Кіммерійці – писемні, археологічні, етимологічні та генетичні дані

Писемні згадки про кіммерійців

Перші згадки про кіммерійців  в серії аккадських «царських написів неоассирійського періоду» правителів Ассирії з 745 по 630 рік до нашої ери, а також в давньогрецькій епічній поемі «Одісея» кінця VIII – початку VII ст. до н.е., авторство якої приписують  іонійському автору Гомеру (Ὅμηρος).

         Аккадська назва «ґаміраї» та «ґіміраї» у творах давньогрецьких авторів трансформувалась у назву «кіммерійці». Етимологія цього екзоніму саме аккадська, а не індоіранська чи грецька, адже найкраще її тлумачити з допомогою нео-ассирійського словника. Але про це згодом. 

         Тексти аккадською мовою збережені на глиняних, кам’яних та металевих артефактах з Іраку, Сирії, Ірану та Туреччини.

         Гомер жив в Іонії на межі VIII-VII ст. до н.е.,  на західному узбережжі Анатолії (Туреччина). Ймовірно, автор застав період, коли перші загони кіммерійців проникнули навіть до Ефесу, Магнетії та Сард.

         Пізньоантичний автор Страбон переповідав бувальщину з посиланням на авторів кіммерійського періоду, що «у давнину також сталося, що магнетанців (Μάγνητες Δελφῶν) повністю знищило плем’я трерів, кіммерійське плем’я… А Каллінус раніше (Καλλῖνος – поет з Ефесу VII ст. до н. е) згадує інше вторгнення кіммерійців, коли каже: «І ось військо кіммерійців, могутнє у діяннях, наступає», де він чітко вказує на захоплення Сард». [Strabo XIV.I.40][1]. Сарди – місто в Лідії, на заході сучасної Туреччини.

         Схоже, якісь втрачені  розповіді про кіммерійців,  про народ з туманної півночі та городища на тих теренах,  Гомер використав у своїй поемі «Одіссея».

         За Гомером, подорож Одіссея у напрямку Аїду, входу до підземного царства, супроводжував вітер Борей, якого асоціюють з північчю (Βορέᾱς – уособлення Північного вітру). «Вітер Борея принесе вітрила», – розповідає автор. Коли Одіссей досягнув берега, він натрапив на місто кіммерійців. 

         Τὴν δέ κέ τοι πνοιὴ Βορέαο φέρῃσιν… Вітер Борея принесе… [Гом.10.505-510].

            «Корабель досягнув меж глибокоплинного Океану. Там – народ і місто мужів-кіммерійців, укритих імлою та хмарами. Ніколи їх не огортає сяйливий Геліос (Сонце) своїми променями – ні тоді, коли піднімається до зоряного неба, ні тоді, коли з неба знову звертає до землі, але згубна ніч простягається над нещасними смертними. Прибувши туди, ми причалили корабель, вивели з нього овець; самі ж потім пішли вздовж течії Океану, аж доки не прийшли до місця, яке вказала Кірка (латин. Цірцея – дочка Геліоса)...» [Гом.11.10].

            Ἡ δ᾽ ἐς πείραθ᾽ ἵκανε βαθυρρόου Ὠκεανοῖο. ἔνθα δὲ Κιμμερίων ἀνδρῶν δῆμός τε πόλις τε, ἠέρι καὶ νεφέλῃ κεκαλυμμένοι· οὐδέ ποτ᾽ αὐτοὺς Ἠέλιος φαέθων καταδέρκεται ἀκτίνεσσιν, οὔθ᾽ ὁπότ᾽ ἂν στείχῃσι πρὸς οὐρανὸν ἀστερόεντα, οὔθ᾽ ὅτ᾽ ἂν ἂψ ἐπὶ γαῖαν ἀπ᾽ οὐρανόθεν προτράπηται, ἀλλ᾽ ἐπὶ νὺξ ὀλοὴ τέταται δειλοῖσι βροτοῖσι. νῆα μὲν ἔνθ᾽ ἐλθόντες ἐκέλσαμεν, ἐκ δὲ τὰ μῆλα εἱλόμεθ᾽· αὐτοὶ δ᾽ αὖτε παρὰ ῥόον Ὠκεανοῖο ᾔομεν, ὄφρ᾽ ἐς χῶρον ἀφικόμεθ᾽, ὃν φράσε Κίρκη[2].

