Походження назви гідронімів Вендичанка та Вінниця
На заході України в бронзову добу жили предки фракійців. Частина з них тут продовжувала жити також у наступні епохи, а потім влилась в етномовне утворення, яке спочатку (VI-Х ст.) називали склавенами (склавінами), а потім саме цей термін перефразували на «слов’яни». Ще раніше їх звали венедами. В залізну добу певні фракійські групи з межиріччя Дунаю, Дністра та Богу переселилась на лівий берег Дніпра і стали співзасновниками скіфського Більського городища. Вплив фракійців та скіфів на формування української мови недооцінений. В переліку слів з давньогрецького тлумачного словника Гесихія рекомендую звернути особливу увагу на ім’я фракійської богині Вендіс (Βενδῖς). Крім того, зауважте наступне: фракійське слово бассараї (βασσάραι, одяг фракійців) – чим не бесараби, фракійське місто Буколо (Βουκόλω) – чим не Буковина, фракійський брінхон (βρυνχόν, ліра, арфа) – чим не слово бриніти, фракійське плем’я Бакхи (Βάκχαι) – чому б їм не дати назву Бакоті? Якраз бакхи й носили басараї. Постфракійський етнолінгвістичний простір залишив після себе численні корені слів в українській мові, в топонімах та гідронімах. Раніше я розповідала про «Стриї» та «Бистриці», як залишки античного фракійського ономастикону на теренах України. Сьогодні зупинюсь на ймовірних топонімічних «нащадках» фракійського культу богині Вендіс.
Фракійський давньоантичний словник Гесихія:
- Бендіс або Вендіс (Βενδῖς) – Артеміда, Фракія (фракійська богиня, аналог грецької Артеміди, богині полювання та диких тварин); афінське свято Вен-дідея. (ἡ Ἄρτεμις, Θρᾳκιστί· παρὰ δὲ Ἀθηναίοις ἑορτὴ Βεν- δίδεια). – Гесихій[1].
Найцікавіше, що одна з річок в Україні (ліва притока Дністра, права – Немиї) називається Вендичанка. На берегах цієї річки є село Вендичани в Могилів-Подільському районі Вінницької області. До речі, афінське свято Вендідея греки визнають фракійським за походженням. В грецькій Вікіпедії так і пишуть, що в античні часи фракійці переїхали до Афін і святкували свято Вендідею на честь своєї (фракійської) богині Венди, старогрецькою Бендіс (Βενδις). Посилаються у цій статті на глосарій Гесихія і на Платона 5 – 4 ст до н. е., який згадує фракійців під час святкової процесії. Також пишуть, що в афінському портовому місті Муніхії (Μουνιχία, Пірейський півострів) був храм присвячений Венді. В античній Мезії, яку заселили фракійці, а згодом і скіфи (Мала Скіфія в Добруджі III ст. до н.е.), географ Клавдій Птолемей, який писав у II ст., згадує місто на річці Дунай – Венденіс (Ουενδενις). В I ст. до н.е. Мезія стала провінцією Римської імперії, в яку входили землі Болгарії, Македонії (північ), Сербії (південь), Румунії (схід), південь Молдови та України. Ці терени населяли фракійці (беси, мези, гети, тирагети з Дністра), даки, іллірійці.
В географії Птолемея (II ст.) на берегах ріки Дунай, в межах Панонії, та в інших джерелах згадано частково співзвучне (гіпотетично кельтське?) поселення на Дунаї Vindobona[2], а в Йордана (VI ст.) – Віндоміна (Vindomina)[3], попередник Відня. Цікаво, що подібний етнонім «вінделкі» , чи «вінделичі» (Ουινδελκιας, Vindĕlĭcī), які жили в I-II ст. біля баварського Мюнхена з коренем «вінд» тлумачать з основи «uindo» – чистий, білий, яскравий, але не зазначають з якої мови. Мабуть, це стосується валлійського (кельтського) слова gwyn – білий, бретонського (кельтського) gwenn – білий. Мало того, зазначають, що цей корінь походить від назви НЕзасвідченої річки Uindelis. Тобто аргументи дуже-дуже гіпотетичні. Серед кельтських мов подібних за значенням слів з коренем «uindo» я не знайшла (окрім gwyn), а усім відоме англійське «window» не має стосунку до цієї етимології, адже виводять його з давньо скандинавської «вітряне око» (де wind – вітер), тому вікно. Але не в цьому справа. Мене в даному контексті цікавить еволюція назви від Vindobona до Відень – Вена (від назви річки нім. Wien-Він, згаданої як Венія (UUeniam у 881 році), інші назви: Vienna-Вінна, Вена, давня назва Wenia). Отже, корінь «Віндо» перетворився і у «Він», і у «Вен», і у «Відн» зі своїми особливостями прочитання в різних мовах.
