ДНК – шлях в історію. Гуцули!

Зміст

Цитати етнографів про гуцулів.

Гіпотези про походження гуцулів і їхньої назви. Хто такі гуцули.

Зґарди (намиста) монетного типу. Історія виникнення.

Антропологічний тип гуцулів.

Особливості гуцульського діалекту, спорідненого з покутськими говорами.

Своєрідність музичної культури на Гуцульщині.

Особливості та традиції  гуцульського одягу.

Походження гуцулів в контексті археології та генетики.

Сьогодні Гуцульщина та її колорити – це ймовірніше фольклорна атракція, етно напрямок туристичного бізнесу. Всі етнографічні групи розчинились в повсякденні впродовж XX-XXI ст. І лише прояви діалекту в розмовній мові, танці, пісні, весільні та поховальні традиції, порядок святкувань Християнських свят з елементами язичництва та безліч забобонів нагадують про тих справжніх, автентичних гуцулів. Дякуємо дослідникам, які понад 100 років тому  зафіксували у своїх працях весь колорит цього Карпатського регіону. Тепер у нас з’явилась можливість доповнити дослідження про походження гуцулів аналізом незначної бази даних секвенованих геномів корінних мешканців цього краю по Y-хромосомних і мітохондріальних ДНК. Але спочатку погляньмо, хто такі гуцули в описах етнографів попередніх століть.

• «Галицькі Гуцули, щеп українсько-руського народу, котрі по нині  задержали найбільше знамен оріґінальности, а то завдяки недоступності! гір, а з сим і цівілізаційних впливів.» (проф.В.Шухевич, 1899)
• «Тут з давніх часів живуть люди, які зуміли облагородити пісну українську землю, сформувати свій тип господарки, зрештою, свою самобутню культуру.» (Дмитро Ватаманюк – голова УОТ «Гуцульщина», 1997).
• «Справді, Гуцульщина це найкраща частина нашої золотої України, а гуцули, верховинці, найбільш цікава вітка нашого народу. Щоб увесь світ перейти, других Карпат з їх мешканцями, красою і богатством, не знайти! Дивно тільки, що це пізнали і ствердили вже давно-давно не ми, власники Карпат, а чужинці, – як казали гуцули – «зайди».
• «Гуцульщина, це резерват не тільки незнищимої природи, але й давніх обичаїв і звичаїв, давної ноші і обрядів, давної людини. Поки живуть мешканці Карпат, що їх стали пізніше гуцулами звати, доти житимуть згадки карпатської давнини старовіччини… Минають віки, в далекі світи несуть їх Прут і Черемош, а карпатські ліси шумлять і дальше так, як давно шуміли. В їх шумах пісня солодких мрій, щирої любови, твердої віри й золотих надій для гірського племени, предки якого завоювали Карпати по цей і по той бік Чорногори. Завоювали, щоб жити в зачарованому світі й не пускати в нього чужинців-зайдів, ворогів добра, правди й краси – ворогів Господа Бога, Творця Карпат ….»(Михайло Ломацький 1965р.)

• «Життя гуцулів у Карпатах було завжди вільне – гуцул не визнавав над собою жодної чужої влади, був буйної, вибухової вдачі, вибухав, як гаряча струя крізь сніг». «Як сокіл не може жити в клітці, так гуцул у підданстві». Сахер Масох твердив, що гуцули пригадують звичаями, ношею і мистецтвом кавказькі племена. Вони, живучи в гірських нетрях, заховали первісний характер слов’ ян, окремішність і свободолюбність» (Михайло Ломацький, ст..216).
• Багаті Карпати й полонинами, на яких випасано стада великого і дрібного скоту. В 1925 року випасалося на гуцульських полонинах: 50.000 овець, 3 300 корів, 7 890 ялового скоту – волів і телиць, 2310 коней (за проф.Кубійовичем).

«Не меншим багатством верховинців були повні всякого добра кліті-комори. Покоління нагромаджували його – в деяких багатших ґаздів можна було побачити просто музеї з мистецькими виробами: керамікою, різьбою з дерева і металом, з сукна килими, ліжники і полотна: вишивані сорочки, запаски, скатерті тощо. Багаті ґазди переховували в скринях золото і срібло. Усе було колись – було, й уже нема. Хіба щось десь в печерах, як вірять гуцули, заховані скарби з опришківських часів. Їх ніхто не візьме, бо вони заворожені й закляті. (Михайло Ломацький, ст..220)