         Тобто, античний автор кіммерійців розмістив десь на півночі, через море/океан, в Північному Причорномор’ї. На цьому шляху Одіссей начебто натрапив на місто людей кіммерійських. Це перша згадка про кіммерійців на наших теренах на межі  VIII-VII ст. до н.е.

         Наприкінці VIII століття минулої ери, а саме у 714 р. до н.е., частина кіммерійців отаборилась аж у Закавказзі, поблизу Урарту, де ассирійські джерела згадують поселення Ґамір. Через 30-40 років в Передню Азію хлинула друга хвиля міграції кіммерійців з Північного Причорномор’я. Цього разу, услід за ними, в межі володінь мідійців, ассирійців та маннеїв, проникнули також сколоти зі Скіфії. Сколотами (Σκωλοτοι) себе називали ті, кого ассирійські автори називатимуть «аскузаї» (as-ku-za-a-a), а еллінські – «скіфами», дослівно давньогрецькою мовою «скутаями» (Σκύθαι)[3].

         Легендарний грецький поет 7 ст. до н.е., Аристей із Проконесу, розповідав, що скитияни  жили над кіммерійцями, між Північним (Балтійським) та Південним (Чорним) морями. Грифони потіснили арімаспів, арімаспи – ісседонів, ісседони – скіфів, а скіфи – кіммерійців [Герод. IV.13].

         Після цього, у 680-х роках до нашої ери обидва племені, кіммерійці та скіфи, опиняються в полі зору правителів ассирійської імперії. 

         Ассирійські джерела часів Асархаддона (680-669 р.до н.е.) згадують кіммерійців та скіфів, як різні войовничі племена, які вторглися в Закавказзя та Передню Азію. Тобто, для ассирійців було очевидно, що кіммерійці та скіфи – це різні народи.  Акадські написи на глиняних табличках я розгляну в окремому розділі, а в цьому – деталі окремих писемних згадок античних авторів.

         Поема «Одіссея»  Гомера  – це компіляція давніх легенд про подорожі Одіссея, уявлень про далекій Аїд на півночі, де сонце рідко панує над хмарами, туманом та темрявою і водночас згадки про те, що в тих краях живуть кіммерійці. 

         Через розповіді про Аїд, Кіммерію інколи називали Церберією.

         Кербер (Цербер) – це великий пес Аїда, який охороняв вхід у Тартар, найглибше місце під землею. Оскільки кіммерійці жили десь на шляху в Аїд, деякі античні автори їх називали «керберії» (церберії), а Кіммерію – Керберією (Церберією), місцем в Аїді, про що згадано в давньогрецькому словнику Гесихія.

         Словник Гесихія:

• Κερβέριοι (Керберії/Церберії) – безжиттєві/астенія (ἀσθενεῖς). Потім також кіммерійці <керберії / церберії>; і місто одні називають Керберією / Церберією, інші Кіммерією; а інші Kimmi (†Ціммі). І це місце в Аїді / пеклі (l 14). (φασὶ δὲ καὶ τοὺς Κιμμερίους <Κερβερίους>· καὶ τὴν πόλιν οἱ μὲν Κερβερίαν καλοῦσιν, οἱ δὲ Κιμμερίην· ἄλλοι δὲ †Κιμμη. ἔστι δὲ τόπος ἐν ᾅδου (λ 14).
• Κέρβερος (Цербер) – ύων μέγας Ἅιδου (великий пес Аїда), τρικάρηνος r.
• Κερβοροκίνδυνος – τάρταρος †ὠχρός [καὶ κύων μέγας Ἅιδου] Тартарос блідо-жовтий [великий пес Аїда].
• Τάρταρος (Тартар) –  ὁ ὑπὸ τὴν γῆν κατώτατος τόπος (найнижче місце під землею).

          Пізніше, через 200-300 років, у V ст. до н.е.,  Геродот продовжить легендарну традицію розповідей та переказів про «міста та краї людей кіммерійських», коли згадуватиме країну «Кіммерію» (χώρη οὔνομα Κιμμερίη), «Боспор Кіммерійський», «Кіммерійські укріплення» та «землю Кіммерійську» (γῆν τὴν Κιμμερίην).