Тобто, якщо виходити з гіпотетичної реконструкції слова «вінд», «венд» з кельтського слова gwyn, gwenn – білий, то усі ці річки «віннички», «венички» означатимуть – біла, світла ріка. А якщо у слові «Венда» ще й відкинути носовий інфікс «еН», то отримаємо слово «веда» – потік, що «веде» до більших річок («нда» – метатеза від «дан» – ріка). Тому дослідники згадують кельтське «Vedunia» – лісовий струмок. Тоді ім’я богині Венди означатиме – та, що «веде», а Венда = ВеДан. Прикладом втрати носового приголосного в різних формах одного і того ж слова є латинське слово vīcit «переміг» / vi n cit «перемагає». Тобто, можна розглядати усі ці слова і через таке поширене фонетичне явище перестановки звуків, як метатеза, а також щодо слова «Vedunia» через явище втрати носового «н» в різних мовах. Про тотожність Дун = Дан = Дон у назвах гідронімів від Дунаю до Дону, думаю, додатково розповідати не треба. Клавдій Птолемей (II ст.) кельтогалатський порт на території сучасної Франції назвав двояко – ВінДана або ВіДана.
Богиня Венда
Я припускаю, що іменем фракійської богині Вендіс нащадки фракійців могли називати й річки. Одним словом, була у нас не тільки річкова богиня Дана, була і Венда. Можливо, Венда – це видозмінене ім’я Дани. Адже ніхто не може пояснити, чому словенською мовою місто Відень називається Дунай (Dunaj), античний Данубій (корінь «дан» трактують, як вода, ріка, дно). Назва річки Вендичанка у Вінницькій обл. названо на честь фракійської богині Венди. Крім того, термін Вендіс міг трансформуватись до Венич/Вінич (Вѣничя) і Вениця (Бениця) – середньовічні назви міста Вінниця (яке походить від назви річки Вениця)[4], аналогічно до того, як Vindobona стала містом Вена, Він, Відень. Цікаво, що у Вікіпедії Wenia (Відень) зводять також до кельтського Vedunia – лісовий струмок. Я ж в українській формі назви Відень вбачаю метатезу від назви фракійської богині Вендіс. Етимологічні шляхи цих Венд-Вен-Ведунь могли бути далекими та заплутаними ще з античних часів, як і венетів – венедів. Деякі автори ідентифікували венетів (Ὀυένετοι ) з кельтами/галами, а саме, одним з кількох племен бельгів (Βελγῶν, Страбон 4.4.1)[5], інші – з антами та склавинами. Можливо, в залізну добу були якісь проміжні та змішані етноси, як кельто-скіфи, кельто-фракійці, яких пізньоантичні автори вже не могли чітко ідентифікувати. Давньогрецький історик Полібій в II ст. до н.е. згадував венетів (Οὐένετοι) на Адріатиці біля північних кордонів Риму (Італії). З його повідомлень стало відомо, що венети розмовляли мовою, яка відрізнялась від кельтської[6]. Тому пізніші ототожнення венетів з галами радше пов’язані НЕ з мовно-етнічними характеристиками , а з кельтськими обладунками та зброєю, можливо, зі спільними діями у війнах та міграціях, а також заснуванням торговельних факторій не лише біля Адріатичного моря, а навіть у Британії. Це корелює зі згадками географа Птолемея (II ст.) в розділі «Британські острови» про Венницький / «Веннікніон мис» (Ουεννικνιον ακρον), після якого він згадує річку ВіДона (Ουιδονα ποταμου), а також поселення венніканів/веннікніоїв (Ουεννικνιοι). В цьому ж розділі річка Віндеріос (Ουινδεριος). З тих країв, далеких островів «Північного моря», через річку Ерідан (Ἠριδανόν – Вісла), ще в залізну добу імпортували в Європу олово та бурштин, про що згадував Геродот у V ст. до нашої ери (Геродот 3.115.1)[7]. Тоді цим займались кельти, але в наступну епоху посередниками на бурштиновому шляху могли стати також інші племена.
Дуже-дуже сумнівно, що венети/венеди етномовно були белгами та кельтами, проте, процитую безпосередньо Страбона:
«Але після вищезгаданих народів решта є племена белгів – це народи які живуть на узбережжі океану, серед яких венети — ті, що воювали на морі проти Цезаря: бо вони були готові перешкодити його подорожі до Британії, адже мали там комерційні інтереси». (Страбон 4.4.1)[8]
Слід зазначити, що середньовічні германці своїх сусідів полабських слов’ян, серед них лужицьких сербів, називали саме вендами (Wends), навіть хрестовий похід проти них у 1147 році назвали Wendenkreuzzug. Віндіш (Windisch) – історична німецька назва словенської мови в Австрії, та лужицької мови в Німеччині. Лужицьку семінарію в Празі засновану у 1724 році називали Вендською (Wendische Seminar). Найдавнішою письмовою пам’яткою верхньолужицької мови є «Burger Eydt Wendisch» або «Budyska přisaha», присяга громадянина міста Баутцен від 1532 року.
