Чорноліська культура та предки скіфів

15.07.202515.07.2025 Галина Водяк

Чорноліська культура – поліетнічна культура городищ, високорозвинутих металургійно-ливарних осередків та торгівельних факторій між Карпато-Подунав’ям та Кавказом передскіфського часу IX -VII ст. до н.е. в Середньому Подніпров’ї, з центром в басейні річки Тясмин (права притока Дніпра на Черкащині та Кропивниччині) та її ареалом поширення вздовж річки Ворскли (лівої притоки Дніпра на Полтавщині та Сумщині). Ольвійська транзитна гілка також проходила через Потясминня[1]. Вихідці з чорноліської культури стали засновниками знаменитого Більського городища скіфського часу. Гетерогенний характер поховальних традицій та культурних елементів дозволяє будувати різні гіпотези про етнічність населення цих городищ – від фракійців до різностанових верств скіфів та праслов’ян загалом.

Саме в басейні р. Тясмин виразно простежено безперервну лінію розвитку культур від передскіфського часу (чорноліська культура) до найранішого скіфського(так званий жаботинський етап) і власне скіфського (журовський етап) часу, розповідає В.І. Полтавець у статті “З історії дослідження пам’яток передскіфського і скіфського часу у басейні Тясьмину”[2]. В цьому регіоні на етапі доскіфської чорноліської культури фіксують появу озброєного вершництва як панівної верстви суспільства. Тільки дивно, чому ряд археологів уперто розглядають населення чорноліської культури, як мирних землеробів лісостепу. Щонайменше, їх основна спеціалізація – скотарство та ремесла, крім того, в ті часи в регіоні концентрації городищ чорнолісців був степ, а не лісостеп. З моменту, коли так звані “мирні землероби” осідлали коня, а замість серпів почали виробляти зброю, вони вже перетворились в консолідоване різностанове суспільство. Зазвичай подібний процес спровокований або зовнішньою загрозою, або міжсусідською конфронтацією. Хронологічно в період пізньої бронзи кандидатом для “зовнішньої загрози” були кіммерійці.

Пропоную розглянути населення Білогрудівської та Чорноліської культури, як одні з предкових щодо походження скіфів Північного Причорномор’я. Адже серед генетичних предків скіфів переважали східноєвропейські та західностепові прабатьки. В кластер Східної Європи навіть потрапили деякі скитияни-воїни з елітних поховань лівобережної частини України.

Історія досліджень та інтерпретацій щодо чорноліської культури

Чорноліську культуру виокремив археолог Тереножкін О.В. в 1949 – 1961 роках XX ст.[3] Деталі його досліджень до сьогодні мають неабияку цінність, але деякі інтерпретації не поділяють інші археологи. Серед сучасників археолога про Чорноліську культуру писав відомий фахівець скіфо-сарматських старожитностей Граков Б.М., в часи незалежності України археологи М.С. Бандрівський, Гершкович Я.П., Пефтіць Д. M. та інші.

Зокрема, М.С. Бандрівський критикував Тереножкіна О.І. та Гракова Б.М. за розширення чорноліської культури аж до Середнього Придністер’я, Південного Побужжя та Волині шляхом об’єднання її з попередньою білогрудівською культурою тих теренів. Археолог вважав, що західніше Тясмина немає виразних археологічних комплексів чорноліського типу. На думку М.С. Бандрівського постбілогрудівська (пізньовисоцько-непоротівська спільнота) входила до культурно-історичної області Українського Гальштату, в яку гіпотетично, при належному опрацюванні вже відомих та нових пам’яток, можна було б включити й чорноліську культуру. Термін “Український Гальштат” щодо білогрудівської культури вперше використав український археолог Я.І. Пастернак ще у 1934 та 1961 роках. Микола Бандрівський вважає, що на зміну білогрудівській культурі в лісостеповій частині Середнього Дністра і Південного Побужжя приходять пам’ятки непоротівського типу (Мервинці, Лука-Врублівецька, Дністрівка-Лука, Бандашівка, Лоївці, Бернашівка, можливо, Тютьки), поховальний обряд яких доволі різко відмінний від поховальних споруд класичного Чорнолісся, скажімо, на Тясмині чи Інгульці[4].

Думаю, що цей подільський сегмент постбілогрудівців якнайкраще підходить у ролі скіфів-орачів, але роль населення чорноліських городищ треба розглядати окремо. Зрештою, коротко і змістовно про концепції різних археологів щодо цих культур описав Микола Бандрівський у своїй статті “Проблема Білогрудівки та Чорнолісся…”

Бандрівський М.С. вважав, що чорноліська культура, це не культура виключно прибулого на Придніпров’я населення, а культура, яка з’явилась на цих теренах внаслідок нашарування прийшлої культури на автохтонну[5]. Серед Геродотових племен археолог вбачав агатирсів та гелонів нащадками чорнолісців, а історичних неврів – білогрудіцями.

Не забуваймо, що за однією з трьох легенд Геродота агатирси (фракійці з Дністра), гелони та скіфи походять від спільного батька та матері, міфічного Геракла та змієногої богині. Змієнога діва жила на теренах майбутньої Скіфії в Подніпровській Гілеї (Ὑλαίην). [Геродот, 4.9.1][6]. Саме в городищах чорноліської культури могли співіснувати три різних етноси, про що згодом. Проте, Геродотові гелони – це начебто еліни (греки), які переселились до будинів та засвоїли скіфську мову [4.108.2]. Чому Геродот для частини фракійців, скіфів та скіфо-елінів передбачав спільних міфічних предків? Мабуть, аби гелони (еліни) себе почували у Скіфії, наче вдома. Слід зауважити, що у Більському городищі на даному етапі генетичних досліджень виявили лише лінії характерні для фракійців (E-V13) та предків слов’ян або скіфів (R1a-M198). Але в Геродота є один важливий момент про те, що греки будинів також називають гелонами [4.109.1]. Тому в легенді, які розповіли греки, нащадками Геракла мали бути агатирси (фракійці з Тираса-Дністра), гелони-будини (місцеві кочівники, тобто скотарі) та скіфи. Така комбінація якраз вписується в етнопалітру чорноліської культури.

Лисенко С.Д. та Гершкович Я.І. розглядали білогрудівську культуру, як спадкоємицю тшинецько-комарівського кола культур шнурової кераміки (XV-XII ст.до н.е.) з ранньогальштацькими впливами. І це дійсно так. Згадаймо, що у скіфів були східноєвропейські та західностепові прабатьки. Східних європейців якраз ми і шукаємо у цій публікації.

Ще в 1949 році Т.С. Пассек розглядала білогрудівську культуру як передскіфську з пізньотрипільською підосновою, – розповідає Гершкович Я.І. З погляду палеогенетики, якщо зануритись в період енеоліту, то ранні скіфи – це посттрипільці у складі культури шнурової кераміки (R1a М417), а пізні скіфи – це постямники та пост катакомбники (R1b Z2103). Але таку градацію можна застосувати до багатьох індоєвропейських народів, а не лише щодо скіфів. Пізніші археологічні культури України, чорноліська та зрубна, потребують ще детального аналізу, адже їх населення є ймовірним кандидатом для предків ранніх скіфів. Деякі пізніші групи скіфів (Пісочинські кургани) мають незначні ознаки іншої популяції, частково пов’язаної з Кавказом, а саме, з їх незначною індоєвропейською популяцією. На даному етапі осетини в цей перелік не входять через свою автохтонну кавказіоїдність, хоч і були спроби ототожнити скіфів та аланів. Але марно. Кобанська культура Кавказу пізньої бронзи заслуговує окремої уваги без прив’язки до сучасних етносів цього регіону на даному етапі досліджень. З індоєвропейських ліній в Кобанській культурі виявили R1b Z2103.