         Найдивовижніше, що деякі кіммерійські басилевси, які намагались протистояти скіфам, зі слів Геродота, були поховані на заході Скіфії біля річки Тур/Дністер [4.11.4]. Але ж утікали від скіфів вони у зворотньому напрямку, на південний схід через Кавказ. Тобто, відступали у напрямку наступу противника?  Щонайменше, мабуть скіфи тіснили кіммерійців зі сторони  півночі (з лісостепу, та ще й правобережного?), а не зі степу. Саме в лісостепу  їх локалізував автор VII ст. до н.е. Арістей з Проконесу, який розповідав, що скіфи мешкали над кіммерійцями між північним та південними морями.

         Якась частина кіммерійського народу залишилась жити поміж скіфів в Північному Причорномор’ї, очевидно, визнавши владу їхньої еліти. Інша частина  впродовж 7 ст. до н.е. мігрувала на Закавказзя та в околиці сучасних Вірменії, північно-західного Ірану, північно-східної Туреччини, де потрапили в поле інтересів ассирійських імператорів, після цього – в Центральну та Західну Анатолію, де про них дізнались іонійські давньогрецькі автори.

         Перекази Геродота в четвертій книзі «Мельпомена» не виникли на порожньому місці, але він не був сучасником кіммерійців, тому деякі моменти в його розповідях викликають непорозуміння. 

         Наведу приклади, що для Геродота могло служити джерелами інформації про кіммерійців:

• Про протистояння та витіснення кіммерійців скіфами з території між Північним та Південними морями Геродот дізнався з розповідей мандрівного поета VII до н.е. Аристея з Проконнеса.
• З поеми Гомера – про кіммерійців на півночі від грецького світу, в Північному Причорномор’ї.
• Про перебування в певний період скіфів та кіммерійців в Західній Азії, в Закавказзі (за річкою Аракс, біля Урарту та озера Урмія в Маннеї) з ассирійських джерел.
• Про ймовірні якісь табори/поселення/міста кіммерійців (Ґамір) з ассирійських джерел.
• Про похід кіммерійців на Сарди (в Лідії, Західна Анатолія) Геродот, мабуть, прочитав у автора VII ст. до н.е. Калліна з Ефесу.

Уривки Геродота про кіммерійців[4] [5]

         У своїй першій книзі «Клео» Геродот  згадує про кіммерійців на заході сучасної Туреччини. Період передньоазійських походів кіммерійців та скіфів у VII ст. до н.е.

Геродот [1.15.1]:

         «Тепер я розповім про Арда, сина Гігеса, який правив після Гігеса. Він захопив Прієну та увійшов до Мілета, а в роки його тиранізму в Сардах, кіммерійці, вигнані з їхніх місць скіфами-номадами, прийшли до Азії та захопили Сарди, за винятком цитаделі».

         Ἄρδυος δὲ τοῦ Γύγεω μετὰ Γύγην βασιλεύσαντος μνήμην ποιήσομαι. οὗτος δὲ Πριηνέας τε εἷλε ἐς Μίλητόν τε ἐσέβαλε, ἐπὶ τούτου τε τυραννεύοντος Σαρδίων Κιμμέριοι ἐξ ἠθέων ὑπὸ Σκυθέων τῶν νομάδων ἐξαναστάντες ἀπίκοντο ἐς τὴν Ἀσίην καὶ Σάρδις πλὴν τῆς ἀκροπόλιος εἷλον.

Геродот [1.16.2]:

         «Він (цар Лідії Аліятт) воював з Кіаксаром, нащадком Діока, та з його мідійцями, вигнав кіммерійців з Азії, захопив Смірну, населену колофонцями, та вторгся до Клазомен».

         Усі інші згадки про кіммерійці в четвертій книзі Історій Геродота, яку автор назвав «Мельпомена».

Геродот [4.11.1]:

         «Є інший переказ, до якого з поміж усіх я найбільше схиляюся: скіфи номади, які жили в Азії, яких потіснили війною массагети, переправилися через річку Аракс у землю кіммерійців (бо тепер її називають скіфською, але в стародавні часи, кажуть, називали кіммерійською землею)».

