Скіфська мова. Щодо етимології скіфських слів «Оіор» і «Аріма»

04.01.202303.04.2024 Галина Водяк

Скіфи розмовляли скіфською мовою, кельти кельтською, готи готською, фракійці тракійською. Геродот саме скіфською називав мову більшості племен Скіфії від Дунаю до Дону, зокрема і сарматів. «Савромати говорять по-скіфськи, але здавна неправильно, тому що амазонки погано засвоїли цю мову» (Геродот IV, 117).

Більшість «скіфських» термінів, які мовознавець В.І. Абаєв тлумачив крізь призму рідної йому осетинської мови, насправді були не скіфськими, а представлені більш пізніми сарматськими епіграфічними пам’ятками I-III століття нашої доби. Лексичний матеріал сарматських та аланських діалектів скіфської мови й справді демонструє певне «іранське» (коректна назва для античної епохи – «арійське») походження. Більшість топонімів так званого «іранського» або індо-арійського роду на території України саме з сарматського періоду, зокрема, й «Дніпро» в часи Геродотових скіфів в античних творах називали винятково Бористеном (Βορυσθένεα). У грецькій мові Борей (Βόρειος) – це північний вітер, βορέην (Борейн – північ). Гіперборея в грецькій ὑπερ — «над» Βόρειος, тобто, над Бореєм – Бористеном – Дніпром.

Проте, можна робити припущення, що дружина Зевса – дочка ріки Бористен, мала ім’я Дана ще з догомерівських часів. Адже, за Гомером (8 ст. до н.е.) один з синів Зевса називався ДарДан, дарований Даною. Його сучасник, грецький епічний поет Гесіод також згадував Дану, дружину Зевса. В його творі «Щит Геракла» є згадки про вершника Персея в крилатих сандалях з потужним мечем, який убив горгону Медузу. Цей півміфічний мікенський цар-напівбог був сином Зевса і багатоволосої Данаї[1].

Danu – кельтська богиня-мати також зустрічається в ірландській міфології. Найбільш ранні згадки про богиню води Danu в давньоіндійській збірці ведичних гімнів Рігведі (1200 років до н.е.), пізніше в Авесті – термін dānu використовувався, як «річка». Згодом термін Dāna в санскриті почав означати дарування і щедрість, адже річки й справді є життєдайними субстанціями.

Термін «дан» для означення річки Ерідан (Ἠριδανὸς) на заході Європи якось примандрував до ранніх грецьких авторів. Схоже, що греки словотвірну основу «дан» не вважали або не усвідомлювали як запозичення. Геродот у своїй третій книзі розповідає:

«Але щодо найвіддаленіших західних частин Європи я не можу говорити з точністю; бо я не вірю, що існує річка, яку іноземці називають Еріданом (Ἠριδανὸς), що впадає в північне море, звідки, як кажуть, походить наш бурштин, і я також не знаю про олов’яні острови, звідки привозять наше олово. Сама назва Ерідан видається не варварською (καὶ οὐ βάρβαρον), а грецькою назвою, придуманою якимось поетом; і попри всю мою старанність я не зміг довідатися від того, хто бачив його, що за Європою є море. Це лише ми знаємо, що наше олово й бурштин родом із найвіддаленіших країв» (Геродот III,115).

Варто зауважити, що античні автори варварами вважали не тільки скіфів, але й персів, мідійців, саків та ін.. Тобто, теонім “Дана”, етнонім «Дардан», гідронім «Ерідан» може мати й давнє індоєвропейське походження. Геродот Галікарнаський жив на Егейському узбережжі Малої Азії (м.Бодрум, Туреччина) і писав на іонійському діалекті. Тому Ἠριδανὸς –Ерідан можна також прочитати як «Арідан», адже в східних іонійських діалектах в V ст. літера «хета» спочатку передавала звук «а», що пізніше злився зі звуком «е», в пізньогрецькій «ета» стала «іта» – «Ірідан»).

Про річку Ерідан також є згадки в уривках “Перипл ойкумени” Псевдо Скілака (4 ст. до н. е.). Автор розповідає, що вона протікала через землі венедів. “Після кельтів народом є венеди (Ἐνετοί), а серед них річка Ерідан.( Ἠριδανὸς)». Тобто, ця річка була на території Польщі або заходу України, по сусідству з кельтами. Ймовірно, Вісла.

Венети, венеди – один з найдавніших етнонімів на означення тих, кого потім нарекли терміном «слов’яни». «Після венетів (Ἐνετούς) істри є етносом (Ἴστροι ἔθνος) і річка Істрос. Ця річка впадає в Понт».

Також у Псевдо Скілака зустрічаємо річку Родан, яку сьогодні пов’язують з Роною у Швейцарії та Франції. Автор назвав три найбільші річки Європи – Танаіс (Дон), Істр (Дунай) і Родан (Рона), але чомусь НЕ згадав Бористена. Крім того, у творі “Перипл ойкумени” зустрічаємо річку Тіріс (Τύρις) – Дністер, біля Фракії у Скіфії.