Найновіші генетичні дослідження (публікації 2024-2025 рр.) розповідають, що «для скіфської доби раннього заліза характерні східноєвропейські та західностепові прабатьки» (L. Saag, 2025)[7].

Щодо новітньої критики поглядів Тереножкіна О.І…

Гершкович Я.І. не поділяв думку Тереножкіна О.І. та інших про штурм та спалення чорноліського Суботівського городища кіммерійцями, адже, немає класичних слідів у вигляді скелетів померлих. Явні признаки горіння, на думку археолога, можна зв’язати не лише з навмисним підпалом, скільки з господарською діяльністю поруч з ковальсько-ливарними майстернями. “Нарешті, не слід забувати, що з культурного шару і всіх відкритих об’єктів походить всього 18 наконечників стріл (включаючи заготівлю). Більшість із них (11) знайдено в межах домогосподарства № 3. Важливо й те, що стріли залягали як у культурному шарі, так і на різних рівнях заповнення житла, тобто не потрапили у культурний шар одночасно. Навіть «зольний грунт» — це не результат одноразової пожежі.Функції городищ могли бути дуже різноманітними, і оборона лише одна з них.

Тільки дивує одне, чому подібні аргументи замовчують, коли йде мова про більш пізні дуже гіпотетичні напади скіфів на городища? Розумію, що хоч і Геродот описував договірні стосунки скіфів з усіма сусідами, зокрема, щодо спільного спротиву персам, але кіммерійсько-скіфо-сарматський період важко назвати мирним. Утворення перших прототипів держав часто супроводжувались примусом через військово-політичну надбудову, і не лише Скіфія, але й пізніша Русь, у цьому сенсі не були “ангелами”, і їх еліти не створювали лише “добровільні кооперативи”. Проте, демонізація саме скіфів виглядає дивно, адже якраз в період з VII по III ст. до н.е. процвітали не лише ремісничі центри лісостепу, як Більське городище, але й грецькі колонії на берегах Чорного моря. З якого ж це дива еліни з Мілету та інших малоазійських міст втекли від “добрих” греків та персів до “варварів”?

Геродот: “А скіфи, коли побачили, що самі не можуть відбити військо Дарія у відкритому бою, послали послів до сусідніх народів; але їхні царі також зібралися разом і радилися, бо велике військо йшло до їхніх країн. [4.102.2] А царі (басилевси), що зібралися, були з таврійців, агатирсів, андрофагів, меланхленів, гелонців, будинів та савроматів”.

Пефтіць Д.М. у своїй статті “До проблеми етнічної належності носіїв чорноліської культури” прийшов до висновку, що “слід, мабуть, відмовитися від підходу, за яким археологічна культура часто розглядається як щось монолітне в етнічному плані”. Археолог вважав, що чорноліську культуру сформували два етнічні компоненти – праслов’янський та фракійський[8].

Варто зауважити, що з генетичної точки зору скіфи, особливо ранні, не надто сильно відрізнялись від слов’ян, але знак дорівнює між ними ставити не слід. Слов’яни – це не єдиний етнос, а етнолінгвістичний вислід усіх попередніх народів, які мешкали на наших теренах в античний період. Цей термін застосовують до тих споріднених мовних груп людей, які з початку нашої ери мігрували з межиріччя Вісли та Дніпра в інші регіони Центрально-Східної Європи, на Балкани та частково на схід від України. Можливо тому Візантійський літописець Феофан Сповідник у VIII ст. розповідав, що коли Булгари на чолі з Аспарухом у VII ст. прийшли на землі сучасної Болгарії біля річки Варни, то застали там 7 склавинських народів та сіверян (Σέβερεις)[9]. Тобто, тільки в Болгарію прийшло 7 племен, в Хорватію, Сербію, Словенію ще по одному, Польщу і Чехію декілька, на північний схід – щонайменше, два. Дивуюсь, як деякі дослідники намагаються вивести таку масу людей лише з одного племені нервів чи будинів (автохтонних номадів) античної доби. Та й самоназва усіх скіфів “сколоти” пізніше трансформувалась у західних авторів у “склавинів, склавенів” (сколото-венедів). І увесь цей слов’янський мовний конгломерат формувався не без участі скіфів та східних фракійців.

До часів поширення терміну Русь терени України іноземні автори найчастіше називали Скіфією. Україна була умовною Скіфією від Дунаю до Дону 1500 тисячі років.

Тепер перейду до деталей про зв’язки білогрудівської, чорноліської, скіфської та інших культур з акцентом на дослідженнях Тереножкіна О.І.

Зв’язки білогрудівської, чорноліської та скіфської культур.

Впродовж XX ст. серед археологів сформувались дві протилежні гіпотези про походження скіфів. Одна з них автохтонна, яка мала б відповідати етногенетичній легенді з історії Геродота про походження скіфів з берегів Дніпра. Друга – алохтонна, з іншого переказу Геродота про їх прихід з Азії. У мене виникло запитання, чому для автохтонної гіпотези археологи Граков Б.М. та Артамонов М.І. обрали саме зрубну культуру землеробів та скотарів, яка зникає ще в IX ст до н.е., тобто задовго до скіфів? Чому не Чорноліську, яку якраз і датують передскіфським періодом IX-VII ст. до н.е.? Думаю, що це питання політичної кон’юнктури того часу. Адже, зрубна культура прийшла з Волги, а чорноліська – з межиріччя Дністра та Дніпра з експансією на лівий берег Дніпра. Граков зрубну культуру співвідносив зі скіфами, а Тереножкін – з кіммерійцями, білогрудівську та чорноліську – з праслов’янами. До речі, Граков Б.М. навіть сарматів вважав зрубниками, але тими, що залишились в східному ареалі культури. Зрубникам завжди приділялась неабияка увага, вони то були предками кіммерійців у гіпотезах Тереножкіна О.І., то скіфами та савроматами з погляду Гракова Б.М.

Граков Б.М. розповідає, що зрубна культура з’явилась у XVI – XV ст. до н.е. у степах та лісостепах Середнього та Нижнього Поволжя, де вона розвинулася з полтавкінської культури. З огляду популяційної генетики це не так. Зрубна культура має радше споріднення з людьми з постшнурових культур, з предіндоіранськими фатьянівською та сінташтинською, аніж з постямною полтавкінською культурою. Найчастіше померлих ховали в старих курганах з часів ямної культури. Зустрічаються поховання в ямах, облицьованих деревом, з плоским дахом на стовпах (особливо характерні для Покровської групи), в ямах під двосхилим дахом з колод або берести (с. Кайбели) або у простих перекритих деревом могилах. Костяки найчастіше вкладали скорчено на правому або лівому боці, головою на північ, але найчастіше на північний схід. Майже немає похованнь зі зброєю, з кіньми та збруєю. Тільки на межі VIII-VII ст. до н. е. дуже рідко в похованнях трапляються зброя (стріли) та кінська вузда. Осілий характер та невойовничість ритуалу племен зрубної культури очевидні, – розповідає археолог[10].

