоду Шовковим шляхом уздовж південних смуг степів. Але вони підтримують думку, що прийшлі азійські хунну стали гунами і чомусь не розглядають алан, як ймовірного посередника між поширенням певних елементів матеріальної культури з Середньої Азієї (зокрема, гунські казани, ювелірні вироби) до європейських гунів. Тому гіпотетичну ранню тюркську мову хунну-Xiongnu екстраполюють на європейських гунів, хоча й знають, що немає безапеляційних доказів зв’язку між цими двома групами. Та й чітких паралелей між сюнну-гуну в контексті археології, окрім знайдених «гунських казанів», я не зустрічала в описах.

            Також у гунів НЕ виявили жодної аварської та протофіноугорської лінії N1a. 

            Усі європейські гуни демонструють більший спільний дрейф із західноєвразійцями порівняно з хунну (Xiongnu).

5. У гунів з Панонії також присутні типові праукраїнські генетичні лінії. 

            Отже, межі імперії гунів простягались від Дунаю до Каспійського моря. Ніяких мегаімперій від Маньчжурії, Байкалу до Карпат не існувало ані в період історичної Скіфії, ані в часи панування гуннів. Етнічність окремого племені гунів, як і їхня мова, питання дискусійне. Проте, є достатньо підстав, аби будувати гіпотези про їх праукраїнське походження з території Скіфії.  На даному етапі досліджень гуни з поховань в Панонії не виявили спорідненості з аварами та фіноугорцями. Азійські лінії R1a до гунів прийшли від підкорених ними алан, а не від хунну-сюнну. Також помилковим є сприйняття центральноазійських хунну (Xiongnu), як народ тотожний європейським гунам. Це різні популяції. Хоча, я не заперечую, що якісь пратюрки в  пізній гунський період могли бути присутні біля Каспійського моря.

---

---

Автор: Галина Водяк

---

Джерела:

«Whole genome analysis sheds light on the genetic origin of Huns, Avars and conquering Hungarians» (Zoltán Maróti, Endre Neparáczki, Oszkár Schütz – 2022) – Режим доступу до ресурсу:

https://www.biorxiv.org/content/10.1101/2022.01.19.476915v1.full

[1] Priscus. Priscus at the court of Attila [Електронний ресурс] / Priscus // Translation by J.B. Bury (Priscus, fr. 8 in Fragmenta Historicorum Graecorum). – 448. – Режим доступу до ресурсу: https://faculty.georgetown.edu/jod/texts/priscus.html.

[2] PROCOPIUS OF CAESAREA. HISTORY OF THE WARS: BOOK V THE GOTHIC WAR. With an English transltion by H.B. DEWING [Електронний ресурс] / Procopius of Caesarea // London, Cambridge, Massachusetts  Harvard University press. – 1919. – Режим доступу до ресурсу: https://www.gutenberg.org/files/20298/20298-h/20298-h.htm.

[3] Ammiani Marcellini. Rerum Gestarum libri qui supersunt (Liber XXXI) [Електронний ресурс] / Ammiani Marcellini/Valentinianus Valens et Gratianus, 375annus – Режим доступу до ресурсу: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/L/Roman/Texts/Ammian/31*.html.

[4] PHOTIUS, PATRIARCH OF CONSTANTINOPLE. ECCLESIASTICAL HISTORY OF PHILOSTORGIUS, TRANSLATED BY EDWARD WALFORD, M. A. LATE SCHOLAR OF BALLIOL COLLEGE, OXFORD. [Електронний ресурс] / PHOTIUS, PATRIARCH OF CONSTANTINOPLE.. – 2002. – Режим доступу до ресурсу: https://www.tertullian.org/fathers/philostorgius.htm.

[5] Dionysius Periegetes. «Geographi graeci minores, ex recensione et cum annotatione Godofredi Bernhardy, volumen primum» [Електронний ресурс] / Dionysius Periegetes // University of Toronto. – 1828. – Режим доступу до ресурсу: https://archive.org/details/dionysiusperiege00dion/page/42/mode/1up.

[6] Сарматы Северо-Западного Причерноморья в I в. н. э. (погребения знати у с. Пороги) / А. В. Симоненко, Б. И. Лобай; Академия наук Украинской ССР, Институт археологии. – Киев: Наук. думка, 1991. – 108

[7] http://umap.openstreetmap.fr/en/map/ancient-human-dna_41837#5/42.731/66.841

[8] Євченко В.В.  Готська мова. Тексти, коментар, словник: Навч. посібник. – Житомир: ЖДПУ, 2002. – 408 с..

[9] Neparáczki, E., Maróti, Z., Kalmár, T. та ін. Гаплогрупи Y-хромосоми кочових народів Карпатського басейну гунів, аварів та завойовників угорського періоду. Sci Rep 9 , 16569 (2019). https://doi.org/10.1038/s41598-019-53105-5

[10] Neparáczki, E., Maróti, Z., Kalmár, T. та ін. Гаплогрупи Y-хромосоми кочових народів Карпатського басейну гунів, аварів та завойовників угорського періоду. Sci Rep 9 , 16569 (2019). https://doi.org/10.1038/s41598-019-53105-5

[11] Wang, CC., Reinhold, S., Kalmykov, A. et al. Ancient human genome-wide data from a 3000-year interval in the Caucasus corresponds with eco-geographic regions. Nat Commun 10, 590 (2019). https://doi.org/10.1038/s41467-018-08220-8

[12] Population genomic analysis of elongated skulls reveals extensive female-biased immigration in Early Medieval Bavaria [Електронний ресурс] / [K. Veeramah, A. Rott, M. Groß та ін.] // PNAS. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.pnas.org/doi/10.1073/pnas.1719880115

[13] Wang CC, Li H. Inferring human history in East Asia from Y chromosomes. Investig Genet. 2013 Jun 3;4(1):11. doi: 10.1186/2041-2223-4-11. PMID: 23731529; PMCID: PMC3687582 . – Режим доступу до ресурсу:  https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC3687582/

[14] Genetic population structure of the Xiongnu Empire at imperial and local scales [Електронний ресурс] / [J. LEE, B. MILLER, B. JAMSRANJAV та ін.] // Science Advances. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.adf3904

[15] 137 ancient human genomes from across the Eurasian steppes [Електронний ресурс] / [P. Damgaard, S. Rasmussen, N. Marchi та ін.] // Nature. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.researchgate.net/publication/325047876_137_ancient_human_genomes_from_across_the_Eurasian_steppes.