Μέγιστοι δὲ ποταμοί εἰσιν ἐν Εὐρώπηι ὁ Τάναις, ὁ Ἴστρος, ὁ Ῥοδανός. (69)
Ενετοι. Μετὰ δὲ Κελτοὺς Ἐνετοί εἰσιν ἔθνος, καὶ ποταμὸς Ἠριδανὸς ἐν αὐτοῖς. Ἐντεῦθεν δὲ παράπλους ἐστὶν ἡμέρας μιᾶς. (19)
. Μετὰ δὲ Ἐνετούς εἰσιν Ἴστροι ἔθνος, καὶ ποταμὸς Ἴστρος. Οὗτος ὁ ποταμὸς καὶ εἰς τὸν Πόντον ἐκβάλλει ἐνδιεσκευνῶς * εἰς Αἴγυπτον. Παράπλους δὲ τῆς Ἰστριανῶν χώρας ἡμέρας καὶ νυκτός.т. (20)[2]

Через тисячу років, на межі V-VI ст., гідронім Ерідан разом з венетами примандрував до берегів Італії. В історіографії це простежується після смерті Аттіли, в період війни Одоанацера- Одоакра [союзника гунів в часи їхньої експансії] з вестготами за панування в Римі. Про це розповідає візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський у своїй книзі «Готські війни».

489 – 536 рр.:

«…бо річка По, також звана Ерідан, яка протікає повз Равенну, випливаючи з кордонів Кельтики, та інші судноплавні річки разом із деякими болотами оточують її з усіх боків, і таким чином місто оточене водою. (кн..V, р. 1, ст..9)
«А за цією точкою [за Далмацією] — Лібурнія [регіони Хорватії], Істрія [Хорватія-Словенія] та земля венетів, що тягнеться до міста Равенна [Італія] . Ці країни розташовані на морі в цьому регіоні. (кн..V, р.15, ст..157)»[3]

Проте, Геродот у 5 ст. до н.е. щодо річок Скіфії ще не використовує топонімів Дунай, Дністер, Дніпро, Дон. І навіть значно пізніше, на межі нашої ери, римський географ Страбон у своїй «Географії» згадує річку Бористен (Βορυσθένους, Τύρα, Ἴστρῳ (Ἴστρου),Τανάιδος – у грецькому тексті)[4], а не Данапр. Хоч в деяких перекладах англійською чомусь використовують саме сучасні назви.

Давньогрецький астролог Клавдій Птолемей (I-II ст..) у своєму «Посібнику з географії» також називає Дніпро Бористеном, Дністер – Тірасом, а Дон – Танаїсом. Проте, у 5 книзі (р.2) згадує річку або місто Дардан (Dardanum) у Мізії (західне узбережжя Чорного моря). Окрім того, частину ріки Істр автор уже називає Данубієм, тобто Дунаєм. Територію Скіфії від Вісли до Дону – Європейською Сарматією[5].

Залишається загадкою, чому індоєвропейський теонім Дана став гідронімом Данастр, Данапр, Дон лише у ранньому середньовіччі, тобто після історичних скіфів, сарматів, кельтів та фракійців, та й Данубій не надто раніше, зокрема, у згадках античних авторів у 2 ст. Тотожність кореня Дан-Дон не викликає сумнівів, адже навіть річка Дунай чомусь у німецькій мові звучить через літеру «О» – Donau. Цікаво, що Дон та Дананан з пантеону кельтських богів також в літературі з’явились не раніше середньовіччя.

Все ж таки я намагалась зрозуміти, чому походження назви річок з основою ДАН-ДН пов’язують саме зі скіфами. Для цього довелось переглянути ряд середньовічних джерел в контексті згадок про річку Дунай. І знайшла. Стефаній Візантійський (Στέφανος Βυζάντιος) – пізньоантичний грецький граматик VI ст, автор географічно-історичної енциклопедії під назвою «Етніка» (грец. Ἐθνικά) у 50–55 книгах, але збереглися лише уривки, які представлені у вигляді словника термінів. Нове авторитетне видання підготувала Маргарет Біллербек у Фрайбурзі (Швейцарія).

Ось цитата:

Danubis або Danusis (Дунай): річка Істрос колись називалася Матоас. Але після нещастя, яке спіткало скіфів <при переході>, він отримав це ім’я (Данусіс). У перекладі на грецьку мову Матоас означає!? «річка щастя» (αἴσιος – сприятлива), оскільки <скіфи> не зазнали жодного нещастя попри часті переходи. <Ім’я> Данусіс трактується як гріх, який має причину. Автор перекладу чомусь вдався до спрощення та передав слово гріх – ἁμαρτεῖν, як «річка нещастя».

«Δάνουβις ἢ Δάνουσις: Ἴστρος ὁ ποταμός, πάλαι Ματόας Ka λούμενος. συμφορᾶς δὲ τοῖς Σκύθαις ἐπιπεσούσης οὕτως ἐκλήθη. Ματόας δὲ λέγεται εἰς τὴν Ἑλληνίδα γλῶσσαν αἴσιος, ὅτι πτολλάκις περαιούμε- νοι οὐδὲν ἐπεπόνθεισαν. ὁ δὲ Δάνουσις ἑρμηνεύεται ὥσπερ τοῦ ἁμαρτεῖν ἔχων αἰτίαν». (Стеф.Візант., кн..II, ст.10-11 (218), п.14)[6].

Що саме, на мою думку, НЕ так з цим джерелом.