Інколи в зрубну культуру записували зовсім не типові для зрубників поховання. З генетичних археозразків з теренів Скіфії-України кандидатом на роль нащадка зрубників був один з землеробів IV-III ст. до н.е., якого знайшли на теренах сучасної Харківщини в с.Коломак (UKR095 y-haploh. R1a – Z93, mtDNA J2b1a2a). Думаю, що предків скіфів можна шукати в інших культурах України часів пізньої бронзи, але зрубників радше знайдемо серед скіфів – землеробів лівого берега Дніпра. До речі, пізніше, у IV ст. в ареалі землеробської черняхівської культури з Полтавщини також виявили представника з характерною для зрубників гаплогрупою R1a – Z93. Раніше цю лінію намагались приписати винятково кочівникам. Але серед скіфів України з елітних поховань зі зброєю цієї азійської зрубно-андронівської гілки (R-Z93) немає. У скіфів Північного Причорномор’я східноєвропейські відгалуження R1a.

А як щодо чорнолісців?

Насправді чорноліська культура була поліетнічною. В ній переплелись фракійці з предками слов’ян та скіфів. У скіфський період остаточно відокремилась група, яка обрала шлях воїна. Курган Переп’ятиха VII ст. до н.е. з поєднанням інгумації (у випростаному стані з західною орієнтацією) та спалювання померлих ще демонструє перехідні форми від елітних чорноліських до типових скіфських поховань.

Пропоную розглянути Білогрудівську та Чорноліську культури, як одні з предкових щодо походження скіфів Північного Причорномор’я. Адже серед генетичних предків скіфів переважали східноєвропейські та західностепові прабатьки. В кластер Східної Європи навіть потрапили деякі скитияни-воїни з елітних поховань лівобережної частини України.

З огляду на ступінь мілітаризації Чорноліських городищ, різностанові групи яких з технологічної точки зору та ступеню різнобічного розвитку в рази перевершували досягнення племен зрубної культури, виглядають дивними уявлення Тереножкіна О.І. про чорнолісців, як про предків винятково скіфів-орачів, а не скіфів загалом. Тим паче, що археолог був переконаний, що зрубна культура не дожила до скіфського часу, натомість справила певний вплив на ранні етапи чорноліської культури. У ранніх елітних скіфських похованнях переважають риси саме характерні для Білогрудівської та Чорноліської культури України, та інших місцевих культур, зокрема, покладення померлих у випростаному стані на спині, стовпова дерев’яна конструкція курганів, посуд, деякі типи зброї, елементи кінської упряжі та псалій. Раннє проникнення на терени правобережного лісостепу України бронзових двокільчастих вудил та бронзових псалій кобанського типу, які зафіксовані на Пн.Кавказі у VIII-VI ст. до н.е., відбулось в період переходу від чорноліської до скіфської культури (клад чорноліської культури в с.Залевки на Черкащині). Пізніше, з середини VII ст. до н.е. кобансько-чорноліські вудила знаходять також у скіфських похованнях на Черкащині (в Костянтинівському та Рижанівському курганах та в поселенні Жаботин).

Саме Тереножкін О.І. почав розвивати гіпотези про прихід скіфів з глибин Азії. До цього серед археологів популярною була ідея ототожнення скіфів зі зрубною культурою (Граков Б.М., Артамонов М.І.). На мою думку, не тільки скіфів-оріїв, але й пасіонарне ядро ранніх скіфів-воїнів треба шукати в поліетнічній, соціально стратифікованій Чорноліській культурі.

Білогрудівська культура

Білогрудівська культура – існувала у ΧΙ – IX ст. до н.е., більшість пам’яток навколо Умані та Сміли (біля Черкас), її змінила в IX ст. до н.е. Чорноліська культура. Ареал Білогрудівської культури частково збігається з попередньою комарівською культурою на півночі (1400-1200 роки до н.е.) та з посткатакомбною – на півдні правобережної частини України. Незначні групи пізньозрубних племен контактували з білогрудівцями, адже дволезні ножі, списоподібні кинджали, деякі види кельтів зрубного типу проникнули на правий берег Дніпра.

Деякі невеликі кургани навколо Умані виявились без людських поховань. Це залишки глинобитних будівель та шарів землі. Дехто з археологів цим пост господарським курганам приписував ритуальне значення. Археолог Гершкович Я.П. зазначив, що зольників білогрудівського типу немає в ареалі зрубної та андронівської культур, а також у похідних від них утвореннях. Дослідник схарактеризував зольники білогрудівського типу як складні монументальні пам’ятки житлово-культового характеру, відмінні від простих зольників побутових залишків у зрубній та андронівській культурах. Білогрудівські зольники мали подібні аналоги на теренах України в сабатинівській, ранньобілозерській та тшинецько-комарівській культурах, в Румунії та Молдові в культурі Ноуа. В білогрудівсько-чорноліських пам’ятках зольники фіксують до ранньоскіфського часу. Залишки будівель засипали ґрунтом і на цьому місці більше нічого не будували. В цьому можна простежити певні моменти сакралізації.

Померлих в ареалі Білогрудівської культури ховали шляхом інгумації (різні способи тілопокладення головою на захід).

Чорноліська культура

Чорноліська культура – виникла в IX ст. до н.е. з різних груп племен, які жили між Дністром і Дніпром, що оселились вздовж річок Тясмин, Інгул і Ворскла. Культура демонструє риси переходу від бронзи до заліза та скіфського часу (VII ст. до н.е.). Саме чорноліська культура на теренах України започаткувала залізний вік, адже була провідним центром металообробки в попередній період бронзи.

У IX ст. до н.е. раптово і надовго зникають уманські поселення білогрудівської культури. Це збіглося з приходом кіммерійців на ці терени. Тереножкін О.І. припустив, що населення покинуло свої поселення унаслідок нападів кіммерійців, або скіфів. Але про скіфів у IX ст. до н.е. говорити недоречно, до створення їх вождівської мілітарної конфедерації залишалось щонайменше 100-200 років. За дивних обставин саме на межі IX-VIII ст. до н.е. виникає більш могутня у військовому плані та численна група племен в Дніпровському лісостеповому правобережжі України, яких умовно назвали чорнолісцями. Їх консолідація почалась в басейні річки Тясмин на Черкащині до м.Сміла. До чорнолісців там проживали у маленьких селищах дуже нечисленні племена зрубної культури. На місті постзрубного селища розрослось велике Чорноліське городище. На Тясминецькому городищі археологи знайшли поховання одного зрубника в скороченому положенні з типовим для зрубної культури горщиком.

Чорноліський етап місцевих поселень – це перехід від неукріплених селищ до оборонних городищ, серед них Залевкинське, Лубинецьке, Полудневське, Секирне (на пн. від Жаботина), Суботівське, Адамовське, Калантаєвське, Тясминське. Сам рельєф цих теренів навколо р. Тясмин з ярами та пагорбами був вигідним саме з оборонної точки зору. Але лісу в цей період там ще не було. До такого висновку прийшли ґрунтознавці П.С.Погребняк та А.І. Зражевський. Тобто річка Тясмин не була межею лісостепу та степу. Зрештою, скотарям потрібні луги для випасу тварин, а не ліс.