         Ἔστι δὲ καὶ ἄλλος λόγος ἔχων ὧδε, τῷ μάλιστα λεγομένῳ αὐτὸς πρόσκειμαι· Σκύθας τοὺς νομάδας οἰκέοντας ἐν τῇ Ἀσίῃ, πολέμῳ πιεσθέντας ὑπὸ Μασσαγετέων, οἴχεσθαι διαβάντας ποταμὸν Ἀράξην ἐπὶ γῆν τὴν Κιμμερίην (τὴν γὰρ νῦν νέμονται Σκύθαι, αὕτη λέγεται τὸ παλαιὸν εἶναι Κιμμερίων).

         Насправді  Геродот більш ранню розповідь ассирійців про те, що скіфи отаборились в Маннейському царстві (Пн-Зах. Іран біля озера Урмія) під час своїх передньоазійських походів у 680 років до н.е., поєднав з розповіддю Аристея з Проконеса, про те, що скіфів потіснили (ісседони/массагети), а кіммерійців – скіфи. Це стало приводом для плутанини та появи різних діаметрально протилежних концепцій дослідників: про повернення скіфів з малоазійських походів з одного боку (Кляйн, Артамонов), або про їх гіпотетичний прихід з «глибин Азії» – з другого боку (Тереножкін). Азія в уявленні Геродота була саме між Каспійським та Червоним морем і аж ніяк не в Центральній Азії. Саме в Закавказзі річка Аракс. [Геродот IV,40]. 

          «Геродот помилився – розповідь про повернення скіфів через Кавказ з їхнього походу в Азію (тим самим шляхом) він прийняв за їх вторгнення до Північного Причорномор’я, оскільки, судячи зі східних повідомлень, походів було два, а він знав лише другий (див. Клейн 1951; 1975). Подробиці кінця першого походу збігаються з деталями опису його вторгнення, – розповідає археолог Лев Клейн[6].

         Читайте «Як скіфи стали зайдами на своїй землі».

 Геродот  [4.12.1]:

         І тепер у Скіфії є кіммерійські укріплення, і є Кіммерійський брід/пором/переправа (πορθμήια), і є також країна/хора (χώρη) під назвою Кіммерія, і є Боспор, який називається Кіммерійським.  

         καὶ νῦν ἔστι μὲν ἐν τῇ Σκυθικῇ Κιμμέρια τείχεα, ἔστι δὲ πορθμήια Κιμμέρια, ἔστι δὲ καὶ χώρη οὔνομα Κιμμερίη, ἔστι δὲ Βόσπορος Κιμμέριος καλεόμενος. 

Геродот  [4.28.1]:

         «Море замерзає, і весь Кіммерійський Боспор вкривається кригою. Тоді скіфи, які живуть по цей бік рову, здійснюють походи по кризі й переганяють свої вози на той бік, до синдів».

         ἡ δὲ θάλασσα πήγνυται καὶ ὁ Βόσπορος πᾶς ὁ Κιμμέριος, καὶ ἐπὶ τοῦ κρυστάλλου οἱ ἐντὸς τάφρου Σκύθαι κατοικημένοι στρατεύονται καὶ τὰς ἁμάξας ἐπελαύνουσι πέρην ἐς τοὺς Σίνδους.

Ассирійські джерела про кіммерійців

         Тепер перейдемо до основних писемних джерел щодо кіммерійців – аккадські таблички Ассирії[7].  Відкритий багато анотований клинописний корпус  Oracc, ліцензовано згідно з ліцензією CCA-ShareAlike 3.0 Unported, створений Стівом Тінні (Steve Tinney  –  Professor of Assyriology Pennsylvania Penn Museum), керують Джеймі Новотні, Елеонор Робсон, Тінні та Нік Вельдхаус. За посиланням можете знайти усі згадки про кіммерійців на глиняних табличках з Ассирії[8]. Їх там більше двадцяти п’яти.

Згадки про кіммерійців в ассирійських джерелах 721-630 р. до н.е.

• Царські написи Саргона II, царя Ассирії (721–705 рр. до н. е.).
• Царські написи та листи Санхеріба, царя Ассирії (704–681 рр. до н. е.).
• Царські написи Асархаддона, царя Ассирії (680–669 рр. до н. е.).
• Царські написи Ашшурбаніпала, царя Ассирії (668 – 630 рр. до н. е.).