• « Любили красу й гуцульські легіні-опришки – любили гарний одяг, а вже найбільше гарну й дорогу, сріблом і золотом окуту зброю. А що вже казати про їх ватажка Олексу Довбуша – його зброя блистіла і с’ яла щирим золотом, сріблом і самоцвітами. Так чи ж дивно, що гуцули свого Довбуша «гарним, пишним, ек царевич, соколом ясним, хижокрилим орлом» звали, славили, величали, ним гордились, як лицарем, оборонцем гуцульської свободи, що то ні на хвилину не випускав із рук сталевої «бартки»-топора, окутого золотом, насадженого самоцвітами?» (Михайло Ломацький, ст..221)[1]
• «…Досягнувши становища і впливу, гуцул стає найчастіше гордим і брутальним. Значну частину своїх життєвих потреб, особливо зерновий хліб, гуцул змушений привозити з передгір’я. Незважаючи на це, він почуває себе зверхньо стосовно своїх сусідів. Можливо, це наслідок його порівняно більшої заможності, але, насамперед, вислід раніших відносин, адже гуцул, як вільний горянин і добувач, який навіював страх, зневажливо дивився на поневолених жителів передгір’я…Назва бойків, яка, зрештою, переноситься й на русинів з-над Пруту, вважається серед гуцулів лайливим словом; варте уваги й те, що гуцул з черемоських поселень ставиться погордливо до своїх співплеменників з-над Пруту, називаючи їх теж бойками. Про себе гуцул говорить переважно у множині. До іновірців, навіть юдеїв, він відносно терпимий… З напоїв гуцул цінить передовсім горілку, на яку налягають майже поголовно в надмірі. Коли шкідливість пиятики стає помітною, то багато хто клятвою в церкві відрікається від напою, тоді п’ють хіба що пиво або навіть вино. Чай теж знаходить собі дорогу до гуцулів; ба навіть дехто варить вже й каву… У жінок взуття — таке ж, як і у чоловіків.  Як і чоловік, жінка ходить з палицею; так само, як і він, охоча не лише до чарочки, але й до люльки.»  ( Раймунд Фрідріх Кайндль, 1894).[2]

         З огляду на те, що я точно не гуцулка, а туристична зайда в Гуцульських Альпах, не смію робити конкретних висновків про те, який спектр автентичних рис  залишився в харизмі цих горян. А от в господарці, на відміну від бойків, мимоволі впадає в око збережена традиція вівчарства. Досі в Карпатах на верховинних полонинах можна натрапити на старовинні колиби пастухів, які й дотепер влітку використовуються для ночівлі. А взимку чи негоду тут не раз знаходять порятунок безпечні  заблуди. Формування господарсько-культурних звичаїв зумовлене не сприятливими умовами для рільництва у східній частині Карпат. Західніше, де жили бойки і лемки, ситуація з земельними ресурсами для цього була більш привабливою. Тому, здебільшого, бойки і лемки – землероби, а гуцули – скотарі.

Після довгого ліричного вступу прийшов час перейти до деталізації питання «Хто такі гуцули? Генезис, автентична своєрідність, звичаї» Поїхали.

Ті, кого ми звемо гуцулами, сьогодні живуть не тільки в горах. Тому, крім традиційних міст і населених пунктів Гуцульщини, таких як Зелена, Делятин, Яблунів, Пістинь, Ворохта, Татарів, Верховина, Косів, Кути, Вижниця, Мигове, Рахів, кілька сіл на румунській Мармарощині, інколи до цього етно регіону відносять Коломию, Надвірну, Солотвин і Монастирчани, мешканці яких, насправді, не гуцули, а покутяни. Різниця між ними лише в дрібних деталях, перші – горяни, другі – долиняни. У XVII – XVIII ст..південно-західний кут Галичини між річками Дністром і Черемошем, включно зі значною частиною Гуцульщини називали Покуттям.

Походження назви «гуцули»:

• В українській літературі відомі випадки прямого вживання слова «гуцати» стосовно вершників, які гуцають (підскакують) в сідлах.
• Від  терміну зі словника української мови (1970) – «ГУЦАТИ»  –  підкидати на руках чи колінах, колисати, бавити дитину. (Т.Дишкант, 2002). Також автор розглядає термін гойдалка-гуцанка, як колиска. Ці терміни збереглись у буковинській говірці: гуцатиси – гойдатися[3].
•  Гуцанка – це гойдалка, гуцанє – гойдання, гуцкатиси – підкидатися на місці (Д.Квітковський, 1956)..
• До сьогодні в галицьких діалектах збереглось слово  гоцати – танцювати.
•  Дехто з авторів переконує, що правильно не «гуцули», а «ГОЦУЛИ», оскільки на Прикарпатті поширені топоніми з «го» та й протоморфема «ко»-«го» могла  зародитись на території України, хоча й існує теорія про те, що «г» прийшла на наші терена  в залізну добу[4].  (O.Kuhdoboeck/Ol.Hudoböck, 2021)
• Від слова кочувати – «Кочули» – «Гуцули» кочували, втікаючи від татарських і турецьких нападів. (Й.Корженьовський, -1841)
• Зі слів гуцулки Марфи Дучик з села Селятин на Буковині, так волохи їх називали : «як Волохи нас уздріли, тай тогди кричали: Гуцан! Гуцан!» – з румунської «hot» (гоц) – злодій, «hotoman» – великий злодій, mâini – руки. (Раймунд Фрідріх Кайндль, – 1894). Про те, що румуни вважали гуцулів розбійниками є й інші свідчення, а саме про збір данини в селі Ділове Рахівського району з обозів, що везли сіль з Солотвина.
• В кінці XVIII ст. ні австрійці, ні поляки не використовували назви «гуцули» для окреслення цього люду. «Gebirgsrussen» – гірські русини, «die wahren Pocutier» – справжні покутяни.
• Самі гуцули в XIX ст.. називали себе «крескєни» (християни), «руснаки», «руські люде».
• Слово hucul зустрічається в ізольованій мові басків, та означає «людина, що живе у печері» – «haitzulo batean bizi den gizon bat» («haitzulo» – печера). З басками також побачимо дивні збіги в генетичній палітрі народів.
• Гуцули – нащадки літописних давньоруських племен УЛИЧІВ (6-9 ст.) з пониззя Дніпра, витіснені тюркськими племенами, рушили на північний захід, прийшли аж у Карпати й стали гуцулами. Досить популярна версія ономастів, але спочатку не дуже  шанована мною. Згодом мій скептицизм дещо розвіявся. Спробую стисло викласти всі свої «за» і «проти».