Автор писав свою «Етніку» за 1000 років після перших згадок про історичних скіфів. Його твір беруть до уваги, бо в багатьох місцях він посилається на античні джерела (зокрема, і на давньогрецького географа VI ст. до н.е. Гекатея Мілетського). Проте, саме щодо терміну «Данубіс» автор НЕ зазначив ЖОДНОГО джерела. А от щодо Дандаріїв – етносу між Азовським морем та Кавказом, посилання присутнє « Δανδάριοι: ἔθνος περὶ τὸν Καύκασον, ὡς Ἑκαταῖος Εὐρώπῃ (FGrHist 1 F 191)». [ Ἑκαταῖος – Гекатей Мілетський].
Якщо про «Δάνουβις» – це особисте трактування терміну Стефаном Візантійським, то варто звернути увагу на те, що він жив і писав у постгунський період нашої історії, початку слов’янських міграцій з території України. Ні для кого не секрет, що за часів Аттіли, римські та грецькі автори скіфами називали усе населення Північного Причорномор’я, а її територію – «Скіфія». Але це вже НЕ історичні скіфи VII-III ст.. до н.е., мову яких ми намагаємось дослідити.
Дуже ймовірно, що це згадки про річкову богиню Дану, яка покарала скіфів під час невдалої переправи через Істр (Дунай), стосувались розповідей Страбона про заснування малої Скіфії на Балканах (Добруджа в сучасній Болгарії, Румунії, Туреччині) в III-II ст. до н.е. Ця розповідь про перейменування річки Істр з Матоас на Данубіс могла бути у втрачених фрагментах з Географії Страбона[7a].
Якщо вдаватись до індоарійського перекладу, то «дан» аж ніяк не «гріх», а в іранських мовах – «річка». Тому усіма тиражована концепція про «іраномовність» або «тюркомовність» скіфів немає підґрунтя також і у випадку зі скіфською назвою Дунаю у праці Стефанія Візантійського.

З другого боку, римський історик сарматського періоду (I ст.) Пліній Старший (Pliny the Elder), у своїй четвертій книзі розповідає, що народи назвали річку в Галілії Данубієм через численні водоспади з Альпійських гір, які призвели до величезного приросту води, а з території Ілліріка вона називається Істер (Hister), в яку впадає 60 судноплавних річок. Отже, якісь народи (gentes) назвали так річку, але автор не згадує у цьому контексті скіфів.

«Ortus hic in Germania iugis montis Abnouae ex adverso Raurici Galliae oppidi, multis ultra Alpes milibus ac per innumeras lapsus gentes Danuvi nomine, inmenso aquarum auctu et unde primum Illyricum adluit Hister appellatus, LX amnibus receptis, medio ferme eorum numero navigabili, in Pontum vastis sex fluminibus evolvitur» (Pliny IV,79)[7].

Натомість від Плінія Старшого ми дізнаємось, що іншу річку з семою «ДН» – «Дон» скіфи називали СІЛІМ: «Сам Танаїс скіфи називають Сілім, Меотиду (Азовське море) Темарунда, маючи на увазі матір моря» (VI,7.20).

«Tanaim ipsum Scythae Silim vocant, Maeotim Temarundam, quo significant matrem maris. oppidum in Tanais quoque ostio. tenuere finitima primo Cares, dein Clazomeni et Maeones, postea Panticapaeenses. sunt qui circa Maeotim ad Ceraunios montes has tradant gentes:»8]

Цей термін перейшов також і до закаспійських саків, які річку Яксарт (сьогодні Сир-Дарья) також називали Сілім (Pliny VI, 18.49).

Варто зауважити, що в латинській медичній термінології термін SILIM використовували для означення внутрішньоутробних вод або «розривна вода». Ось вам ще один «скіфський», а можливо, «сакський» термін для «води».

Не знаю, чи ми можемо розглядати твори сармато-гунського-слов’янського періоду I-VI ст., як джерела інформації про мову античних скіфів. Але оскільки їх залучили у свої праці авторитетні дослідники скіфської мови, то змушена була також на них зупинити свою увагу.

В середньовіччі ці назви з семою “ДН” остаточно утвердились в історичній літературі. У 10 ст. Візантійський імператор Констянтин Порфіроген у своєму трактаті «Про управління імперією» ці річки називав Данубій (Δανουβιου), Данастр (Δαναστριν), Дніпро – Данапреос (Δαναπρεως) [9].

Ще раніше, у VI ст., готський історик Йордан, який писав латинською мовою, також називав Дніпро – Данапрум (Danaprum), Дністер – Danastrum, Дунай – Danubius (30-31)[10].

Отже, я не бачу підґрунтя аби зводити походження назви наших річок Дунай, Дніпро, Дністер, Дон винятково до впливу іранців. Так само ми не можемо однозначно відповісти, чи ці назви прийшли від скіфів, еллінів, кельтів, або більш пізніх сарматів та аланів. На мою думку, теонім Дана та гідроніми «ДН» мають давнє індоєвропейське коріння. В який саме період історії у нас почали шанувати річкову богиню Дану, я не берусь стверджувати. Але впевнена, що не можна будувати гіпотези про іраномовність скіфів на підставі походження назв цих річок.

Скіфо-сарматські діалекти без сумніву мали спільного мовного предка в період бронзової доби, який маркований напрямком арійських міграцій з території України в Індію та Іран. Санскрит та ранні тексти Авести є надзвичайно цікавими джерелами в цьому контексті, проте в мові скіфів присутні також питомо європейські ізоглоси. Ми не можемо порівнювати сучасну мову осетин з ймовірною мовою причорноморських скіфів. Це були різні мови первинного відгалуження індоєвропейського діалектного континууму. Осетини – нащадки автохтонних кавказьких племен, а іранська мова – наслідок їх мовної асиміляції. Я переконана, що скіфську мову треба сприймати, як окрему самостійну мову, а не як іранську, і насамперед розглядати скіфські слова, етноніми та топоніми з «Історії» Геродота. В.І. Абаєв виділив лише 20 таких слів. Я особисто не рахувала скільки термінів треба тлумачити, але поетапно буду намагатись їх аналізувати.