          Для тих, хто самостійно планує вивчати ці написи, варто звернути увагу на наступні класичні маркуючі слова в аккадських текстах:

         Ассирійські детермінантиви: «Кур» –  країна, земля. «Уру» –  місто. «Лу» – етнонім[9]. 

• URU. ki-mir-ra – місто Кіміра.
• KUR. gа-mir-r – країна, земля Ґамір.
• KUR. gi-mir-ra-a – країна, земля Ґіміра. 
• LÚ. ga-me-ra-a.a – ґаміраа / кіммерієць.
• LÚ. gi-mir-ra-a.a – ґіміраа / кіммерієць. 

                Чарльз Аллен Берні – британський археолог, відомий своїм відкриттям урартських пам’яток у Туреччині в 1950-х роках, розповідав, що багато «міст», згаданих у написах Саргона II були ледве чимось більшим, ніж села. Тому термін URU (місто) та KUR (країна) не завжди слід сприймати буквально. Проте, на багатьох урартських пам’ятках археолог простежив оборонну стіну протягом більшої частини її контуру[10].

Ассирійські царські написи Саргона II (721–705 рр. до н.е.)

         Саргон II завоював місто Кімірру [URU. ki -mir-ra] землі Біт-Хамбан [KUR . É-ḫa-am-ban]. [Sargon II 001, 116][11].

         Землі Біт-Хамбан (з містом Кіміра) згадують десь між мідійцями і персами, маннеями та урартцями у такій послідовності:

         «Сібар – що межує з далекими Мідійцями (Medes) на сході – землі Намрі, Елліпі, Біт-Хамбан (Bīt–Ḫamban), Парсуа(š), Маннеа, Урарту, Каску, та Табал, аж до землі Муску». [Sargon II 001, 8].

         Варто зауважити, що більшість дослідників чомусь не згадують цей рядок про місто Кіміру, яку захопив Саргон, хоча співзвучність з етнонімом «кіммерійці» не менш очевидна, аніж у попередніх згадках про країну «Ґамір»  з листів його сина Синаххериба (доповідей про події навколо Урарту), та «ґіміраїв» з пізніших написів Асархаддона. 

         Оскільки в контексті з кіммерійцями та скіфами в ассирійських написах інколи фігуруватимуть події в Урарту (територія Вірменії та схід Туреччини) та в Маннейському царстві біля озера Урмія на північному заході сучасного Ірану, то варто звернути увагу на ці країни в часи Саргона. 

Про війни Урарту з Маннейським царством (васалом Ассирії) та Саргоном II.

[Саргон II 002][12]:

         «У мій шостий рік правління , Урса (Руса), урартієць, послав свого кінного гінця з брехливим посланням до Багдаті з правителів землі Маннея. Він (Урса) зробив їх ворожими до мене, Саргона, та до Аза , сина їхнього (маннеїв) колишнього володаря, і змусив їх стати на  бік Урси (Руси). Вони вчинили руйнування маннеїв [на горі Уауш, скелястій горі], і скинули там тіло Аза, [їхнього володаря]. Я підняв руки (у молитві) до бога Ашшура, мого пана, щоб помститися за маннеїв і зробити цю місцевість частиною території Ассирії. Потім, на горі Уауш, де вони скинули тіло Аза, я зняв шкіру з Багдаті та показав її маннейцям. Щодо Уллусуна, якого вони посадили на трон, Аза, кому вони довірили всю широку землю Маннею, гнів бога Ашшура був спрямований проти Уллусуни, маннеянина, (наказавши) знищити його землю. Він (Уллусуну) тоді довірився Урсі (Русі), урартійцям».