Цю концепцію вперше сформулював Броніслав Володимирович Кобилянський: уличі>улучі> улуці>уцули (метатеза)>гуцули (протеза).  Лінгвістичні пошуки привели етнонім «уличі» в «угличі», що асоціюється зі словом «угол» – кут. «Аби Кути не минути, та й до Дзвінки повернути»  – з пісні про Довбуша. Перші письмові згадки про селище Кути в Косівському районі датують  XV ст. Вважається, що його зачинателями були селяни, які тікали з різних куточків України від панщини і поселялися тут, у передгір’ї, де були сприятливі умови для ведення господарства, зокрема скотарства. Деталь, звісно, цікава, але не має відношення до походження цієї самобутньої етнографічної групи в цілому. Ті, кого потім назвуть гуцулами, жили в горах ще за царя Гороха, а переселенці могли лише розчинитись в цьому Карпатському морі. Варто зауважити, що поки  нащадки уличів   просувались у напрямку до Карпат, їх спочатку потіснили печеніги у 10 ст. до річки Бог (Південний Буг), а в 12 ст. половці на північ між Случчю та Богом на Болохівські землі (південне пограниччя  Волині з Поділлям та Галичиною). І як бачимо, уличі не зуміли болохівцям приклеїти ані назви, ані етнографічних особливостей майбутніх гуцулів. Тоді, з якого дива їм би мало це вдатись через 6 чи 8 століть, адже прізвище або ім’я Гуцул вперше згадується наприкінці 15 ст., а етнонім – в 18 ст.

А от вплинути на формування антропологічного типу гуцулів уличі, справді, могли. Адже близьке сусідство з печенігами  в пониззі Дніпра від річки Рось, а також з чорними клобуками в Болохівських землях якраз і допомогло частині українців добавити тої вроди, яка описана в пісні «чорні очі, карі брови, не забуду вас ніколи». Для довідки, болоховці – руська людність з домішкою тюркомовних племен, нащадків печенігів, берендеїв, торків і ковуїв, яких в Київській русі називали «чорні клобуци», що означало чорні ковпаки, або шапки. Вони й могли бути носіями з домінантною властивістю генів відповідальних за темне забарвлення очей та волосся. Але найбільше шансів на генетичний дрейф ці племена мали на території Угорщини, куди втекли після прочухана від Володимира Мономаха,  в Молдові та Поволжі, куди переселились після монгольської навали, а також на півдні Київської області та на півночі правобережної Черкащини, де частково асимілювались з місцевим слов’янським населенням. Чи зашпортались вони за майбутніх гуцулів?  Хто його знає? Сьогодні ще не достатньо даних по секвенуванню стародавніх геномів всіх тюркомовних племен,  щоб порівнювати їх з сучасними дослідженнями. Відомо тільки одне – гуцули генетично типові українці, без усяких дивних вкраплень.

З огляду на те, що серед усіх карпатських етнографічних груп гуцули генетично є найближчими родичами з усіма іншими українцями, значно ближчими, ніж лемки, а особливо, бойки, можна стверджувати факт міграцій в межах України з Карпатського регіону, а також в реверсному напрямку. Про деталі ДНК досліджень ви дізнаєтесь наприкінці публікації.

Теорія з переселенням уличів пояснює деякі особливості в культурі гуцулів, а також буковинців, а саме те, що не притаманно іншим горянам.

У Вас ніколи не виникало питання, звідки в гуцулів традиція носити намисто з монетами? Для його виготовлення використовували австро-угорські срібні таляри і цванцигери, а також, польські, румунські та російські монети з дорогоцінних металів. Найгоноровіше виглядала згарда зі старовинних угорських золотих дукатів.

Традиція таких згард сягає часів Київської Русі. В 921 році секретар арабського посольства до Волзької  Булгарії Ібн Фадлан описав у своїх нотатках традиції та зовнішність русів. «Я бачив русів, коли вони прибули в своїх торгових справах і розташувалися (висадилися) на річці Атіль. І я не бачив (людей) з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні пальм, рум’яні, червоні… А що стосується кожної жінки з їх числа, то на грудях її прикріплене кільце або із заліза, або зі срібла, або з міді, або з золота, відповідно до грошових доходів її чоловіка і з кількістю їх. І у кожного кільця – коробочка, в якій ніж, також прикріплений на грудях. На шиях в них (жінок) (кілька рядів) моніста (намиста) з золота і срібла, так як, якщо людина володіє десятьма тисячами дирхемів, то він справляє своїй дружині одне намисто (в один ряд), а якщо володіє двадцятьма тисячами, то справляє їй два намиста, і таким чином кожні десять тисяч, які у нього додаються, додаються у вигляді (одного) намиста у його дружини, так що на шиї котрійсь із них буває багато (рядів) намиста».[5]

Носіння намист подібного типу було поширене серед татар, вірмен, булгар і греків. З тих часів вони прокрались в народні костюми сербів, хорватів, македонців, болгар, румунів, алжирців, берберів (Марокко), раджастханців  (Півн.Індія), чувашів, ну і, звісно, наших гуцулів. А тепер найцікавіше. Запозичили таку прикрасу вони від тюркських народів. Досі на весіллі в Туреччині молодій дарують безліч золотих монет, які чіпляють на спеціальний манжет на грудях. Тому ця країна є світовим лідером по випуску інвестиційних Gold Coin.