Чорноліське городище отримало назву від сучасного Чорного лісу та річки Чорноліски правої притоки Інгульця, і цю назву перенесли на всю археологічну культуру.

Землеробство в чорноліській та білогрудівській культурі

Дивно, що Тереножкін О.І. визначив роль чорнолісців винятково, як скіфів-орачів. Адже, археолог сам розповідає, що зразків бронзових серпів у Чорноліській культурі знайшли дуже мало, що дивно для землеробів. Ці поодинокі бронзові серпи на білозерському етапі привозили в Подніпров’я з заходу, а в чорноліський період вони майже зникають. Цікавий казус – серпів у чорнолісців не було, а зернотерки були. Думаю, що просо їм постачали подільські племена в обмін на ремісничі товари та м’ясо. Через відсутність надлишків зерна кількість свиней у стаді була мінімальною. Головним джерелом харчових запасів були чисельні бики та корови (50%). Поруч з ними паслись коні (25% стада) та незначна кількість овець та кіз, яких охороняли собаки.

Серед землеробського спорядження в Середньому Подніпров’ї часів більш ранньої Білогрудівської культури виявили понад 20 мотик. Спочатку їх робили з рогів оленів, потім з бронзи. Натомість більшість описаних металевих артефактів з наступної Чорноліської культури стосувались різноманітної зброї та прикрас.

Білогрудівці й справді займались землеробством в промислових масштабах. Існують навіть припущення, що вони експортували зерно в Грецію (Гершкович Я.П.). Але не варто ставити знак дорівнює між білогрудівською та більш пізньою чорноліською культурою городищ.

Будови та укріплені чорноліські городища

Чорноліське городище було найбільшим і мало аж три ряди валів та двометрових ярів у ролі укріплення. Висота валів 2 м, а ширина 12-15 м, довжина городища 1,5 км.

Тереножкін О.І. розповідав, що дерев’яні будови на Тясминському городищі по конструкції нічим не відрізнялись від стовбових склепів в курганах скіфського часу і для прикладу навів посилання на опис кургану біля села Гелеваха. Тобто, ці стовбові дерев’яні конструкції з глиняною підлогою (як у скіфському кургані Переп’ятиха) мали місцеве передскіфське походження. Дерев’яний каркас будинку зі стовпців та прутів обмазували глиною, або обкладали дерном. Ці будови частково були заглиблені в землю, котлован в глибину сягав приблизно 30 см. Для пологого одно та двоскатного даху використовували солому або очерет.

Типологічно житла Суботівського городища належали до центральноєвропейських.

Укріплення зводили з допомогою кругових земляних валів і ровів, діаметром 40-100 м, з дерев’яними фортифікаціями, а на Суботівському городищі з елементами кам’яної стіни.

Укріплені городища існували не надто довго, максимум до середини VII ст. до н.е., і лише на півдні ареалу Чорноліської культури. На півночі поселення й надалі ніхто не перетворював на фортеці. Загроза була лише зі сторони степу, вважав Тереножкін О.І. Тясминське та Суботівське городища мають виразні сліди пожежі, Чорноліське – незначні. Тереножкін О.І. назвав причиною кіммерійські та скіфські війни. Але хто з них призвів до пожеж, до сьогодні залишається питанням спекуляцій. Я вважаю, що збудували ці городища в IX ст. до н.е. для захисту від кіммерійців, і занепали ці городища від ударів того ж супротивника. Хоча це можна оскаржувати, і я з цього приводу наводила на початку тексту аргументи Гершковича Я.П. У скіфський період виникають нові городища Більське, Немирівське, Пастирське, Трахтемирівське, Басівське, Мотронинське.

Артамонов М.І. вважав, що у скіфський період городища споруджували для захисту основного багатства – худоби.

Суботівське городище

Суботівське городище дослідив і детально описав археолог Гершкович Я.П.[11] Його суб’єктивні оцінки та інтерпретації часто не збігались не лише з Тереножкіним А.І., але й пізнішими дослідниками. Зокрема, він дуже скептично ставився до статусу Суботівського городища, як значного металообробного центру Середнього Подніпров’я впродовж 400 років, яке постулювали українські археологи Демченко Л.В., Клочко В.І. та Маничев В.І. Гершкович Я.П. обмежився терміном “ковальсько-ливарні майстерні”. Але цей скепсис є лише його особистим упередженням. А от деталі опису городища варті уваги.

Площа Суботівського городища становить 7,7 гектарів (В.І. Полтавець, 2008).

Ранні етапи функціонування городища археологи датують кін. XI – поч. X ст. до н.е., пізні – IX ст. до н.е. (821—801 р. до н.е.).

Гершкович Я.П. вважав, що постійних мешканців-охоронців в городищі було небагато, інші люди з околиць переселялись туди тимчасово в часи небезпек. Проте, автор зазначив, що через відсутність джерел води в городищах її мешканці були вразливими у випадку тривалої облоги. Знайдено лише 18 наконечників стріл в межах домогосподарств різночасового рівня, що абсолютно не натякає на будь-який штурм. Одномоментного спалення городища археолог також не зафіксував. Окремі ділянки, які зазнали слідів вогню могли бути наслідком господарської діяльності, на думку Гершковича Я.П. Тобто, причини пожеж на городищах можна розглядати не лише як навмисний підпал. Подібні інтерпретації щодо дописемного періоду завжди були спірними, особливо, коли немає виразних слідів та масових жертв побоїщ.

Найімовірніше, що городища були своєрідним центром еліт, ремісників-металургів, місцем загону домашніх тварин та зерносховищем.

Посуд та реманент чорноліської культури

В Чорноліській культурі зрідка траплявся посуд західноєвропейського віллановівського (перед|етруського) типу. Місцевою була різна кераміка, ручні зернотерки, цідилки для молочних продуктів, кременеві елементи серпа, вироби з рогів та костей, посуд: миски, блюда, черпаки, кубки-чарки, деякі орнаментовані білою інкрустацією, грузила від ткацького верстата, глиняні труби. Різноманітні кубки спочатку проникають з Карпато-Дунайських регіонів в білозерську культуру (XII—X ст. до н. е.), пізніше в чорноліську.

Білогрудівська та чорноліська кераміка веде своє коріння від комарівської (постшнурової) культури періоду середньої бронзи, лише деякі форми – з пізньозрубної культури. У ранньоскіфський період радикальних змін у формі та орнаментації цього посуду не відбувалось. Скіфські миски, блюда, черпаки походять від чорноліських. Тереножкін О.І. розповідає, що між чорноліськими та скіфськими кубками-чарами пряма спадкоємність. Скіфи згодом до чорнолощеного посуду назовні додали золотих прикрас.

На пізньому етапі Чорноліської культури зникають будь-які впливи зрубної культури, натомість проникають гальштатські впливи, з якими й пов’язують мотиви орнаменту та посуду у стилі Вілла Нова (культури, яка передувала етруській).