Думаю, що богиню Дану називали Вендою не тільки фракійці. Для прикладу, культ Ареса був поширений серед скіфів та фракійців. Культ Венди (фрак.) і Дани (скіф.) потрапив також до кельтів.
Назва венеди (анти та склавени) походить саме від імені богині Венди, яка найімовірніше є фракійською формою назви скіфської та кельтської богині Дани та означає насамперед життєдайну воду (річку, потік), а також перелік рис та функцій, які характерні для її аналога – грецької Артеміди, а також Гекати (Εκάτη, Еката) та Персефони (Περσεφόνη).
Святкували Венда-день у 20-х числах червня [9], мабуть, у день літнього сонцестояння. Венда (грец. Геката) допомагає воїнам на війні, приносить почесті на спортивних змаганнях, допомагає мисливцям, рибалкам та ведункам. Цю богиню полювання часто зображали з луком та стрілами. Богиню Венду (грец.Артеміда, латин.Діана) завжди оточували німфи – дочки річок, духи прісної води, які жили біля струмків та джерел. Грецьку Артеміду ототожнювали з місяцем, можливо, фракійська Венда також була символом цього нічного світила. Зверніть увагу, що її НЕ порівнюють з давньоримською богинею кохання Венерою, хоч і назви частково співзвучні. На перший погляд виглядає, що латинське слово «вена» (кровоносна судина) завдячує своєю етимологією імені Венера, а не Венда. Оскільки шляхи різних запозичень складні та незвідані, тому слово «вена» вважають невизначеного протоіндоєвропейського походження. Кровоносна судина, яка транспортує кров від капілярів назад до серця, є рікою життя, його рудим водотоком. Для Італії це слово пізнє. Римський вчений Марк Теренцій Варрон (116-27 рік до н. е.) писав, що він не знайшов жодних згадок про культ Венери у найдавніших документах. Як би це не виглядало дивним, але ім’я італійської богині кохання Венери найкраще тлумачити через санскрит, де «venya» वेन्य – бути коханим, обожнюваним, милим, а «vena» वेन – туга, бажання, турбота, божественна істота, любов, «ven» – піклуватися[10]. Але богиня Венда мала іншу місію, аніж Венера. ЇЇ опис відповідає грецькій Артеміді (римській Діані, скіфській Дані), а не Афродіті (Венері). А назва «Арте́рія» (грец. αρτηρια — жила) кровоносна судина, яка несе венозну кров від серця до легень, нагадує ім’я Артеміди, грецької назви Венди. Можливо, це просто збіг?
Дуже ймовірно, що у втраченій фракійській мові або в одній з кельтських мов термін «венда» або «бенда» означав «потік». Відповідне значення можна знайти у санскриті.
Словник санскриту[11]:
- Ven वेण् – йти, рухатися; знати; думати.
- Vena, Venna – назва річки.
- Veni वेणि – злиття або зустріч двох або більше річок чи струмків у спільній точці об’єднання, назва річки, потік.
- Veni वेणि – плетіння, коси, заплетене волосся або коса з волосся, вода річки, яку часто порівнюють з такою косою.
- Venika वेणिका – безперервний ряд, безперервний потік, назва групи людей, коса з волосся.
- Veni-dana वेणीदान – церемонія, священнодійство, жертвоприношення відрізаної коси в Ганг.
- Venu वेणु, Venuka वेणुक – сопілка, флейта, гори, річки. Venukiya वेणुकीया – місце, де ростуть бамбуки. З огляду на форму сопілки та бамбука, «Venu» трактують, як труба та кровоносна вена.
Краєзнавець з Вінниччини, дослідник українського ономастикону, Сергій Генріхович Лютворт, висловив надзвичайно цікаві думки щодо етимології імені богині Венди та назв однойменних річок, які знаходить підтвердження серед термінів у санскриті:
«Можливо, ВЕНДА = ВЕН + ДА = ВЕНа ДАни.
«ВЕНДА = ВЕНа ДАни – це потік, що «веде до Дани», вливається в ДАНу, приєднано до ДАНи, є постачальником ДАНи».
«Адже, більшість Вен-річок впадають у великі водойми, зокрема, у Дунай, Дніпро, Дністер, Сіверський Донець і Дон».
«Санскрит підтверджує, що термін «венда» означав «потік».
«Отже у санскриті є тлумачення назви/імені «Венда» – «Вендіс», як потік, струм, рух, труба, плетіння».
«Рибалки, якими опікувалась богиня Венда, пастку (сітку) для риби в річках, озерах і на морських берегах назвали Venteris – слово, яке збереглось в литовській мові».