Османська імперія у часи найбільшого розквіту в XVI – XVII ст.. займала  Близький Схід, Анатолію, Північну Африку, всі Балкани та прилеглі до неї з Півночі території. Волощина, Молдовське князівство, Кримське ханство, Трансільванія та ін.. були її васалами.

• Болгарія – з 1393 р. до 1877 р.  період османського ярма. Заснування цієї країни пов’язують з волзькими болгарами (прототюрками), які мали свою державу у VII–XIII сторіччі навколо злиття річок Волги та Ками. Пізніше, єдина Булгарія розпалася на тюрксько-мусульманську і слов’янсько-християнську частини — так звані Волзьку і Дунайську Булгарію.
• Чуваші – тюркський народ, ймовірні нащадки волзьких болгар.
• Сербія – з 1-й пол. XVI ст. до 1830 року. Входила до складу османської імперії.
• Хорватія – у XVI—XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська імперія.
• Північна Македонія –  з 1395 р. до 1878 р.. опинилися під владою султанів Османської імперії. Сьогодні 30% населення сповідують мусульманство.
• Румунія в 1-й пол. XVI ст. опинилися у васальній залежності від Османської імперії.
• Марокко (бербери) – Ісламська експансія почалась з VII ст. Араби принесли свою культуру та іслам на ці землі. За правління Сулеймана, османи стали володарями титулу халіфа, що означає вождя всіх мусульман у всьому світі.
• Вірменія – У 1555 р. династії Сефевідів (персів) і Османів поділили Кавказ. За цим поділом в османські руки  потрапили Західна Вірменія, Західний Курдистан, Західна Грузія (до 1774 року). 

---

Причиною такого культурного запозичення якраз і могло бути сусідство уличів з  печенігами, берендеями, торками та ковуями. Тобто версія про те, що уличі ймовірно влились в генофонд  тих, кого потім зватимуть гуцулами, має всі шанси на існування.

Чому ж традиція моніст збереглась тільки в гуцулів, адже не відомо  кого з русів описував Ібн Фадлан в X ст.? Можливо, загальноприйнята традиція носити намиста з монет поступово щезла в «безмонетний період» Київської Русі, який тривав з XI по XIV ст.. Монети перетворились з засобу обігу в коштовності. А ті, хто потім став гуцулами, ці скарби любили і шанували, та й донесли до сьогодні звичай дорогої прикраси —  монетної згарди.

Інколи гуцулів порівнюють з самобутнім народом берберів (корінні мешканці Північної Африки, які там мешкають не менше 10000 років, самоназва «амазиги» – вільні люди), які ой як  полюбляють прикраси з монет.  У VII ст. цей народ завоювали араби і відтоді там панує мусульманство. Але до цього бербери були під владою фінікійців, римлян, а потім греків, які саме і започаткували процес виготовлення монет з електрума, природного сплаву срібла і золота, ще в 685 р.до н.е. в Лідії та Ефесі (егейське побережжя Малої Азії). Спочатку монети карбували на грецькому острові Егіни. Незабаром цей процес охопив всю Грецію і  її колонії та дійшов аж  до Ірану. А от Індія і Китай винайшли монети самостійно ще в VII ст..до н.е. з бронзи. Традиційні прикраси берберів виконані тільки зі срібла або подібних сплавів. Золото вони вважають металом диявола, що приносить нещастя.

До чого я все це веду. За генетичним складом греки на четверть бербери. Тому не дивно, що в обох групах в етнографічних строях модно використовувати монети. В українців в генетичній палітрі близько 4 % так званої берберської гаплогрупи Е, щоправда, на заході України до 7% (частково від часів неоліту). Це точно замало, щоб залишити такий помітний слід в етнографічних особливостях українців, тим паче, що під греками ми не були. А от близькими сусідами з тюркськими племенами  були довго. Щодо Y-гаплогрупи “Е”, то вона на наших теренах була присутня ще з часів трипільців (табл.Mathieson, 2017)

 Античні міста в Північному Причорномор’ї почали занепадати ще в III ст., а навала гунів в IV ст. призвела до їхньої загибелі.   Тому  вплив грецьких колоній на традицію монетних згард серед давньоруського населення, про які згадує арабський письменник в X ст.,  виглядає досить примарно.   Хоч і ця версія має право на існування.

Походження традиції монетних згард можна також ототожнити зі стародавніми скіфами, що ніяк не нівелює вплив тюркських племен на її збереження. Скіфські жінки одягалися майже так само, як і чоловіки. Чоловіки та жінки-воїни носили туніки, часто вишиті, прикрашені фетровою аплікацією або золотими бляшками. Скіфські жінки носили довгі пухкі шати, шалі, головні убори, деякі конічної форми, інші більше схожі на сплющені циліндри, м’яке взуття – усі ці аксесуари часто рясно прикрашені металевими золотими бляшками. Популяції з генетичною схожістю зі східними скіфськими групами зустрічаються майже виключно серед носіїв тюркської мов. Ну а західні скіфи з Причорноморських степів, хоч і генетично відрізнялись від них, але традиції матеріальної культури, в тому числі в одязі, дуже подібні.

Професор Костянтин Тищенко, гуру лінгвістичних закономірностей (це без сарказму), навіть описав арабський слід в топоніміці України.

«Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам. За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії».[6]

Несподівано, що наше поширене ім’я «Іван» професор Тищенко також відносить до арабського лінгвістичного пласта. «В берберському середовищі «Ібн» стало звучати «Бан-/ Бен», а серед тюрків «Ібн» набуло якраз ближчої до нас форми Ван-, пор. Van Gazi Узб. < Ibn Ghazi. Топооснова Іван –  цілком може відображати сприйняття слов’янами цього повторюваного ібн ‘син’ – саме з відповідністю приголосного -в- на місці -б-, як і в інших основах, засвоєних з арабської (Барабай-Воропай, Барахти-Ворохта тощо)».[7]

Антропологічний тип гуцулів:

«Мущіни бувають більше високого, ніж середнього росту, а низьких рідко подибати; білявих (бльондинів) між ними нема, тільки самі чорнєві, за те часто подибати між мужчин  ясними очима, що отінені густими бровами; лиця мужчин  овальні, частїйше подовгасті як кругліші; носи прості; голову їх вкриває довгий, по середині поза вуха розчесаний, сильно маслом намащений волос; вуса, тільки у старших легко підстрижені, звисають у долину. Челядь (жіноцтво) теж звичайно сильної будови, гарної статури, в рухах звинна (моторна); між ними більше середнього росту чим високого; много молодих дівчат і жінок визначуєси незвичайною красою; між челедею трафляє ся більше білєвих, особливо в с. Костячи, Брустурах, Прокураві; за те очи у них переважно темні» (В.Шухевич, ст.56-57).

Особливості гуцульського діалекту, спорідненого з покутськими говорами (В.Шухевич, -1899):

• «Є» замість «А», «Я» – телє, єйце, єблуко, капелюх, крескєни (християни), Жеб’є (село Жаб’є), єдеш (йдеш)…
• «Е» замість «И» – абес (аби), абесте (аби ви)…
• «И» замість «І» – зийшла (зійшла), иду (іду), Иван (Іван)…
• «Си», «Сі» замість «Ся» – забаривим си (забарився), най си (най ся, нехай), находив сі (находився), як сі маєте (як справи)…
• «У» замість «Ю» – суда (сюди), вівцу (вівцю)…
• «І» замість «И» – війшов (вийшов), хлопчіще (хлопчисько)…
• Тверде «С» замість м’якого – шос (щось), дес (десь), забаривим си (забарився).
• «Май» – слово для порівняння – май білший, май ліпший.
• Гуцули прийняли і зрусинили, тобто запозичили багато румунських слів – «аркан» (танець, петля зі шнура), «берфела» (пристрій з гаком для підвішування казанка над вогнищем, використовувались ще за часів кельтів, вперше з’явились в VI ст.до н.е. в Гальштатській культурі), «букат» (шматок), «фін» (відмінно або похресник), «флекев» (парубок), «токма» (просто, тільки, обмін речима); німецьких слів – «aufbesserung» – басарунок (підвищення, покращення), «Kachelman» – каменяр, плиточник, кальман, (фамілія серед євреїв ашкеназі), коломан (князь Галицький, принц угорський);  з грецької καλύβα – колиба.
• В окличній формі не проголошують останній склад: Марі, Семе, Мико, Ону, Гафі – замість Маріє, Семене, Миколо, Онуфріє, Гафіє.

Своєрідність музичної культури на Гуцульщині:

 Як на мене, то гуцули більше грають і танцюють, аніж співають. Важко не помітити оригінальну, але незначну різнорідність мелодій, серед яких виділяються коломийки, колядки та весільні. А от музичні інструменти – це їх коник. Гра на дримбі, сопілці, трембіті, потім скрипці завжди давала змогу трохи заробити. «Натомісь витворили ся посеред них спеціялїсти музиканти, яких, скрипаків, за оплатою наймають на хрестини, весїля, толоки, таньцї, а трембітанників на похорони.» (В.Шухевич, ст.55). Ну і як же не згадати їхні танці. Динаміка гуцульської коломийки та аркану додала драйву не одному українському весіллю.

Особливості та традиції  гуцульського одягу:

«Гуцул в убраню такий вігадливий, як нїхто иньший, в чім піддержує його ще і вроджена гордовитість, котра доводить до того, що Гуцул аби показати ся перед иншими, аби почванитися своїм богацтвом, любить поєлитися (прикрасити ся), набрати на себе особливо на свята стільки всякого лудиня (убраня), що воно замісь піднести красу зраджує нераз брак естетичного почутя. Дївка приміром, ідучи до шлюбу убирає дві сорочцї, дзьобню, сукню, запаску, кептар, поверх него сердак, а верх того ґуґло, на котру накидає ще що найменше дві великі хустці’!» (В.Шухевич, ст.57).[8]

«Гуцули дуже честолюбні, з усїм своїм богацтвом любять прилюдно показуватися та звертати на себе увагу» (В.Шухевич, ст.160). Чоловіки йшли до церкви у святковому вбранні, а жінки переодягались  десь в кущах, аж перед храмом. І за п’ять хвилин з зацофаних селянок перетворювались на писанки.  Замилування до прикрас у Гуцулів велике.

«Челединське прилюдне убрання» – жіночі прикраси гуцулок:

• «з шиї звисають на груди шнурки лискавок – блискучих скляних перелок» ;
• писаних пацьорок –  скляні різнобарвні коралі, євреї привозили для гуцулів аж з Венеції;
• клокичок – кругле насіння куща клекачки перистої «staphylea pinnata» ;
• одна або більше зґард  – більше десяти мосяжних (мідних, латунних або бронзових)  хрестиків населених на шкіряні шнурки, а також трирядкова зі срібних монет на ланцюжку;
• силянки з червоних коралів;  
• ґердани з бісеру;
• у вухах висять ковтки – кульчики з міді або латуні, на руках перстені гуцульської роботи;
• у свята челядь вбирає дротяні запаски – переткані позолоченими нитками, що блищать аж здалека.