В контексті мови та племен Скіфії, варто звернути увагу на те, що там також жили племена, які хоч і частково розмовляли скіфською мовою (гелони-еліни), сіяли та жали, те ж саме, що і скіфи, (алазони), але зі слів Геродота, не були скіфами. Нескіфськими були племена меланхенів на північному сході Скіфії, та й неврів на заході країни він також не називав скіфами. Проте, скіфськими античний історик чомусь назвав деяких греків (каліпідів), але підкреслив їхню елінську ідентичність. З другого боку, оріїв (орачів), землеробів, кочівників, воїнів та царів він називав саме скіфами. Що було критерієм спорідненості цих різностанових і різнопрофільних верств в очах Геродота?.. Я вважаю, що мірилом цього було усвідомлення їхнього спільного походження з лона цієї землі. І розповідь Геродота, про те, що скіфи прийшли з Азії (Західної), стосується їх повернення з Близькосхідних походів. І ця думка не нова. Зокрема, археолог Артамонов І.А. вважав, що Геродот просто сплутав дві події, різні як за часом, так і за змістом, і повернення скіфів з Передньої Азії ототожнив з їх початковим заселенням Північного Причорномор’я. Можна також трактувати застосування терміну скіфи Геродотом щодо людей, які були залучені в єдиній стратифікованій суспільно-політичній взаємодії, на кшталт держави. Зокрема, скіфи-землероби та скіфи-номади – виробляли, скіфи-орачі та скіфи-еліни – виробляли та торгували, скіфи-басилевси – охороняли, воювали та збирали данину. Роль та місце алазонів, гелонів, будинів, неврів та меланхенів у цій схемі не зовсім зрозуміла. Тому я надаю перевагу терміну «скіф», як етномаркеру більшості населення території Скіфії від Дунаю до Дону, а не тільки басилевсів (царських скіфів). Та й розповіді Геродота про те, що хтось і звідкись прийшов, не завжди знаходять підтвердження. Наприклад, колхи, античний народ Грузії, зі слів батька історії, прийшов з Єгипту, етруски, вони ж расени, туски та тіррени – з Малої Азії (Лідії), та й скіфи у нього чи то прийшли, чи то повернулись з Західної Азії, десь із-за річки Аракс в Закавказзі. Сьогодні всі старі концепції щодо цих племен піддаються ревізії та переосмисленню. У цій статті я не планую вдаватись в питання археології та популяційної генетики, а лише зупинюсь на мові скіфів в контексті двох термінів скіфською мовою, про яких згадував Геродот, зокрема «Оі-Ор» та «Арі-ма».

Схоже, що у скіфській мові існували як термін «орій», так і термін «арій», а також два слова для означення терміну «людина» – «оі (ой)» та «ма». Перший термін (орій, оіор) пов’язаний радше з європейськими ізоглосами, другий (арій, аріма) – з індоарійськими, точніше з реліктами однієї з первинних індоєвропейських гілок. Тому серед скіфських царів ми зустрічаємо імена і Орік, і Арік (гр.. за Геродотом IV,78 – син або брат Скіла «Ὄρικος»; на монеті з Ольвії – «Αριχος»). Проте, в Авесті також зустрічаємо «ор» та «ар»: «Тут Ормазд, там Аріман!», де перший – це Святий Дух, мудрий Бог Ахура Мазда, первісна духовна істота, а другий у іранців – злий дух, тобто вони є двома великими протиборчими силами у світі[11]. Але у скіфській, грецькій мові та санскриті «аріман» несе інше смислове навантаження, яке пов’язане НЕ з архетипом зла, а першості, благочестивості, влади та воїнства. Тому греки не бачили великої різниці, коли одного і того ж скіфського царя називали то Оріком, то Аріком, адже не розглядали оріїв та аріїв, як антиподів.

«Oior» – це людина-орій, Oium – це країна людей.

Геродот стверджував, що мовою скіфів амазонки називалися Оіорпата (Οίορπάτά), що він пояснив як похідне від oior «людина» і pata «вбивати» (Геродот IV, 110)[12].

. Дослівно, «Оі-ОР-пата» – «людина оріїв з лапою звіра».

«τὰς δὲ Ἀμαζόνας καλέουσι Σκύθαι Οἰόρπατα» – «амазонки називаються скіфами Oiorpata, але, можливо, цим ім’ям називали в Греції вбивців людей»;

«Oior» скіфською мовою – «людина» (гецькою ἄνδρα- андра – людина),

πατὰ κτείνειν – лапа тварин (чомусь у значенні вбивці).

«Σαυροματέων δὲ πὲρι ὧδε λέγεται. ὅτε Ἕλληνες Ἀμαζόσι ἐμαχέσαντο (τὰς δὲ Ἀμαζόνας καλέουσι Σκύθαι Οἰόρπατα, δύναται δὲ τὸ οὔνομα τοῦτο κατὰ Ἑλλάδα γλῶσσαν ἀνδροκτόνοι· οἰὸρ γὰρ καλέουσι ἄνδρα, τὸ δὲ πατὰ κτείνειν)». Ἕλληνες Ἀμαζόσι (сучасною грецькою читають «Амазосі») – Амазонки

Oium – так скіфи називали свою країну (в латинському тексті Йордана) – якщо за Геродотом скіфське слово oior – «людина», то ойюм (oium) – це країна людей. В цьому слові «Oi» – людина, «um» – латинське закінчення.

«Oi» – «Ой» використовується як неформальне вставне слово у конструкціях «Ой! Не роби цього», в розмовному привітанні «Ой! Як ти поживаєш» у багатьох мовах, зокрема у Великобританії, Ірландії, Австралії, Канаді, у Швейцарії «Hoi!». Ніхто й не задумується над тим, що «OI – ой» – це не тільки зі скіфської, а й з доскіфської мови – «людина». То ж, Oi! How’s it going? – «Людино (Oi)! Як ти поживаєш.