Гершкович Я.П. склав пропорцію груп посуду на Суботівському городищі чорноліської культури:

0,9 % – західної групи.
35-40% – південно-західної групи.
2,6% – північно-східної групи.
2,8% – східної групи.
41,3 – 46,3% – слід співвідносити з місцевими традиціями, тобто білогрудівською культурою.

Поховальні традиції:

Елітні курганні поховання осіб високого рангу зафіксовані на пізньому етапі Чорноліської культури. Хоронили недалеко від песелень. На ранніх етапах ховали шляхом інгумації в безкурганнних могильниках, а також кремували померлих. (Полтавець, 2016).

Білогрудівська культура (поховальні традиції за Тереножкіним):

Тілопокладення скорчено на правому боці головою на захід, супровідний матеріал – бронзові колечка, ланцюжки, спіральні скроневі кільця (с.Білий Камінь Вінницької обл.).
Тілопокладення у витягнутому положені головою на захід 4 осіб під двометровим курганом в дерев’яному склепі висотою 2.3 м, шириною сторін 7 м (с. Гуляй Городок, Черкаська обл.). З супровідного матеріалу – по 2-3 посудини та бронзова скронева прикраса. Над дерев’яним настилом лежали троє померлих випростано на спині, головою на північ.
Випадки трупоспалення невідомі.

Чорноліська культура (поховальні традиції за Тереножкіним):

Тясминське городище: скорчене тілопокладення головою на пд-сх. під шаром ґрунту з чорноліськими культурними залишками.
Численні випадки кремації та поховання в урнах чорнолісців серед супровідного матеріалу найчастіше мали бронзові браслети.
Один випадок спалення дерев’яного склепу обмазаного глиною разом з померлими та речами (с.Оситняжка, Черкаської обл.).

Чорноліська культура (поховальні традиції за Гершковичем Я.П.):

Поховання у витягнутому положенні (поряд зі скорченими) відомі в чорноліській культурі Подніпров’я (Покровська, 1953: 128; Ковпаненко, 1981: 20, 58). (стор.143). Орієнтація стосовно сторін світу тіла різноманітна.

Пізніше скіфи ховатимуть померлих у випростаному стані в основному головою на захід та південь.

Поховання в дзвоноподібних ямах в сильно скорченому положенні на правому боці головою на північний захід траплялись на поселеннях культури Козія-Сахарна (між річками Прут та Дністер) та в Чорноліській культурі.
Поховання білозерської культури пізньої бронзи у витягнутому положенні на спині, орієнтоване головою на схід, виявлено у відомому Лук’янівському кургані на Херсонщині (Фабриціус, 1927). Це їх зближує з поховальними традиціями частини чорноліських племен, але віддаляє від зрубників, з якими білозерці в певний період історії контактували. Білозерська культура виникла внаслідок поєднання переважно місцевого постсабатинівського компонента поряд з ранньогальштатським та в дуже малій кількості зі східним (не далі Південного Побужжя). Гершкович Я.П. розповідає, що схема культурогенезу у степовому Північному Причорномор’ї, згідно з якою білозерську культуру вважали результатом змішування сабатинівського і зрубного населення, яких начебто витіснили носії бондаріхінської культури з Дінця, а носії кобяківської – з Подоння, давно застаріла.
Окремої уваги заслуговує фіксація поховань в Чорноліській культурі з розколеними людськими кістками, компактно складеними, але розосередженими окремими частинами тіла, які є наслідком культової антропофагії або жертвоприношень. Гершкович Я.П. розповідає, що “Розчленовані або парціальні поховання представлені на скіфських лісостепових поселеннях і вважаються місцевими традицією, що сягає епохи бронзи (Лисенко С.Д., 2004б: 8; Гречка 2014 року: 47; 2014- 2015: 181, 194, 200). В описі святилищ Ареса / Арея у скіфів Геродот, описуючи ритуали, присвячені цьому скіфському божеству війни, згадує використання у них кінцівок людей, що має підтвердження в археологічних джерелах (Гершкович і Ромашко, 2013: 70-72).

Зокрема, в дисертації Тереножкіна можна знайти інформацію, що зароджується ця традиція прямо покладення (витягнуте трупопокладення спочатку на правому боці, а потім на спині, з орієнтуванням на захід) ще в період білозерської культури 12-10 ст. до н.е. Україна та Молдови (Лук’янівський курган). Такими були доскіфські поховання в с.Балки-Василівські Запорізької обл., хутір Алітуп Ростовської обл., с.Белоградец в Болгарії, Станиця Букановська Воронезької обл., с.Василівка Донецької обл., хутір Веселий Ростовської обл., с.Єнджа (Царевбрід) в Болгарії, с.Зелений Яр, с.Зольне в Криму, с.Городнє Болградського р-у Одеської обл., с.Паркани в Молдові, с.Софіївка Херсонської обл..[12] Ми не можемо цю традицію пов’язати ані з кіммерійцями, ані зі зрубною культурою, або будь-якими ймовірними прибульцями з глибин Центральної Азії чи Сибіру. Її поява пов’язана з місцевим населенням.

Поховальні традиції сакських курганів абсолютно відрізняються від скіфських. В Уюкській культурі Туви, яка відома своїми курганами Аржан I та Аржан II, як і в ранніх курганах з Казахстану померлих ховали в кам’яних скринях (як і в попередній карасукській культурі Казахстану), а НЕ у дерев’яних склепах чи катакомбах, як у скіфів. Найчастіше азійські саки хоронили небіжчиків в невеликих кам’яних ящиках в скорченому положенні з зігнутими ногами на лівому боці, а НЕ випростано на спині головою на захід та південь, як у скіфів.

Якщо вірити гіпотезі Тереножкіна про масове вторгнення скіфів з готовою культурою у 7 ст. до н.е. в Північне Причорномор’я з глибин Азії, то на цій території відразу мало б з’явитись, так само раптово, безліч курганів або просто поховань саксько-сибірського типу. Але ж ні. З якого дива «прийшлі гегемони» мали б одразу змінити поховальний обряд на випростане прямо покладення небіжчика?

Думаю, що факт відсутності кремацій у Білогрудівській культурі та її поява у Чорноліській свідчить про приєднання предків слов’ян до двох окремих груп людей, які практикували інгумацію: одні випростано на спині (як скіфи), а другі – скорчено на боці в ямах дзвоноподібної форми (як фракійці між Прутом та Дністром культури Козія-Сахарна X-VIII ст.до н.е.). До речі, в подібній скорченій позі своїх померлих ховали зрубники, кіммерійці та азійські саки, але загалом особливості поховань цих груп відрізнялись від чорноліських. В північних частинах лісостепу та Полісся не зафіксовано жодного випадку тілопокладення у передскіфський період, але у Милоградській культурі Полісся у VII ст. до н.е. стало стандартом саме випростане положення тіла на спині. Ще раніше, у Висоцькій культурі пізньої бронзи (X-VII ст. до н.е., Галичина, Поділля), 90% похованнь за обрядом інгумації під курганами у випростаному положені головою на південь, як деякі пізні скіфи з басейну Сіверського Дінця. Це відрізняло їх від ранніх скіфів із західною орієнтацією голови, але наближало з огляду на прямо покладення померлих. Супровідний матеріал в похованнях Висоцької культури: відсутня зброя, окрім ножів, але присутні бронзові та залізні прикраси. Український археолог Микола Бандрівський розповідає, що основною рисою поховального обряду Висоцької культури є наявність досить значної кількості парних поховань чоловіка та жінки, іноді навіть в обіймах[13]. У скіфів також траплялись парні поховання чоловіка та жінки (курган Куль-Оба).
Традиція випростаного тілопокладення на спині не прийшла ані зі сходу, ані з заходу. Вона мала давнє місцеве коріння щонайменше з часів Білогрудівської культури України пізньої бронзи.