         Тягар тих нагрудних окрас доходив у деяких жінок до ваги кількох кілограм.

Ну і коротко про весільні традиції. Цю тему я не могла оминути, оскільки мій чоловік трохи гуцул, ну не так щоб зовсім, але передвесільний обряд нам його родина провела відповідно до всіх церемоній. За кілька днів до весілля дружби зрубують верхівку сосни, а родичі ставлять її на стіл біля наречених і  прикрашають   кольоровими стрічками та квітами. Весільне деревце – це Дерево життя, Дерево роду, з якого вийшла перша пара у раю. Заведено вважати, що цей символ приносить молодятам сімейне щастя. Архаїка цієї процедури мене трохи збентежила, але ще більше розважила. Тепер це згадую з теплим замилуванням. Попри всю свою богомільність, елементи язичницьких традицій, схоже, в гуцулів ніколи не зникнуть. Михайло Коцюбинський у своєму листі до Максима Горького писав: «Якби ви знали, яка велична тут природа, яке первісне життя. Гуцули – дуже оригінальний народ, з багатою фантазією, з своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті, провадить в боротьбі зі злими духами, що заселяють ліси, гори і води. Християнством він скористався тільки для того, щоб прикрасити язичеський культ. Скільки тут красивих казок, переказів, повір’їв, символів! Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюсь, слухаю, учусь».

---

Порозважались, та й годі. Тепер про археологію і генетику верховинців.

Карпатський регіон був одним з льодовикових притулків для європейців. Про це свідчать археологічні і генетичні дослідження. Найзнаковіші стародавні поселення на території сучасної Гуцульщини:

• в  селі Старуня – Поселення Старуня ІІ з шарами пізнього палеоліту, мезоліту, доби бронзи, голіградської культури фракійського гальштату.
• в селі Манява – мезолітичне поселення поблизу Блаженного Каменя, біля Манявського скита, в селі Молодків – поселення з шарами середнього та пізнього палеоліту.
• село Підгайчики – з усім спектром археологічних культур Гуцульщини пізнього палеоліту, раннього мезоліту, підкарпатської культури шнурової кераміки, комарівської культури, голіградської культури, лукашівської культури, пшеворської культури, культури карпатських курганів, Київської Русі.
• Поселення і городище Велика Кам’янка V трипільської культури, підкарпатської культури шнурової кераміки, комарівської культури, Київської Русі та пізнього середньовіччя
• Село Грабич – Черняхівське поселення Грабич ІІ, Поселення Грабич І раннього мезоліту, ранньої бронзи, Поселення Грабич ІІ культури карпатських курганів.
• Поселення Воскресинці ІV трипільської культури, поселення Воскресинці ІІІ празької культури, культури типу Лука-Райковецька.

·        Місто Коломия – поселення Коломия раннього заліза, карпатських курганів, празької культури, липицької культури, ранніх слов’ян, Київської Русі та пізнього середньовіччя.

Археологія і генетика переконливо доводять, що не лише мисливці, а потім скотарі були постійними мешканцями Карпат, але й стародавні землероби використовували гірські долини для господарювання. В найдавніші часи представники культури лійчастої кераміки на схилах горбів провадили підсічно-вогняне рільництво, внаслідок якого в IV тис.до н.е. відбулось значне знеліснення гірських масивів. Що спонукало їх йти далеко в гори? Звісно, не краса верховин і гуркіт водоспадів. Все набагато банальніше. Сіль. Так, саме випарювання солі потребувало спалювання великої кількості деревини. Тому Гуцульщину також не оминули  археологічні знахідки трипільської культури. Поруч з солеварнями бронзової доби голіградської культури фракійського Гальштату не раз знаходили більш давній трипільський посуд (село Лоєва Надвірнянського району). Відомо, вже наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е. в Карпатах варили сіль і забезпечували нею мало не пів Європи.

 Є теорія, що походження назви Галичина або Galicia безпосередньо пов’язана з цим дарунком природи, який перетворив Прикарпаття в соляний край. З грецької мови слово «сіль» – αλάτι, Галіція – γαλικία.  І до кельтів ця назва приклеїлась – «галли». І до всіх солеварів. Головні солеварні: Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин, Косів. Досі шукають кельтський слід в наших бойках і гуцулах. Так, він був, але незначний. Згідно з даними досліджень в Західній Україні 5-10% секвенованих геномів належать до кельтської гаплогрупи R1b (див.карту).

Так що, солеварами були не лише кельти, але і ті, кого звуть тепер галичанами.

Ну а що ж нам каже генетика про гуцулів? А те, що вони «найукраїнськіші українці» серед населення Карпат. Смішне формулювання, але саме так. На картах генетичних відстаней вони найближче корелюють з  середньостатистичним набором ДНК маркерів українця.