«Ой» в українській мові використовується як вигук у багатьох випадках. Ой! – це і здивування, і осуд, і попередження, і емоційне підсилення. Але «ой-ой-ой» або О-ЙО-ЙОЙ і Йой – це, без сумніву, «ЛЮДИНО! Що ти накоїла»?

В цьому контексті також цікаве грецьке слово «Ойкумена» – οἰκεομένη – населена земля, освоєна людьми частина світу – від οἰκέω ( oikéō , « я мешкаю, мешкаю »), μένος (-ménos) – perfect mediopassive, μέν – чоловіки.

οἰκέω – в сучасній грецькій – «дім», οἰ κέω – в тут , oîkos , « дім », де έω – дієслівний суфікс.

У німецькій мові «ойкумена», як основне місцезнаходження людини та її походження, окреслене терміном «Ort» – ОРт. Тому воно присутнє у складі слів Heimatort – рідне місто, wohnort – місце походження.

“Ой” –”Оі” – Неозначене слово “людина”, як у німецькій “man”, або як НЕозначений артикль, якому додають означеності. Якщо до Оі додати Ор вийде людина-орій.

Для прикладу пропоную розглянути ім’я батька славнозвісного Орфея, якого величали ОіАгрос.

Ойагрос (гр.Οίαγρος) – фракійський Бог вина, син Ареса.

Коли греки до “Oi”додали “Agros”, то німці чомусь це переклали двома словами “самотній мисливець”. Іменник ОіАгрос (Οἴαγρος) у грецькій мові “людина – фермер”, або агрос – це поле, oi – це “в”, тобто “в полі”. Без сумніву, ” Оі” розглядають, як окреме слово, яке стосується особи.

Тобто, Оі (Ой) – це людина без означення – невідомо хто вона, яка вона і чим займається? Про це розповідають наступні склади-корені. Оі-Ор – це людина Орій.

У скіфській мові європейське слово «ОіОр» – людина-орій – осіла людина, яка оре ралом землю у своїм краю.

Ἀριμασπούς – Арімаспійці – одноокі (Геродот IV, 27)

«Існує також історія, описана в поемі Арістея (Ἀριστέης), сина Каустробія, жителя Проконнеса . Цей Арістей, одержимий Фебом, відвідав Ісседонів; за ними (він сказав) живуть одноокі арімаспійці, за ними грифони, що охороняють золото, а за ними знову гіпербореї, чия територія сягає моря. За винятком гіперборейців, усі ці народи (і спочатку арімаспійці) завжди воюють зі своїми сусідами; ісседонів витіснили з їхніх земель арімаспійці, а скіфів — ісседони, а кіммерійці, що жили біля південного моря, зазнали тяжкого тиску скіфів і покинули свою країну. Таким чином, розповідь Арістея не узгоджується зі скіфським оповіданням про цю країну. (Геродот IV, 14).

Геродот у своїй третій книзі «Талія» розповідає, що арімаспійці жили на півночі Європи.

«Зрозуміло також, що на північ від Європи набагато більше золота, ніж деінде. У цьому питанні я знову не можу з певністю сказати, як здобуто золото; дехто скаже, що одноокі люди, яких називають арімаспійцями (Ἀριμασποὺς), крадуть його в грифонів. Але я також вважаю неймовірним те, що в усьому можуть бути люди, схожі на інших людей, але мати лише одне око. Досить того, що цілком розумно, що найвіддаленіші частини світу, оскільки вони повністю оточують усі інші землі, повинні мати те, що ми вважаємо найкращим і найрідкіснішим» (Геродот III,116).

ἄριμα «аріма» — скіфською мовою «один» — ἄριμα γὰρ ἓν (в давньогр. «ἓν» – один – в суч.грецькій ένας)

σποῦ «споу» — скіфською мовою око. «σποῦ (скіф. око) δὲ ὀφθαλμόν (грец..очі)».

«Аріма» (скіфське) – один, єдиність, ймовірно, в широкому сенсі – винятковість.
«Mata»(індоєвропейське) – людина, «ma» – мати.
«μουνοφθάλμων» – грецькою «одноокий».

«Γινώσκονται μὲν δὴ καὶ οὗτοι, τὸ δὲ ἀπὸ τούτων τὸ κατύπερθε Ἰσσηδόνες εἰσὶ οἱ λέγοντες μουνοφθάλμους ἀνθρώπους καὶ χρυσοφύλακας γρῦπας εἶναι· παρὰ δὲ τούτων Σκύθαι παραλαβόντες λέγουσι, παρὰ δὲ Σκυθέων ἡμεῖς οἱ ἄλλοι νενομίκαμεν καὶ ὀνομάζομεν αὐτοὺς σκυθιστὶ Ἀριμασπούς· ἄριμα (скіфською «аріма») γὰρ («гар»-когось, чи чогось) ἓν (грецькою «один») καλέουσι (називають) Σκύθαι (скіфи), σποῦ δὲ ὀφθαλμόν.»[13]

«Отже, про них також ми маємо знання; але що стосується того, що на північ від них, то саме від ісседонів походить історія про однооких людей і грифонів, які охороняють золото; це розповідають скіфи, які чули від них; і ми взяли це як істинне від скіфів, і називаємо цих людей скіфським іменем, Арімаспійці; бо на скіфській мові «аріма» — одне, а «споу» — око» (Геродот IV, 27).