З огляду на різноманіття поховального обряду, Чорноліську культуру можна вважати поліетнічним племінним об’єднанням предків слов’ян, предків скіфів та дністровських фракійців.

Що їх змусило об’єднатись? Думаю, що загроза зі сторони кіммерійців. Не забувайте, що це не лише моя суб’єктивна думка, але й припущення деяких археологів.

Скіфи виникли унаслідок симбіозу чорноліського та постзрубного населення. Зокрема, в Суботівському городищі чорнолісців знайшли кераміку, яка має ряд спільних рис з пізньозрубними пам’ятками в пониззі Дніпра біля села Бабино.

Зброя та інструменти. Бронза та залізо.

До кінця чорноліського періоду частково зберігаються навички виготовлення кам’яних шліфованих знарядь. На початку скіфського періоду в одному з курганів у с. Жаботин знайдено кам’яну булаву з орнаментом у “скіфському звіриному стилі” (Тереножкін 1961, с.87).

Численні клади ливарних форм в Білогрудівській та Чорноліській культурі свідчать про налагоджене бронзоливарне виробництво, а пізніше – виробів з заліза.

Бронзові браслети чорноліської культури

Суботівські скарби (за Тереножкіним):

П’ять браслетів, багато восьмипелюсткових бляшок, бронзова бляшка-лунниця, скроневі кільця, одне з них з залізним “очком”, 15 блакитних бісеринок, одновушний кельт з ялинковим орнаментом, залізне тесло. Чорноліські бронзові лунниці залишались модними навіть в ранній скіфський період.

Зеленківський скарб:

В басейні річки Росі та Тясьмину: бронзові миска, вудила кобанського типу, дзвіночок, браслет, злиток бронзи та 4 великі скляні намистини.

Суботівські скарби (за Гершковичем):

Знайдено 6 скарбів, які ймовірно були дарами та жертвами місцевим божествам або духам предків. Скарби закопували неглибоко, деякі на глибині 40 см. Серед знахідок: залізний меч з бронзовим руків’ям, бронзовий наконечник піхви для меча, бронзові браслети та прикраси, фаянсові коралі, бронзові кельти, залізне тесло, бронзові вудила.

Бронзоливарне виробництво:

Глиняні та кам’яні бронзоливарні форми для виготовлення кинджалів кіммерійського типу та двовушних кельтів знаходять ще на білогрудівському та зрубному етапі культур України. Чорноліській ливарні форми – лише з глини по восковій моделі. На Суботівському городищі знайдено близько 200 ливарних одиниць. Аналогічні форми використовували в Лужицькій культурі (1100-900 рр. до н.е.).

Залізо:

В Білогрудівській культурі відомі найдавніші в Україні спроби виготовляти залізні речі. На етапі Чорноліської культури залізні вироби перестали бути рідкісними. Серед знахідок чорноліського етапу: залізний меч, три двометалеві кинджали з бронзовим руків’ям та залізним лезом, залізні ножі, кельти, тесла, шило, прикраси. В Чорноліській культурі деякі біметалеві форми мечів та кинджалів нагадують сибірські зразки. Думаю, що чорнолісці їх підгледіли у кіммерійців. В Таращанському районі на півдні Київщини навіть знайшли бронзовий клепаний котел кіммерійського типу.

Проте, в чорноліському ковальстві простежують також західні впливи гальштатських культур та кавказькі з кобанської культури.

Тереножкін О.І. схилявся до думки, що джерелами постачання бронзи в Придніпров’я були регіони Карпат та Кавказу.

Чорноліський біметалевий кинджал з села Софіїка Черкаської обл. з серцеподібним перехрестям нагадує скіфські акінаки.

Грифони:

До Чорноліського періоду також віднесли знахідку з м.Києва – меч з двома головами грифонів на перехресті з навершям руків’я у вигляді ведмедя. Зображення грифонів стануть неодмінним атрибутом багатьох скіфських виробів на теренах України. Золоті пластини з зображенням грифона знайшли у ранньому скіфському кургані Переп’ятиха (VII ст. до н.е.). Слід зауважити, що в азійських саків на ранньому етапі подібні фантастичні персонажі відсутні[14]. Але Тереножкін О.І. був переконаний, що це впливи тагарської культури південного Сибіру VIII ст. до н.е. Дивно, що він не звернув увагу на еволюцію зображення грифонів ще від часів мікенців Греції на острові Крит (XVII – XV ст.до на.е.), хетів Передньої Азії, та ассирійців. Cкитияни могли запозичити цей мотив у прикрасах в часи своїх передньоазійських походів, а чорнолісці ще раніше через торгівельні мережі зі середземноморсько-анатолійським регіоном. Бронзові фігурки грифонів були навіть в етрусків, західноєвропейських сучасників кіммерійців та скіфів. Відомі також бронзові насадки-ручки казана у вигляді грифонів у Греції VII ст. до н.е.

Срібна з позолотою пластинка із зображенням грифона з кургану Переп’ятиха (Скіфія). Друга половина VII століття до н.е.

Фото: Зібрання Скарбниці Національного музею історії України

            На сході сакського світу, наприклад, “у савроматському або пазирицькому середовищі, зображення «міфічного орла» з’являється не раніше середини VI століття до н. е.; тоді ж розвинулася і дугоподібна форма руків’я. Переважна більшість кинджалів з протилежними головами грифонів або міфічних орлів датуються другою половиною VI – першою половиною V століть до н. е.”[15] Тагарські грифони також пізні, VI – V ст. до н.е., тобто, на декілька століть пізніше від грифонів в чорноліській культурі України.

            Кинджали карасуцького (пд.сибірського) типу зі сходу принесли кіммерійці, яких частково ототожнюють з населенням цієї культури. З нечисленних генетичних досліджень по кіммерійцях, ця версія знаходить підтвердження. Хоч Тереножкін вважав кіммерійців автохтонами, проте, інші археологи, наприклад Мурзін В.Ю., був переконаний, що одна з кіммерійських груп все ж прийшла зі сходу. «Однак певну роль у формуванні кіммерійського етносу, безумовно зіграло пересування на територію західних районів Євразії кочових племен зі сходу, що мало місце в 9 ст. до н.е. Це переміщення фіксується матеріалами пам’яток так званої чорногорівської групи…», – розповідав археолог.[16]

            Деякі бронзові наконечники списів з прорізами та бронзові тесла є свідченням зв’язків між зрубною та білогрудською культурою. Але більшість білогрудівських бронзових наконечників мають західне походження, аналоги яких знайдено на півночі сучасної Румунії.