Майже у всіх індоєвропейських мовах науковці знаходять деякі паралелі зі санскритом. Колись навіть існували гіпотези, що індоєвропейці прийшли з Індії. Сучасна генетика їх остаточно спростувала і розвернула вектор міграцій з України в Індію та у Європу. Фракійці та кельти, хоч і не належать до індоарійської гілки міграцій, проте вони зберегли багато ліній, які характерні для ранніх фермерів Європи, серед них трипільців. У випадку фракійців та кельтів ми ці гілки простежуємо не лише на рівні материнських ліній, але й у збережених таких чоловічих «хліборобських» гілках, як G2a (20-40 % серед кельтів) та E1e1 (E-V13) серед фракійців. Останні лінії на теренах України не лише з часів трипілля, але й E-V13 була виявлена біля Одеси в культурі фракійського гальштату, у скіфський період у Більському городищі на Полтавщині та в Ольвійській хорі біля Миколаєва, а згодом серед черняхівців[12]. До сьогодні ці гілки в основному зосереджені на заході України, зокрема y- Е1a непропорційно багато в Карпатах, особливо на Закарпатті, в Румунії та на Балканах (15-20%), середнє значення по Україні – 6% з мізерними значеннями на сході. Про іншу лінію, яка стала кельтською G2a поруч з переважаючими R1b(R- P312) та мінорними I2a1 (I-L460), генетики розповідають: «G2a-L497 все ще досягає максимуму в районі колишнього Західного Гальштатського району, а саме в східній Франції, південній Німеччині та Швейцарії, а також у північній Італії, таким чином надаючи додаткові докази для виживання або відродження гальштатських предків залізного віку в цих регіонах»[13].
Ім’я «Венда» перегукується з vandens – вода (литовська), vand – вода (данська), адже коріння для багатьох термінів на означення води виникли ще в часи індоєвропейських міграцій. Якщо ще й забрати носовий звук «Н», то між вендою-вандою-ведою і «водою» – один крок. Вода веде. Тому більшість торгівельних шляхів в Європі завжди пролягали вздовж річок і по річках. Люди знали, що якщо триматись берега певної річки, то ти попадеш з пункту А в пункт Б. Для прикладу, таким був бурштиновий шлях по Віслі. Реконструктори індоєвропейських мов корінь «вед» у назвах гідронімів також зводять «до води» (від IE wed – «вода»), зокрема, таке тлумачення щодо назви річки Ве́да (рум. Vedea) на півдні Румунії, (ліва притока Дунаю) пропонує хорватський лінгвіст Родослав Катічич. «Збережені фрагменти фракійської лексики свідчать про помітну тенденцію до відповідностей зі слов’янськими та балтійськими формами. Це відповідники цілих слів, а не тільки їх коріння, і тим самим свідчать про дивовижну близькість фракійської до інших індоєвропейських мов на північ від неї»[14]. В Україні з цієї серії ріки Ведилка (Чернігівська обл.), Ведмирка (п.п.Дніпра), Ведріївка (п.Прип’яті, Дніпра, Житомирська обл.), Веденящанський потік (с.Косівська Поляна Рахівського р-ну Закарпат.обл.); в Білорусії річка Ведрич (протікає Гомельським Поліссям, п.п. Дніпра); Вя́да (лат. Vjada) — річка в Латвії, а також ряд річок далі на схід. Звідти й слово «відро» – «ведро» виводять. Навіть одну з річок у Львівській обл. так і назвали Відерниця/Ведерниця (п.Дністра, с.Задеревач Стрийського району).
Популярність культу богині Венди (Дани) в період античності на теренах України робить логічною розповідь мезійського історика Йордана (VI ст.) про те, що антів і склавенів раніше називали венетами. Птолемей (II ст..) розповідав, що Європейська Сарматія здебільшого заселена венедами. До речі, перший корінь «скла» у слові «СКЛА-ВЕНИ» також міг означати воду, про це читайте в статті «Походження назви гідронімів Ворскла, Вісла, Скло…».
Йордан (VI ст., «Iordanis de origine actibusque getarum»):[15]
«Всередині них (в Скіфії між Дунаєм та Дністром) знаходиться Дакія, увінчана крутими Альпами, уздовж лівого боку якої, зверненого на північ, від витоку річки Вістули (Vistulae), багатолюдна нація венетів (Venetharum natio – Венетарум) розселилася на величезних просторах, хоча їхні назви тепер можуть змінюватися між різними родинами та місцями, але так (венетами) раніше називали переважно склавенів і антів (Sclaveni et Antes)» [V.34].
«Склавені (Sclaveni) живуть від міста Новієтун і озера Мурсіано аж до Данастру, а на півночі аж до Віскли (Viscla): у них болота і ліси для міст». Але Анти (Antes), які є найсильнішими з них (з венетів), там, де Понтійське море вигинається, простягаються від Данастру (Danastro) аж до Данапру (Danaprum), річки яких розташовані на багато миль одна від одної [V,35][16].
У 10 ст. Костянтин Порфіроген “De Administrando imperio” вже не використовував термінів венети та анти, натомість згадував про росів (Ῥῶς) та склавинів (склавої – Σκλάβοι, склавіні – Σκλαβηνίαι, Σκλαβηνιστὶ)[17]. Річки України Дунай, Дніпро, Дністер він ще називає Данубій, Данапр і Данастр (Δανουβίου καὶ Δάναπρι καὶ Δάναστρι).