Арімаспи – одноокі – це в реаліях радше люди-ковалі, які носили на одному оці пов’язку, аби захистити його від іскор. Саме могутні, сильні, «одноокі» ковалі були прототипом циклопів з давньогрецької міфології, сини Бога неба Урана та Богині землі Геї. Наприклад, у творах Гесіода один з трьох циклопів мав ім’я Аргус (світло).

Цікаво, що в історії Олександра Македонського римського історика I ст..Курція Руфа також є згадки про Арімаспів, які стосуються періоду військових компаній македонців 330-336 років до н.е. Але це не Арімаспи описані Геродотом. Між ними кілька століть історичної прірви. Та й арімаспи, згдані Курцієм Руфом, називали Евергета (Euergetas- д.грец. доброчинець) за зміненим ім’ям, оскільки вони допомогли армії Кіра в моменти холоду та нестачі отримати притулок і провізію. Тобто, це вже вторинне поширення етноніма зі своїм лексичним забарвленням.

Першочергово етноніми, з яких трансформувався усім відомий термін «арій», засвідчені в пантеоні індоєвропейських богів Анатолії. Головною «королевою всіх земель» в Стародавньому Хетському царстві (XVI ст. до н.е.) була богиня Сонця Арінніянка (Арінніті), дружина бога погоди Тархуна.

В давньогрецькій мові ἄριστος (áristos, « найкращий »), в європейських словах «ар» часто використовуюється у словах пов’язаних зі світлим, яскравим та золотим.

У ведах слово «Арі» (अरि) стосується «ворога» або «чужого», і згадується у вірші 2.24 Aṣṭāṅgahṛdayasaṃhitā (Sūtrasthāna) Vāgbhaṭa.

У санскриті «арі» відповідає індійській цифрі 6 та означає «благочестивий пан». Пізніше й в осетинській мові збереглось подібне значення «ar-dar» – господар і володар.

Ну і, звісно, авестійське «Airyanem Vaejah» у значенні «батьківщина аріїв», та надпис VI ст. до н.е. з надгробку перського царя «Я є Дарій великий цар…арійський потомок», легким помахом пера усі праарійські етноніми вельмож з коренем «арі» чомусь приписано за походженням «іранцям». Укладання усних текстів іранської Авести датують не раніше IXст. до н.е. і лише на межі VI-V ст. до н.е. серед Ахеменідів з’являються етноніми з основою «Арі», а саме, ім’я перського царя на золотих табличках «Ariyâramna», ймовірного прадіда Дарія I.

Ariyâramna \ xšyathiya \ vazraka \ xšâyath

ия \ xšâyathiyânâm \ xšâyathiya \ Pârsâ

Аріярамна, великий цар, цар царів, цар Парсу[14]

А також з Бехістунських написів (Column i, lines 1-8). Цар Дарій каже: Мій батько Гістасп ; батьком Гістаспа був Арсам (Aršâmahyâ) ; батьком Арсама був Аріарамн ( Ariyâramnahyâ); батьком Аріарамна був Тейсп; батьком Тейспеса був Ахемен.[15]

Але для перських імператорів імена, які починались на «Ар» та «Арі», були додатковими, пізніми династичними, а не первинними від народження. Зокрема, сатрапа Бактрії Бесса, який воював з Олександром Македонськими, лише згодом «коронували» Артаксерксом V, як і його попередників, зокрема, Ochos (грец. Ὦχος) став Артаксерксом III. Це елітарне перське династичне ім’я «Artaxšaçā» своїм корінням сягає щойно 424 року до н.е. , як ім’я п’ятого по рахунку з Ахеменідів, сина Ксеркса, внука Дарія I, правнука Кіра Великого. Саме в часи Дарія I (550-480 роки до н.е.) у персів поширюється мода на імена з початковим «АР». Серед його синів, окрім знаменитого Ксеркса, зустрічаємо Ariyabigna, Ariomardus.

У скіфів традиція «АРійських» імен засвідчена більш раннім періодом, зокрема, за скіфським переказом серед синів першопредка Таргітая (АРпоксай) – з часів бронзової доби, а також Аріант (грец. Ἀριάντας 580-480 р. до н.е.), Аргот, відомий з напису на каблучці Скіла (Ἀργότας, 510-490 р. до н.е.), Аріапейт (грец. Ἄριαπείθης, 480 – 460 р. до н.е.) – скіфський династ, батько Скіла, Октамасада та Оріка.

Трактування з ранньої іранської термінології, в якій «аріма» – це «любов», а «аспа» – коні», в давньогрецькій «аспасіос» – «ласкаво просимо», ніяк не вписується в контекст скіфського слова «арімаспи», де «аріма» – це «першість», «єдність» і, якщо буквально, то у слові «арімаспи» – «один». Але лексичне навантаження «аріма», як «один» або «перший», несе в собі лише скіфська, а НЕ перська, НЕ осетинська, чи будь-яка інша індо-іранська, чи тюркська мови. Щодо скіфського «споу»-«око» іранський корінь «аспа» також не підходить для трактуваня, хоч і був складовою імені батька Зороастра «Pourush-aspa» (з Авести). Адже, скіфське слово Ἀριμασπούς· двоскладове Ἀριμα (Аріма) і σπούς(споу), тому ані іранське, ані грецьке, ані тюркське «аспа» для етимологічних трактувань, в цьому випадку, не підходять.

Насправді початкова форма «ар», «арі» у власних назвах – це доіранський релікт. Зі слів Геродота, наш АРпоксай, син скіфського першопредка Таргітая жив за 1000 років до нападу Дарія I на Скіфію. Цим же періодом (1500 років до нашої ери) засвідчені імена Богів індоєвропейськомовних анатолійців, хетів та лувійців: богиня сонця Арінна (Арніті), бог місяця Арма, бог моря Аруна. Окрім того, маємо ранні писемні згадки 9-8 ст. до н.е. про Бога війни Ареса (Ἄρης) у Гомера в «Ілліаді» (II,5): «Вбивчий Арес ходив серед лав троянців, підбадьорюючи їх, у подобі Акамаса, вождя фракійців». Тому у грецькій мові слово «аре» (ἀρή) стало означати також руїну, арес – битву.