Інші промисли

Чорнолісці були осілими скотарями та рибалками. Але Тереножкін О.І. вважав, що основним їх заняттям було землеробство, водночас з важливою роллю конярства. Археолог Граков Б.М. розповідав, що за даними із Суботівського та Чорноліського городищ, відомо, що 49% стада становили корови, 24,4% — коні та по 13,3% — дрібна рогата худоба та свині. Свині вказують на осілий характер скотарства. Слід зазначити, що у зрубній культурі подібні пропорції тварин у стаді, але трохи більше свиней (20%). Збільшення пропорції поголів’я свиней до 30% у чорноліській культурі спостерігають лише на заході її гіпотетичного ареалу (село Ленківці в Чернівецькій обл.). Але західний постбілогрудівський простір не усі археологи інкорпорують в культуру чорноліських поселень та городищ, про що я розповідала на початку тексту (див. М.С.Бандрівський). Тобто, вони пов’язані, але не тотожні.

Рибу ловили з допомогою гарпунів та великих бронзових гачків з вушком для волосіні, про що свідчать знахідки на Тясминському городищі. Цікаво, що чорноліські чотиригранні гарпуни були схожі на скіфські наконечники стріл, тільки більшого розміру (Тереножкін О.І., стор.155). В попередній білогрудівській культурі засобів для риболовлі не виявили.

З ремесел, окрім металургії, було розвинуте ткацтво, про що свідчать знахідки прясел, грузил від ткацького верстата.

Конярство та вершництво

Чорнолісці були вправними вершниками. Граков Б.М. був переконаний, що вони коней запрягали не лише у вози, але й використовували для верхової їзди, про що свідчить безліч вудил та псаліїв. Поховання з Бутенок говорить про те, що символічно, за кількістю вудил, вершника-воїна супроводжувало до 6 коней. В обох районах поширення культури була відома якась порода собак. Вже на білогрудівському етапі знаходять фігурки коней, биків, свиней та якихось птахів із глини (Собківка). Відомі вони і в чорноліські часи (Субботове). (Граков Б.М.)

Тереножкін О.І. повсюдне поширення вершництва відносить ще до етапу більш ранньої Білогрудівської культури, в якій також знаходять кістяні псалії та вудила. На чорноліському етапі вудила та різноманітні бляхи для вузди робили з бронзи.

Подібні до чорноліських комплекти кінських вудил були також і у ранніх скіфів.

Кінські вудила чорнолісці клали в поховання (Гершкович Я.П.), що було характерною рисою усіх вершників у наступну скіфську добу.

Псалії в чорноліській культурі використовували як західного типу (з території сучасної Румунії), так і східного чорногорівського (кіммерійського) типу.

Жаботинські поселення

Жаботинські поселення – класичні пам’ятки раннього скіфського часу VII – VI ст. на теренах правобережного лісостепу України. На жаботинських мечах уже присутні типові скіфські мотиви з зображенням оленя та хижаків. Бронзові посудини з зооморфними ручками (4 шт.), знайдені в с.Жаботин та у сусідніх селах Черкащини, найімовірніше були кавказьким імпортом, де вони відомі з VIII ст. до н.е.

Гальштатські впливи на Чорноліську культуру

Домобудівничі традиції ранньогальштацьких культур Східного Прикарпаття та Подністер’я (культура Ґава Голігарди) зі стовповими та каркасними спорудами подібні до чорноліських, за винятком деяких дрібних моментів, як розписи на стінах червоним фарбником в межиріччі Пруту та Дністра.

Бронзові псалії з трьома отворами у вигляді довгих трубочок (Иессен А. А.), кельти трансільванського та лужицького типів, деякі види прикрас.

Восьмипелюсткові бляхи, які були поширені в Голіградській, Висоцькій, Чорноліській та Кизил Кобинській культурах України дожили до скіфського часу. Гершкович Я.І. розповідав, що ареал поширення вісімкоподібних бляшок простягнувся від Підністров’я та Волині (Крушельницька, 1985: рис. 26, 13; Кашуба, 2000: 329) до Середнього Подніпров’я, Криму, Північного Кавказу, Волго-Кам’я, степового Поволжя та Південного Сибіру (Члєнова, 1972: табл. 63, 41, 42). Більшість знахідок можливих прототипів цієї форми зосереджено в Подніпров’ї.

Глиняні статуетки (людей, коней, свиней) чорноліської культури нагадують зразки глиняної пластики в таких культурах епохи пізньої бронзи як Ноуа-Сабатинівка-Кослоджень від Нижнього Подніпров’я до Подунав’я і півночі Балканського півострова. (Гершкович). Як і в інших культурах Центральної Європи у цих фігурок часто були відломані кінцівки. Їх знаходять лише на поселеннях, тому до поховальних традицій ці статуетки не мають жодного стосунку.

Орнаментація посуду Суботівського городища частково пов’язана з ранньогальштатськими традиціями.

Бронзові браслети пов’язані з фракійськими пам’ятками.

Вплив Лужицької культури на Чорноліську.

Бронзові кельти чорноліського типу походять від західних прототипів лужицької культури, деякі ливарні форми з глини по восковій моделі аналогічні в обидвох культурах.

Висновки:

Поліетнічна Чорноліська культура є кращим кандидатом для автохтонних гіпотез щодо походження різностанових скіфів Північного Причорномор’я, аніж Зрубна. Хоча не виключено, що скіфи виникли унаслідок симбіозу чорноліського та залишків постзрубного населення.

Чорноліська культура була посередником між Карпато-Дунайським регіоном та Кавказом. Цей давній ланцюг торгового обміну прослідковують в Кобанській культурі Кавказу, в якій з’являються елементи матеріальної культури фракійців, пізніше скіфів. В Чорноліській культурі зафіксовані зв’язки не лише зі східними фракійцями, але й з Кобанською культурою.

Традиція церемоніальних мечів у похованнях виникла ще у доскіфський період в Північному Причорномор’ї, зокрема, в чорноліській культурі, та на Кавказі, а потім знайшла своє продовження у скіфських ритуалах.

Племена Чорноліської культури взаємодіяли з кіммерійцями, запозичували у них деякі ідеї щодо виробництва певних видів зброї. Можливо, їхні контакти не завжди були мирними, але це лише на рівні гіпотез. Присутність по сусідству озброєних кіммерійців спонукала до нарощування власного оборонного потенціалу місцевих племен, що ознаменувало появу не лише городищ з ровами та валами, але й перехід ремісничих осередків від виробництва знарядь праці до зброї. Загроза також призвела до невідворотності утворення стану воїнства. В подібному середовищі могли виокремитись елітні групи скіфів, які в VII ст. до н.е. частину кіммерійців прогнали через Кавказ в Анатолію. Інша частина кіммерійців, мабуть, була інкорпорована у скіфське суспільство. Щонайменше, Геродот описує дві групи кіммерійців, одні з них прагнули воювати зі скіфами, інші – ні.