Крім річки Вендичанки в Україні є ще такі (вен, він, вин) річки:
- річка Венерева – притока Бритаю, Береки, Сіверського Дінця і Дону;
- річка Венеть біля Алушти в Криму;
- Винарка (Winarka, КриВенка, KryWarka) – притока Ірпиня та Дніпра в Житомирській обл.;
- річка Винича – притока Міусу (впадає в Азовське море);
- річка Винишна (Виншина) – притока Сіверського Дінця;
- Винникова (Винників) – притока Мокрої Козинки та Сіверського Дінця;
- на Закарпатті потік Винницевий Звір (Звор, Звур) і Винничний потік (притока Ужа, Лабірця, Бодрогу, Тиси, Дунаю) біля лісу Вѣнички;
- декілька «Виноградних» річок (притоки Пд.Бугу, Дніпра, Дністра);
- річка Вінгул в Сумській обл. (притока Сейму, Десни, Дніпра; село Мутин Кролевецького району Сумської обл..); В Мутинському могильнику знайдено поховання I ст. до н.е. – I ст. знатних воїнів методом тілоспалення (кремація в урнах) зі зброєю західного походження кельто-латенського типу (14 зігнутих мечів та 21 наконечник від списа, як у пшеворській культурі Польщі) та зі східнокельтськими шоломами (5 шт.). Подібні шоломи були поширені від Франції до Словенії, але в Польщі знайшли лише один такий шолом, а в Мутині аж п’ять. Археологи розповідають, що «підосновою зарубинецької (праслов’янської) культури вважається кілька груп старожитностей пізньоскіфського часу, на які наклалась латенська (кельтська) вуаль»[18]. Пшеворська, Переворська (венедська) культура – археологічна культура III ст.. до н.е. – V ст. Польщі, української Галичини та Закарпаття, яку частково сформували венеди з попередньої лужицької та поморської культури (від польського Гданська на Віслі до Київської обл.. в Україні) під сильним впливом латенської (кельтської культури). Закінчення «Гул» – це тюркська фонетична обробка, а «Він» – від попередньої давнішої назви річки. Сьогодні назва цієї річки Вінгул, яку зазначили укладачі гідронімів України (М. Железняк та ін..1979 р.) в селі Мутин (1965 р.), ніде не згадують. В цьому регіоні в Сейм впадає ще одна річка з цікавою назвою КлеВень («клекіт потоку»).
- річка Вінничка (Винница у записах 1825,1890 р., укр..Вінниця) у м.Вінниці[19].
Вениці / Бениці
Усім відомо, що грецьке слово βάρβαροι ми сьогодні читаємо, як варвари. Але в давньогрецькій мові β зазвичай предавав літеру Б. У візантійській та новогрецькій абетці «бета» стала «віта». Який звук хотів передати Гесихій у слові Βενδῖς (Бендіс/Вендіс), адже він укладав свій тлумачний словник давньогрецьких термінів у V ст., важко сказати. В цей період якраз відбувався перехід між архаїчним та класичним правописом. Проте, слово варвари (βάρβαροι) в латинській абетці зберегло звук Б (barbarians) – барбари, а в українській та грецькій мові «В».
Тобто, нестійкість та варіативність літери Б/В в давні часи могла призвести до того, що деякі гідроніми, які походять від імені античної богині Бенди/Венди, могли колись називатись, як і річка Вінничка – Бениця і Вениця. Щодо назви «Бениця» (Вінниці) дослідники посилаються на повість «О Подольской земли» західньо-руського (білоруського) літопису XV ст. Село з такою назвою (Бениця) є на сході Словенії та в Білорусії (недалеко від кордону з Литвою). Як відомо, балтійський бурштиновий шлях проходив з Естонії, Латвії, Литви через річку Вісла (Польща), Панонію, Австрію, північ Адріатики (Словенія), через Венецію в Рим.
Тому такі Бен-річки в Україні можуть бути з тієї ж етимологічної групи, що й річка Вендичанка і Вінниця:
- Бендерка (притока Пд.Бугу в Черкаській обл.),
- Бендзів потік, Бенева Зворина, Беневець, Бенин(притоки Дунаю Закарпатської обл.),
- Бенів/Бенев (пр..Дністра Івано-Франк.обл.),
- Бенчинський потік (притока Черемошу, Пруту, Дунаю Івано-Франк.обл.).
Первинна назва усіх цих річок та топонімів не була пов’язана з виноградарством та виноробством, «вино» і «виноград» є вторинним переосмислення назви з відомих для сучасників слів. Назва річки Вениця (Вінниця) зафіксована ще XIV – XVI ст., коли основним заняттям людей цієї місцевості було бджільництво, спочатку у вигляді бортництва, а потім пасічництва, а мед одним з головних продуктів експорту. В жодному актовому записі середньовіччя, які дослідив та узагальнив український історик, засновник Вінницького Кабінету виучування Поділля, Отамановський Валентин Дмитрович, немає згадок про такий вид діяльності, як виноградарство та виноробство на теренах Вінничини та відповідного природно-кліматичного поясу. Думаю, що в попередні епохи також. Науковець Отамановський В.Д. розповідає: «найдавніший промисел вінницького міщанства, що його можна простежити ще з цитованої люстрації 1471 р., є виготовлення напоїв. Було це звичайно сичення меду, варення пива та гуральництво». [4.2.192].