В статті українського генетика, професора Київського університету імені Т.Шевченка, Генадія Бердишева «Генетичні витоки українського народу» про гуцулів зазначено наступне:  «Дані з лабораторії О. Г. Нікітіна з вивчення композиції груп мтДНК карпатських горян (Бойки, Гуцули і Лемки) показує що частота H1 у гуцулів не менша, ніж в Західній Європі, і на сьогоднішній день є найвищою в регіоні. Тому ми висунули гіпотезу про те, що розселення людини після останнього льодовикового періоду по Східній Європі йшло з Карпатських гір, а не з західно-європейських територій».[9]

Маємо у своєму розпорядженні детальний аналіз материнських генетичних ліній, а от деталізації по батьківських маркерах в етнографічних групах  сьогодні ніхто з науковців ще не проводив. Проте у відкритому доступі є безліч генетичних мап, які дають можливість відстежити певні тенденції. Тут ми бачимо рівномірне панування (близько 50%) гаплогрупи R1a, умовно названої арійською, по всій території України. Дещо більші значення на заході нашої держави від середньостатистичних (різниця в межах  5%) таких гаплогруп як кельтська  – R1b, берберська – E, близькосхідна, трипільська – G, південно-європейська (ймовірно, також трипільська) – I2, семітська – J1, близькосхідна – J2.

Тепер перейдемо безпосередньо до результатів досліджень Олексія Нікітіна. Ознайомтесь з таблицею, в якій для когось голі цифри, а для генетиків і істориків – море інформації.

Табл.джерело[10]

---

«В цілому, гуцули були ближче до сусіднього населення, ніж до бойків або лемків. Лемки були найбільш близькими до румунської та чеської популяцій (0,17), тоді як гуцули – до хорватського населення (0,11) та українського населення (0,16), ніж до Бойків (0,32) або лемків (0,23). Найвищу частоту гаплогрупп H (50%) в області мали гуцульські зразки, а також  угорська група карпатських горців  Палоц (Hungarian Palóc  – 50,6%), які мешкають у Західних  Карпатах і територіально розташовані ближче до Лемківщини та Гуцульщини.»[11]

Угорські палоци – одна з найяскравіших етнічних груп, яку заведено вважати винятково мадярською. Хоча походження їхнє пов’язують з різними тюркськими племенами: хазарами, печенігами, кабарцями (булгарські тюрки з Хазарії), куманами (половці, кипчаки).

Сучасні угорці дуже схожі на сусідні з ними популяції Центральної Європи з генетичної точки зору по лінії  матері. Та й по чоловічих маркерах у них майже відсутні гаплогрупи, які характерні для фінів, чи для гунів.  Мова фіно-угорська, а сучасне населення європейське (в основному по y-хромосомах  R1a, R1b, I2, по мтДНК – H I U).

«Угорці поширили свою мову серед місцевого населення, але, здається, не вплинули на їхню генетичну структуру. Щоб краще дослідити цей момент, ми проаналізували деякі поліморфізми хромосом МтДНК та Y у зразку угорського Палоча, який з історичних причин міг би зберігати генетичні сліди мадьярів більше, ніж інші групи. Ці результати показують, що вплив мадьяр на угорський генофонд був дуже низьким через як жінок, так і чоловіків, а угорська мова може бути прикладом культурного домінування.  МтДНК «H» може являти собою як палеолітичний маркер Східної Європи, який пройшов розширення після останнього льодовикового періоду, так і бути ознакою недавнього поширення Ямної культури з півдня України».[12]

В таблиці не зазначено даних по HV, Н6, Н7, яких в гуцулів орієнтовно 18%.

Гаплогрупа Н1 є найпоширенішою підкласою в Європі, що становить приблизно половину ліній Н у Західній Європі. Найвищі частоти H1 спостерігаються на Піренейському півострові, південному заході Франції та Сардинії, а також серед етнографічних груп гуцулів і басків. Але не шукайте серед них родичів. Сестри з цієї гілки прийшли з Близького Сходу і розійшлись ще в мезоліті. Одні пішли на Піренейський півострів і потім заселили всю західну Європу, в тому числі країну Басків, а інші змішались з місцевими мисливцями, які пережили останній льодовиковий максимум в Карпатах і також заполонили Євразійський континент, як мінімум від  Південно-Східної Європи і до Уральських гір.

 Аналіз скелетних решток з археологічної стоянки в Сербії Лепенський Вір виявив одних з найдавніших представників гаплогрупи H у Європі (субклад H13 – 8300-7400 років до н.е), а також в Румунії в селі Островул Корбулуї (субклад H13 – 7580-7190 років до н.е)[13]. Імігранти прийшли з Малої Азії через Македонію, мали зовсім інший зовнішній вигляд і спосіб життя. Вони принесли знання про сільське господарство. Докази свідчать, що прибульці неоліту відразу змішувались з корінним населенням у Лепенському Вірі. Цей плавильний котел започаткував оригінальний балканський неоліт, який докотився через Сербію, Румунію, Молдову до України і відомий сьогодні, як Трипільська культура.

Як відомо, носії індоєвропейських мов з Понтійського степу мали зовсім інші материнські лінії, ніж мезолітичні та неолітичні європейці. Кілька H субкладів, пов’язаних з популяціями R1a Північно-Східної Європи, очевидно, були б знайдені серед східноєвропейських мезолітів, як H1b, H1c і H11.

HV – близькосхідні землероби, які прийшли в період неоліту. Гаплогрупа HV, здається, процвітала в Месопотамії і, ймовірно, була важливою ассирійською і вавілонською жіночою лінією. Виявлені в Трипільській культурі.