Звіриний стиль у вигляді зображення оленя з підігнутими ногами, хижих птахів та грифонів з’являється у скіфів одразу після їхніх передньоазійських походів. При цьому на одному виробі могли бути присутні одразу два стилі, наприклад, на мечі з Мельгунівського скарбу-кенотафу (Лита Могила VII ст. до н.е.) одині елементи та зображення типово урартські, інші типово скіфські (олень з підігнутими ногами). В Мельгунівському кургані також знайшли масивні золоті прикраси від пояса у вигляді орла та срібні частини від ассирійського табурета. Фігурки грифонів в ранніх скіфських курганах мають дуже давню історію на теренах на південь від Чорного моря і також з’являють у скіфському мистецтві після походів на терени мідійських та ассирійських володінь. В ранніх скіфських курганах таких як Мельгунівський (Лита Могила), Караван, Переп’ятиха, присутні типові передньоазійські імпорти, тому саме представників з цих поховань вважають учасниками близькосхідних походів. Елітний воїн зі скіфського кургану Караван за гаплогрупим та аутосомним аналізом ДНК виявився типовим східним європейцем без азійських предків в межах 5 поколінь.

Мельгунівський скарб (Лита могила). Скіфія VII ст. до н.е..

Геродот описував скіфів, як різностановий народ: скіфів орачів з правого берега Дніпра, скіфів-землеробів з лівого берега Дніпра, скіфів кочівників (скотарів-пастирів) та скіфів басилевсів (скіфів-воїнів). Етноніми ми черпаємо з античних джерел, тому скіфи – це не лише, ті хто культивував зброю, а широкий діапазон різноспеціалізованих племен від Дунаю до Дону, античної Скіфії. Для представників різних скіфоїдних культур (поціновувачів звіриного стилю, вершників та лучників) на схід від річки Дон та південний схід від Каспійського моря доцільно використовувати термін саки. В археологічному контексті кожна з цих культур має свою назву: скіфська культура в Скіфії Північного Причорномор’я, уюкська культура в контексті курганів Аржан в Тиві, пазирицька в гірському Алтаї.

Легенда про походження скіфів, яку розповіли причорноморські еліни Геродоту, передбачала певну спорідненість між фракійцями (агатирсами), гелонами (мешканцями Більського городища) та скіфами. Населення чорноліської культури, засновники Більського городища, якраз відповідають цій легенді, де переплелись фракійці, скіфи та інші племена Північного Причорномор’я. Дві легенди, які скіфи та причорноморські греки розповіли цьому античному автору, передбачали походження їхніх першопредків з берегів Дніпра. Чорноліська культура була поширена по обидва боки від материнської для скіфів річки Бористен (Дніпро).

Скіфи могли виникнути унаслідок симбіозу чорноліського (чорноліська культура) та постзрубного (зрубна культура) населення, саме тому значну частину скіфських імен та слів не вдається пояснити з індоіранських мов. Саме тому скіфів гіпотетично можна називати предіндоіранцями, але не іранцями. Предіндоіранськими можна навіть назвати слов’янські мови, хоч вони й не тотожні скіфській через часовий розрив та наступні нашарування. Праслов’янські, разом з балтськими, є найближчими сусідами як на мовному, так і на популяційному філогенетичному дереві з індоаріями. Наступними в цьому розгалуженні йдуть скандинаво-германські мови та їх змішані популяції. Тому гіпотетичний первинний термін для “скутів”(давньогрецьке прочитання терміну “скитиянин)” – сколотів (чергування “д” – “л”), який мав звучати як “скудата”, найкраще перекладати у значенні “стрілець” з мов скандинаво-германської групи. Цікаво, що в пізніших скіфських групах проявляється генетика постямників або посткатакомбників (а не племен шнурової кераміки R1a). Подібні популяції, як у ямників, в пізню бронзову добу були частково поширені як на Балканах, так і на Кавказі (R1b Z2103). Тому тема походження скіфів не одноетапна та не лінійна, а складна та багатошарова.

Автор: Галина Водяк

Список джерел та літератури:

[1] Полтавець В. І. Історія населення басейну річки Тясмин в ранньому залізному віці (X-IV ст. До н.е.). Природно-господарський аспект. : дис. … канд. іст. наук : 07.00.04. / Інститут археології НАН України. Київ: ІА НАН України, 393 с., 2016. 155-160 с.

[2] Полтавець В.І. З історії дослідження пам’яток передскіфського і скіфського часу у басейні Тясьмину. Археологія. Київ, 2008. вип. 4. С. 33–43.

[3] Тереножкин А. И. Предскифский период на днепровском Правобережье / А. И. Тереножкин; АН УССР, Ин-т археологии. Києв : Академия Наук Украинской ССР Институт Археологии, 1961. 245 с. URL: https://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002551 (дата звернення: 14.07.2025).

[4] Бандрівський М. С. Проблема Білогрудівки і Чорнолісся – реабілітація культури Українського Гальштату. Археологічні дослідження Львівського університету. Львів, 2005. вип. 8. С. 311 – 321.

[5] Бандрівський М. С., Кошман В. І. Ефес чорноліського однолезового залізного клинка із с.Перевоз у Білорусі. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2011. вип. 15. С. 376 – 384.

[6] ΗΡΟΔΟΤΟΣ Ἱστορίαι. ΒΙΒΛΙΟ Δ: ΜΕΛΠΟΜΕΝΗ [Електронний ресурс] / ΗΡΟΔΟΤΟΣ // greek-language.gr .Режим доступу до ресурсу: https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=30&page=96

[7] North Pontic crossroads: Mobility in Ukraine from the Bronze Age to the early modern period [Електронний ресурс] / [L. Saag, O. Utevska, S. Zadnikov та ін.] // ScienceAdvantes. – 2025. – Режим доступу до ресурсу: https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.adr0695

[8] Пефтіць Дмитро Миколайович. До проблеми етнічної належності носіїв чорноліської культури / Д. М. Пефтіць // Наукові записки НаУКМА : Історичні науки. – 2004. – Том 27. – С. 10-13.

[9] Theophanes The Confessor. Theophanes The Confessor The Chronicle Of Theophanes Confessor Byzantine And Near Eastern History, AD 284 813 Compressed. CLARENDON PRESS . OXFORD, 1997. 499 с. URL: https://archive.org/details/theophanes-the-confessor-the-chronicle-of-theophanes-confessor-byzantine-and-nea/page/n298/mode/1up.

[10] Граков Б. М. Ранний железный век. Москва, 1977. 235 с.

[11] Гершкович Я. П. Суботівське городище. Київ : Стародавній Світ, 2016. 508 с.

[12] Тереножкин О. І. Киммерийцы / Олексій Іванович Тереножкин. – Київ: Наукова думка, 1976. – 223 с.

[13] Бандрівський М. С. Культурно-історичні процеси на Прикарпатті і Західному Поділлі в пізній період епохи бронзи – на початку доби раннього заліза. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. – 573 с. -20 с.

[14] 1. Amir S., Roberts R. C. The Saka ‘Animal Style’ in Context: Material, Technology, Form and Use. MDPI. 2023. Т. 12 : 1. URL: https://www.mdpi.com/2076-0752/12/1/23 (дата звернення: 14.07.2025).

[15] Topal D. Golden Swords of the Early Nomads of Eurasia: A New Classification and Chronology. MDPI. 2024. Т. 13, вип. 2. URL: https://www.mdpi.com/2076-0752/13/2/48?utm_source=chatgpt.com (дата звернення: 14.07.2025).

[16] Мурзін В.Ю. Кіммерійці та скіфи//Золото степу. Археологія України / Авт.-упоряд. П. П. Толочко, В. Ю. Мурзін Акад. наук України, Інститут археології (Київ). – Київ; Шлезвіг: [б.в.], 1991. – С.57-71.