Ім’я фракійської античної богині Вендіс могло бути найдавнішим джерелом усіх цих гідронімів, топонімів та етнонімів. Венда – річкова богиня, покровителька мисливців, рибалок та провидців. Тому, коли реконструюють індоєвропейський корінь «weyd» – «побачити», розповідають про гіпотетичне пракельтське «windeti» – «дізнатись» і санскритське vindáti विन्दति – знайти, відвідати, прийти, мати досвід, відчувати, vindu विन्दु – знавець, обізнаний. Але чомусь ніхто не згадує про ім’я фракійської богині Венди. Про традицію називати річки на честь богів розповідають не тільки давньогрецькі автори, але й у словнику санскриту імена багатьох богів відповідають назвам однойменних річок.
Цікаво, що XV – XVII ст.. в новгородському першому літописі подільські міста Вѣничя (Віничя, Вінниця), Бакоту, Кам’янець, Скала, Соколечь, Черкаси та ін.. назвали Болгарськими та Волоськими градами[20], в літописі по «Воскресенському списку» XVI ст.. Венича – польські гради (вважають, що мало бути «подольські гради»)[21], але загалом в цей період вони були під владою Великого Князівства Литовського, після Люблінської унії 1569 року – королів польських та великих князів литовських та руських. В категорію Болгарських та Волоських градів їх розмістив ймовірний першоукладач списку митрополит Кіпріян з огляду на канонічний церковний поділ. Інша група міст України в XIV – XV ст.. належала до Київської та Волинської церковної юрисдикції. Існують гіпотези щодо дати укладання списку городів руських в Новгороді між 1387 і 1392 роками. Закінчення ИЧя також не викликає великого здивування, якщо згадати назву ГалИЧ, хоча в деяких новгородських списках можна зустріти також форму ГалиЦь (по «Воскресенському списку»). Дослідники новгородських рукописів вважають, що переписувачі та укладачі цих списків часто топоніми записували на новгородський манір і назвивають ці моменти «новгоридизмами». Сьогодні у назві Галич (Галиць) залишилась літера «ч», а у назві Віничя – літера «ц» (Вінниця). Обидві форми наші.
Отже, в основі назви річок Вендичанка і Вениця (Вінниця) етимологія слова – «світлий потік, що веде». Саме таке значення імені фракійської богині Венди, культ якої поширився в античну добу далеко від центру його зародження. На честь богині Венди (Дани) місцеві мисливці, рибалки та ведунки, якими вона опікувалась, називали річки та потічки, від яких потім утворились наступні етноніми та топоніми. Вінниця/венниця/вендиця – це одна зі стародавніх діалектних форм для сучасного українського слова «водиця».
Співзвучні топоніми та гідроніми з Географії Птолемея II ст.[22]:
Венницькиий мис та поселення веннікніанів – в розділі «Британські острови» (Ιονερνιας νεσου Βρετανικης θεσις) про Венницький/Веннікніон мис (Ουεννικνιον ακρον), після якого географ згадує річку ВіДона (Ουιδονα ποταμου), а також поселення венніканів/веннікніоїв (Ουεννικνιοι, II.2.2-3, стор.64-65). В цьому ж розділі річка Віндеріос (Ουινδεριος, II.2.7, стор.66).
«Παροικοσι δε την πλευραν απο μεν δυσμων Ουεννικνιοι, ειτα εφεξης και προς ανατολας» Ροβογδιοι.
«Із заходу до околиці примикали венікніани, а зі сходу — робогдяни/робогдіої».
ВінДана або ВіДана порт, гавань (Ουινδανα η Ουιδανα λιμην) в Кельтогалатії Лугдунезії (Κελτογαλατια Λουγδουνηεσια) – була провінцією Римської імперії на території сучасної Франції. (II.8.1, стор.102).
Венели і Венети. В цьому ж розділі Птолемей згадує племена венелої (Ουενελοι, II.8.5, стор.103) і венетої (Ουενετοι II.8.6) у Франції.