Отже, у скіфській мові використання терміну «аріма» (один) має незалежний та унікальний характер, адже означає початкову одиницю виміру, хоча в широкому індоєвропейському сенсі ми б прочитали «арі-ма», як «арій-людина», або по-скіфськи – «один або перший від матері». Тому я вважаю, що скіфи та їхні предки не запозичували моду на імена, які починались на «АР», а радше навпаки. Тому імена скіфів-басилевсів такі, як Арпоксаїн (син Таргітая – Ἀρπόξαϊν), Аріант (Αριαντας), Аріапетіс (Αριαπειθης) мають питомо праскіфське походження ще з дописемних часів та згадок в Авесті та Рігведі про аріїв, тобто за 1000 років до класичної скіфської епохи. Ну а, щодо терміну «оіор» – «людина-орій» у мене немає сумніву в його праукраїнському походженні.

«У цій пустельній країні з’явився чоловік на ім’я Таргітаус. Кажуть, його батьками — зі свого боку я не вірю цій казці, але її розповідають — були Зевс і дочка річки Борисфен. Таким (кажуть) був родовід Таргітая (Ταργιτάος); і мав він трьох синів, Ліпоксаїса – Λιπόξαϊν-Ліпоксаїн), Арпоксаїса (Ἀρπόξαϊν-Арпоксаїн) та Колаксаїса (Κολάξαϊν-Колаксаїн), молодшого з трьох. [У тексті етноніми в знахідному відмінку закінчення «їn»]. За часів їхнього правління (так розповідає історія) в Скіфію впали з неба деякі знаряддя, все із золота, а саме: рало (ἄροτρόν), ярмо(ζυγὸν), сокира (σάγαριν) та чара (φιάλην). Старший із них, побачивши це, наблизився з наміром узяти їх; але золото почало горіти, потім підійшов другий, і золото знову зробило, як і раніше; коли ці двоє були прогнані горінням золота, останнім прийшов молодший брат, і полум’я згасло, коли він наблизився; тож він забрав золото до свого дому. Його старші брати це побачили і передали всю королівську владу молодшому» (Геродот IV, 5).

«Такою є розповідь скіфів про своє походження; вони вважають, що між їхнім першим царем Таргітаєм і переходом Дарія в їхню країну минуло не більше і не менше тисячі років» (Геродот IV, 7).

Щодо походження імені першопредка скіфів Таргітая, я також вбачаю в ньому індоєвропейське коріння, а не тюркське, як пропонують деякі дослідники. Мені найбільше імпонує думка, що Таргітай, син Зевса – Бога неба, грому та блискавки (у скіфів Папай), дістав ім’я також з пантеону богів. Відомо, що Бог грому у хаттів Тару, у індоєвропейських хеттів Тархунт, чоловік богині сонця Арінітті, в лувійському клинописі – Tarḫuwant. Ім’я цього божества з’являється в хетських і ассирійських записах (бл. 1400–612 до н. е.), а пізніше як елемент в елліністичних особистих іменах. Лувійська та хетська форма «тарх» означає «перемагати». Символом Тархуна була тризуба блискавка, яку він носив у одній руці, а іншою – розмахував сокирою. Можливо, тому Геродот писав, що окрім різних місцевих Богів, царські скіфи поклоняються також Посейдону (скіф.Тагімасадас або Фагімасад (Θαγιμασάδας), безумовним атрибутом якого також був тризубець. До речі, Геродот до нас доніс інформацію про те, як саме цих Богів називали скіфи своєю мовою: Арей, Табіті, Папай, Апі, Гойтосір, Аргімпаса, Фагімасад (Геродот IV.59).

Скіфською мовою:
Гестія (Ἱστίη) називається Табіті (Ταβιτί)
Зевс — Папай (Παπαῖος);
Земля — це Апі (Ἀπί). У скіфів «апі» – «земля», натомість в ведичному санскриті та авестійських текстах «ап», «апас», а також в перській мові «āb» – це термін для води.
Аполлон (Ἀπόλλων) — Гітосір, Гойтосір (Γοιτόσυρος)
Небесна Афродіта (Ἀφροδίτη) — Аргімпаса (Ἀργίμπασα)
Посейдон (Ποσειδέων)— Тагімасадас або Фагімасад (Θαγιμασάδας).
У них є звичай робити зображення, жертовники та святині для Ареса, Арея ( Ἄρεϊ), але не для жодного іншого бога.

Отже, Таргітай – це «переможець», нащадок Богів неба, грому та блискавок, морів та річок, і мати його дочка ріки Бористен, батько перших скіфських басилевсів, царів оріїв та аріїв на нашій землі. Ну а форми закінчення в іменах його синів Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая навіяно модою з перських країв, де «ксай» – цар (xšya). В пізніших латинських текстах автори ці іранські закінчення в іменах скіфських царів не використовували. Тому в «Історії Філіпіків» Юніано Юстина (Помпей Трог, кн.II, 4-9) ми вже зустрічаємо «неіранські» форми імен скіфських правителів Танав, Плінус, Сколопіт, Сагіл, Янтір, Атей і серед амазонок ім’я Орітія[16].