Культуру шнурової кераміки пов’язують з розширенням Y-гаплогрупи  R1a з наших степів в Центральну Європу і Скандинавію поруч з материнськими H1ca1, H2a1, H4a1, H5a1, H6a1a і H10e, а культуру катакомб (також R1a) з H1, H2a1 і H6.

         Гаплогрупа H5a була знайдена в Кукутень-Трипільській культурі і, найімовірніше, потрапила в степовий генофонд шляхом змішаних шлюбів.

Н7, ймовірно, була частиною міграції неоліту з Карпат в Україну, що породило Дніпровсько-Донецьку культуру, можливо, з мітохондріальними гаплогрупами K1c, K2b, T1a1a, T2a1b1 і T2b. Припускають, що їх супутниками були чоловіки з Y-гаплогрупами G2a3b1 і J2b2. Всі ці лінії згодом були  поглинені прото-індоєвропейськими ораторами (Y-гаплогрупи R1a і R1b) ямної культури в епоху бронзи.

H10 має більшу присутність у Східній та Центральній Європі. Вона також розширилась  з північного Чорноморського регіону, а не з Південно-Західної Європи після льодовикового максимуму.

На тому все! Писала я цю статтю довго і нудно, тому не хочу робити дуже «вумних» висновків. Залишаю це Вам. А від себе скажу, що гуцули – то є файні люди!

Автор – Галина Водяк (Halyna Vodiak)

---

[1] Ломацький М. Заворожений світ. По цей бік Чорногори частина I / Михайло Ломацький. – Мюнхен-Нью-Йорк: Buchdruckerei ” L о g о s “, 1965. – 230 с. – (Киижка видаиа коштом n. Григорія Яремчука).

[2] Кайндль Р. Гуцули, їхнє життя, звичаї і народні перекази / Раймунд Фрідріх Кайндль. – Відень, 1894: Чернівці: “Молодий буковинець”, 2003. – 200 с. – (2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької Зіновії Пенюк).

[3] Дишкант Т. П. Гуцанка / Тарас Петрович Дишкант – Чернівці, 2002. – (Тисовецькі старожитності). – С. 9.

[4] O.Kuhdoboeck. Досанскритські ознаки української мови, протоукраїнська мова [Електронний ресурс] / O.Kuhdoboeck // MYSTERIES OF THE UKRAINIAN AGE. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: https://s-ctapo-coll.blogspot.com/2021/02/blog-post_14.html?m=1.

[5] Ібн Фадлан. «Записка» Ахмеда Иб-Фадлана о путешествии на Волгу [Електронний ресурс] / Ібн Фадлан – Режим доступу до ресурсу: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/fadlan.htm.

[6] Бербери в Наддніпрянщині: професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України [Електронний ресурс] // Уніан. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: https://www.unian.ua/society/343292-berberi-v-naddnipryanschini-profesor-tischenko-vidkrivae-novi-storinki-istoriji-ukrajini.html.

[7] Тищенко К.М. ТОПОНІМІЯ ГЛУХІВЩИНИ У СВІТЛІ АРАБСЬКИХ СТУДІЙ / Костянтин Тищенко. // Збірник наукових праць «Сіверщина в історії України». – 2010. – С. 75–79. – Режим доступу до ресурсу:

[8] Шухевич В. Гуцульщина. I і II частини. Том I.  Репринтне відтворення тексту 1899 року / Шухевич Володимир / Видавництво УОТ «Гуцульщина», ПрутПринт-Снятин,перевидана коштом Т.Опарика, 1997. – 350 с.  https://drive.google.com/file/d/1lkSTEU4GUAkF9-5J_PPOwmeziAz7k3Hx/view

[9] Никитин О. ГЕНЕТИЧЕСКИЕ ИСТОКИ УКРАИНСКОГО НАРОДА [Електронний ресурс] / О. Никитин, Г. Бердышев // Происхождение языка и культуры: древняя история человечества, Том 2, № 3, стр. 40–44. – 2008. – Режим доступу до ресурсу: https://publishing.socionic.info/index.php/language/article/download/201/64

[10] Mitochondrial DNA Sequence Variation in the Boyko, Hutsul, and Lemko Populations of the Carpathian Highlands [Електронний ресурс] / [A. Nikitin, I. Kochkin, C. Jun та ін.] // Academia. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://www.academia.edu/19423509/Mitochondrial_DNA_Sequence_Variation_in_the_Boyko_Hutsul_and_Lemko_Populations_of_the_Carpathian_Highlands

[11] Кочкін І. Зміна мітохондріальної ДНК-послідовності в популяціях Бойківського, Гуцульського і Лемківського Карпатського нагір’я [Електронний ресурс] / І. Кочкін, О. Нікітін, М. Відейко // Академія. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/19423509/Mitochondrial_DNA_Sequence_Variation_in_the_Boyko_Hutsul_and_Lemko_Populations_of_the_Carpathian_Highlands.

[12] MtDNA and Y chromosome polymorphisms in Hungary: inferences from the palaeolithic, neolithic and Uralic influences on the modern Hungarian gene pool [Електронний ресурс] / [O. Semino, G. Passarino, L. Quintana-Murci та ін.] // European Journal of Human Geneticsvolume 8, pages339–346. – 2000. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/5200468.

[13] Mathieson_et_al_2017 (таблиця гаплогруп мезоліт/ неоліт Європи) https://docs.google.com/spreadsheets/d/1oeA1S2Dc-YFuwo9p1D1h4sstx_upPFkqRRdcLORnj-c/edit#gid=1261376483

---