Веннонес (Ουεννονες) – озні з племен Вінделкії (Ουινδελκιας) біля Ретії (Ραιτιας) за Птолемеєм (II.12. 2, стор.125), за Страбоном – Ретії, Raetia. «Рейн також впадає у великі болота та велике озеро, яке межує з Ретами та Вінделіками, які живуть частково в Альпах, а частково за Альпами». (Strab. 4,152)[23]. Мабуть, мова йде про Боденське озеро, через яке протікає річка Рейн. Спочатку Реція утворювала окрему провінцію Римської імперії, але наприкінці I століття нашої ери до неї була додана Вінделіка. Вінделіка охоплювала терени між південним сходом сучасної Німмеччини та північчю Італії, більшість її міст Птолемей розмістив біля Дунаю, незачну кількість – біля річки Рейн (Ρηνου), мабуть, десь біля її витоків в Альпах. Плем’я Венонів та Ретів Страбон розмістив десь на сході Альп (4.231). Думаю, що Венони жили на теренах сучасної Австрії. Можливо, назва міста Вена в Австрії, або Венеція (Venezia – «місто води», «плавуче місто») на північному сході Італії завдячує своїм іменем племені Веннонів з Вінделіки? Веннони – це плем’я з венетів. Назву «Венеція» й справді пов’язують з венетами. Але заснування самого міста датують V ст., тобто через 300 років після Птолемеївської Вінделіки. Орієнтовно в цей період (V – VI ст.) скла-вени прийшли в Словенію (СклаВенію), на північне узбережжя Адріатичного моря. Можливо, перші групи споріднених до них племен, які займались торгівлею бурштином, з’явились там значно раніше. Між Словенією та Венецією відстань лише 240 км.
Віноундрія, Вінундрія (Ουινουνδρια) – місто в Панонії на березі Дунаю, недалеко від столиці римської провінції Верхня Панонія м. СаВарія (Σαουαρια, сьогодні м.Szombathely в Угорщині.), неподалік якого проходив знаменитий бурштиновий шлях через Гданськ (Польща), біля Відня (Австрія), через Словенію, Венецію в Рим (II.14. 4, стор.129). Схоже, венеди жили вздовж бурштинового шляху, тому ми знаходимо згадки про них в античних авторів і біля гирла Вісли, і біля північної Адріатики.
Венедська затока (Ουενεδικον κολπον) – в Балтійському морі. (III.5.1, стор. 167)
«Сарматія в Європі обмежена Північним Сарматським океаном, Венедською затокою та невідомою землею, згідно з цим описом».
«Η εν Ευρωπη Σαρματια περιοριζεται απο μεν αρκτον τω τε Σαρματικω ωκεανο κατα τον Ουενεδικον κολπον και μερει της αγνωστου γης, κατα περιγραφην τοιαυτην» (III.5.1, стор. 167).
Венедіка гори (Ουενεδικα ορη) – Венедські гори в Європейській Сарматії зазначені в переліку після Амадоцьких, Будинських, Аланських, Карпатських гір, перед Репейськими (Ρειπαια, III.5.15, стор. 170).
Венеди. «Сарматський народ здебільшого заселений венедами, навіть уся Венедська затока». Після цього він згадує біля Дакії певкинів та бастернів (бастарнів) та інші племена від Меотиди: язигів, роксоланів, амаксобіїв, аланів. (III.5.19, стор. 170).
«Κατεχει δε την Σαρματιαν εθνε μεγιστα οι τε Ουενεδαι παρ ολον τον Ουενεδικον κολπον» (III.5.19, стор. 170)
Вістула (Вісла) – венедська річка. Ουενεδας Γυτονες (III.5.20, стор. 170).
«Елаттона не називається (не належить) Сарматською, але річка Вістула називається Венедською». Після цього згадує Гутонів (Γυθωνες).
Ελαττονα δε ετνη νεμεται την Σαρματιαν, παρα μεν τον Ουιστυλαν ποταμον υπο τους Ουενεδας (III.5.20, стор. 170).
Венденіс (Ουενδενις) – місто в Мезії на річці Дунай. (III.9.5, стор. 182). Мезія – фракійський регіон часів Римської імперії на теренах Болгарії (північ), Сербії (південь), Румунії (Південний Схід), Молдови (південь), частково України.
Автор: Галина Водяк
Список джерел та літератури:
[1] Ἡσύχιος Ἀλεξανδρεὺς. Γλῶσσαι Ελληνικό λεξικό 5ος αιώνας μ.Χ. Режим доступу до ресурсу: https://el.wikisource.org/wiki/%CE%93%CE%BB%CF%8E%CF%83%CF%83%CE%B1%CE%B9
[2] Ptolemy, Geography, II, 14, 3. Режим доступу до ресурсу: https://topostext.org/work/209 . Слід зазначити, що в грецькому тексті Птолемея «Івліобона» у складі Панонії (Ιουλιοβονα стор.128), яке порівнюють з іншими джерелами «Itinerarium Antonini Augusti 233, 8» 3 ст., де «Vindobona».
[3] Jordanes, De origine actibusque Getarum, 50, 264, Vindomina. Режим доступу до ресурсу: https://www.thelatinlibrary.com/iordanes1.html#L
[4] Отамановський В. Д. Вінниця в XIV—XVII століттях: Історичне дослідження. — Вінниця, 1993. — 462 с.