Автор: Галина Водяк

Також читайте

Гаплогрупи скіфів та населення бронзової доби з території сучасної України

Походження тюркських мов і до чого тут скіфи, саки, гуни та авари?

Джерела:

[1] Hesiod, Homeric Hymns, Epic Cycle, Homerica. Translated by Evelyn-White, H G. Loeb Classical Library Volume 57. London: William Heinemann, 1914. ) – Режим доступу до ресурсу: https://www.theoi.com/Text/HesiodShield.html

[2] Ψευδο-Σκύλακα. Περίπλους τῆς θαλάσσης τῆς οἰκουμένης Εὐρώπης καὶ Ἀσίας καὶ Λιβύης Συγγραφέας [Електронний ресурс] / Ψευδο-Σκύλακα // C. Müller, Geographi Graeci Minores I, Παρίσι. – 1855. – Режим доступу до ресурсу: https://el.m.wikisource.org/wiki/%CE%A0%CE%B5%CF%81%CE%AF%CF%80%CE%BB%CE%BF%CF%85%CF%82_%CF%84%CE%B7%CF%82_%CE%B8%CE%B1%CE%BB%CE%AC%CF%83%CF%83%CE%B7%CF%82_%CF%84%CE%B7%CF%82_%CE%BF%CE%B9%CE%BA%CE%BF%CF%85%CE%BC%CE%AD%CE%BD%CE%B7%CF%82_%CE%95%CF%85%CF%81%CF%8E%CF%80%CE%B7%CF%82_%CE%BA%CE%B1%CE%B9_%CE%91%CF%83%CE%AF%CE%B1%CF%82_%CE%BA%CE%B1%CE%B9_%CE%9B%CE%B9%CE%B2%CF%8D%CE%B7%CF%82.

[3] Procopius. History of the Wars, Books V. [Електронний ресурс] / Procopius // London, Harvard University. – 1919. – Режим доступу до ресурсу: https://www.gutenberg.org/files/20298/20298-h/20298-h.htm#V_xi_16

[4] Margarethe Billerbeck, Arlette Neumann-Hartmann: Stephanos von Byzanz. Grammatiker und Lexikograph. De Gruyter, Ethnika (II), Berlin 2021. https://archive.org/details/STEPHANUSVONBYZANZMargaretheBillerbeckChristianZublerSTEPHANIBYZANTIIENICAIIpdf/page/9/mode/2up

[5] Strabo. ed. A. Meineke, Geographica. Leipzig: Teubner. 1877. – Режим доступу до ресурсу: https://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3Atext%3A1999.01.0197%3Abook%3D7%3Achapter%3D1%3Asection%3D1

[6] Географія Птолемея, кн.III, гл.5 [Електронний ресурс] // Нью-Йоркська публічна бібліотека. – 1932. – Режим доступу до ресурсу: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/E/Gazetteer/Periods/Roman/_Texts/Ptolemy/3/5*.html. Див.також https://topostext.org/work/209

[7a] Два фрагменти (65, 66) з приміток Євстахія до географічної поеми Діонісія Перієгета. Географія Страбона кн..VII фрагменти. https://penelope.uchicago.edu/Thayer/E/Roman/Texts/Strabo/7Fragments*.html?fbclid=IwAR1PmcLpgpUwG2aLSyLAEt8t4dlEgjm0kgHZUrYAIbPb5VK9LL0GLGxaQ9w

[7] Pliny the Elder (латинський текст). Liber IV https://penelope.uchicago.edu/Thayer/L/Roman/Texts/Pliny_the_Elder/4*.html

[8] Pliny the Elder (латинський текст). Liber VI https://penelope.uchicago.edu/Thayer/L/Roman/Texts/Pliny_the_Elder/6*.html

[9] Літаврін Г. Г. Κωνσταντίνο.Προς τον ίδιον υιόν Ρωμανόν (грецький текст Констянтин Порфіроген «Про управління імперією» з перекладом Г. Г. Літавріна. – Москва, 1991. – 245 с. (ст..12) – Режим доступу до ресурсу: https://inslav.ru/sites/default/files/litavrin-constantinus-porphyrogenitus-text.pdf

10] Латинський текст IORDANIS DE ORIGINE ACTIBUSQUE GETARUM https://www.thelatinlibrary.com/iordanes1.html

[11] Zoroaster [Електронний ресурс] // Британська енциклопедія , том 28. – 1911. – Режим доступу до ресурсу: https://en.wikisource.org/wiki/1911_Encyclop%C3%A6dia_Britannica/Zoroaster.

[12] ΗΡΟΔΟΤΟΥ ΙΣΤΟΡΙΑΙ. Βιβλίον Δ´· Κεφάλαια ϟθ´‑ριζ´ [Електронний ресурс] // II видання Класичної бібліотеки Леба. – 1921. – Режим доступу до ресурсу: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/H/Roman/Texts/Herodotus/4E*.html

[13] Геродот Книга IV – англійсько-грецький варіант. Текст на грецькій мові у виданні Леба,

англ..переклад Роулінсона (том II , з цінними примітками). Режим доступу до ресурсу: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/E/Roman/Texts/Herodotus/4b*.html

[14] ІранАтлас інфо https://iranatlas.info/parseh/pe_aryaramne.htm

[15] Бехістун Т-01/Livius.org https://www.livius.org/sources/content/behistun-persian-text/behistun-t-01/

[16] IVSTINVS M. HISTORIARVM PHILIPPICARVM T. POMPEII TROGI LIBRI XLIV IN EPITOMEN REDACTI [Електронний ресурс] / M. IVNIANVS IVSTINVS. – 3. – Режим доступу до ресурсу: https://www.thelatinlibrary.com/justin.html