[5] Strabo, Geographi. Book 4.4.1. Режим доступу до ресурсу: https://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3Atext%3A1999.01.0197%3Abook%3D4%3Achapter%3D4%3Asection%3D1
[6] Polibius – Historiae II – ΠΟΛΥΒΙΟΥ ΙΣΤΟΡΙΩΝ ΔΕΥΤΕΡΑ: «τὰ δὲ πρὸς τὸν Ἀδρίαν ἤδη προσήκοντα γένος ἄλλο πάνυ παλαιὸν διακατέσχεν• προσαγορεύονται δ’ Οὐένετοι, τοῖς μὲν ἔθεσι καὶ τῷ κόσμῳ βραχεῖ διαφέροντες Κελτῶν, γλώττῃ». http://www.poesialatina.it/_ns/greek/testi/Polybius/Historiae02.html
[7] Ηρόδοτος. Ιστορία. Θάλεια, βιβλίο 3. https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=30&page=89
[8] Strabo 4.4.1. «μετὰ δὲ τὰ λεχθέντα ἔθνη τὰ λοιπὰ Βελγῶν ἐστιν ἔθνη τῶν παρωκεανιτῶν, ὧν χρώμενοι τῷ ἐμπορίῳ». Ὀυένετοι μέν εἰσιν οἱ ναυμαχήσαντες πρὸς Καίσαρα: ἕτοιμοι γὰρ ἦσαν κωλύειν τὸν εἰς τὴν Βρεττανικὴν πλοῦν».
[9] «Βενδίδα». mythotopia.eu. Ινστιτούτο Επεξεργασίας του Λόγου. Ανακτήθηκε στις 25 Αυγούστου 2023. https://mythotopia.eu/?p=myth&id=49
[10] SANSKRIT-ENGLISH DICTIONARY FIRST EDITION 1899 INGREAT BRITAIN REPRINTED LITHOGRAPHICALLY – Oxford: Oxford University Press, 1956, 1960. – 1334 с. [Vena – стор. 1018]
[11] SANSKRIT-ENGLISH DICTIONARY FIRST EDITION 1899 INGREAT BRITAIN REPRINTED LITHOGRAPHICALLY – Oxford: Oxford University Press, 1956, 1960. – 1334 с. [Ven – стор. 1014]
[12] North Pontic crossroads: Mobility in Ukraine from the Bronze Age to the early modern period [Електронний ресурс] / [L. Saag, O. Utevska, S. Zadnikov та ін.] // ScienceAdvantes. – 2025. – Режим доступу до ресурсу: https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.adr0695
[13] Gretzinger, J., Schmitt, F., Mötsch, A. et al. Evidence for dynastic succession among early Celtic elites in Central Europe. Nat Hum Behav 8, 1467–1480 (2024). https://doi.org/10.1038/s41562-024-01888-7
[14] Katičić, R. Ancient Languages of the Balkans, Part One (англ.) . – Paris: Mouton, 1976. – P. 147. Режим доступу до ресурсу: https://archive.org/details/AncientLanguagesOfTheBalkans/page/n71/mode/2up?view=theater
[15] IORDANIS DE ORIGINE ACTIBUSQUE GETARUM (34, 35). Режим доступу до ресурсу:
https://www.thelatinlibrary.com/iordanes1.html
[16] «Introrsus illis Dacia est, ad coronae speciem arduis Alpibus emunita, iuxta quorum sinistrum latus, qui in aquilone vergit, ab ortu Vistulae fluminis per inmensa spatia Venetharum natio populosa consedit, quorum nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur» [V.34]. «Sclaveni a civitate Novietunense et laco qui appellatur Mursiano usque ad Danastrum et in boream Viscla tenus commorantur: hi paludes silvasque pro civitatibus habent» [V.35].Antes vero, qui sunt eorum fortissimi, qua Ponticum mare curvatur, a Danastro extenduntur usque ad Danaprum, quae flumina multis mansionibus ab invicem absunt [V.35].
[17] Костянтин Порфіроген 10ст. Грецький текст і французький переклад “De Administrando imperio”. https://remacle.org/bloodwolf/historiens/constantin/administration2.htm
[18] Терпиловський Р.О. , Білінська Л.І. Тілоспалення знатного воїна рубежу ер на Сеймі. Праслов’яни, Кельти та германці на Десні та Сеймі // Археологія. №3. – Київ, 2010. – С.81-88.
[19] Словник гідронімів України / АН УРСР, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні, Укр. ономаст. коміс.; уклад.: І. М. Железняк [та ін.] ; редкол.: К. К. Цілуйко (голова) [та ін.]. – Київ: Наук. думка, 1979. – 779, [2] c.
[20] Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.-Л., 1950. — С. 475-477
[21] [ПСРЛ, Т. VII. Летопись по Воскресенскому списку. — СПб, 1856. — с. 240-241.]
[22] Географія Клавдія Птолемея. Ουενεδικα, стор.102-182. Грецький текст.
[23] Strabo book IV. http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus:text:1999.01.0239:book=4