[Саргон II 002, 78]:

         «У сьомий рік мого правління Руса, урартієць, обманливо змовився з Уллу, маннейцем, і … забрав у нього двадцять дві фортеці. Я підняв прохально руку до бога Ашшура, царя богів, і (потім) оточив і завоював ці двадцять дві фортеці. Я зробив їх частиною території Ассирії. … Я зробив так, що голосіння було в широкій землі Урарту і по всіх горах, і я зробив так, що їхній цар Урса (Руса) використав кремінь леза, бритви, скальпеля і (зарізав себе в жалобі) для кінця свого життя»

[Саргон II 002, 101]:

         «Я розгромив незліченну кількість військ Урси (Руси), урартця, і захопив у полон двісті шістдесят членів його царської родини та його кінноти… Я забрав у нього землю Уішдіш , область землі Маннеї, і віддав її Уллусуну, маннейцю».

Синаххериб про перемогу кіммерійців над військом Урарту часів Саргона II (714 р.до н.е.) [SAA 01 031][13]

         Листи Синаххериба своєму батьку Саргону II про те, що загони урартців зазнали поразки під час нападу на «країну» Ґамір (табір кіммерійців в Закавказзі)[14]:

         «Укеєць надіслав мені (це повідомлення): «Війська урартського царя були повністю розбиті під час його походу проти країни Ґамір (KUR.ga–mir) / (кіммерійців); одинадцять його намісників були знищені разом з їхніми військами; його головнокомандувач і двоє його намісників взяті в полон». [Синаххериб SAA 01 031. 8].

         «Я написав охоронцям фортів уздовж кордону щодо новин про урартського царя, і вони (кажуть мені таке): «Його війська були повністю розбиті під час походу проти кіммерійців. Троє його магнатів разом з їхніми військами були вбиті; сам він утік і повернувся до своєї країни, але його військо ще не повернулося». [Синаххериб SAA 01 031. r7].

         «Усі вартові фортів уздовж кордону надіслали мені подібні звіти». [SAA 01 031. 23].

         «Урартець [ та його магнати зазнали поразки ] під час свого походу (проти кіммерійців), і вони дуже бояться царя, мого пана. Вони тремтять і мовчать, як жінки, і ніхто [ … ] не [ … ] фортець царя, мого пана. Ситуація дуже хороша». [SAA 01 032].

         Урарту після розгрому кіммерійцями почали побоюватись нападу зі сторони Ассирії. Слід зауважити, що в тексті SAA 01 032 «кіммерійців» немає, це реконструкція перекладачів з контексту попередніх листів, де згадували Ґамір (KUR.ga-mir) та їх перемогу над загонами урартійців.

         Дуже дивно, що Урарту напали на землю Ґамір, де отаборились кіммерійці. Схоже, вони недооцінили противника. Від прийшлих номадів зазвичай відбиваються, а не полюють за ними. Це була якась локальна битва у 715-714 р. до н.е. зі своїми тимчасовими сусідами із землі Ґамір, у якій деякі загони урартців зазнали поразки та їхня військова міць похитнулась. Після цього Урарту побоювались нападу ще й зі сторони Ассирії. Але це не був повний розгром Урарту. Адже, незадовго після цього урартський цар Урса нападає на Маннейське царство та встановлює там свого куратора. Лише після цих подій цар Ассирії Саргон II завдає нищівного удару Урарту, а їхній правитель Урса I (Руса I) з розпачу закінчує життя самогубством. 

         Через десятки років за розповідями давньогрецького автора Калліна з Ефесу (VII ст. до н.е.), сучасника подій, кіммерійські війська почали діяти на заході Малої Азії (Егейське узбережжя Туреччини) та стали загрозою для Фригії та Лідії. 

SAA 05 145:Кіммерійська інвазія в Урарту (ABL 0112). Правління: Саргона II (721–705 до н. е.)

Етнонім ґамeраа/кіммерійці [LÚ].ga-me-ra-a.a

         «Кіммерієць (LÚ.ga–me–ra–a.a)  вирушив з Маннеї цього […] та ввійшов до Урарту. Він… [в] Худіадах; Сардури […] в Тур[у]шпі» (ABL 0112)[15].   

                Адаптовано з книги Giovanni B. Lanfranchi та Simo Parpola «Листування Саргона II, частина II: листи з північних та північно-східних провінцій» (Державний архів Ассирії, 5).

Кіммерійці в Закавказзі у 680-669 роках до н.е.

Ассирійські царські написи Асархаддона про кіммерійців (680–669 рр. до н. е.).

         Вторгнення кіммерійських та скіфських військ на Закавказзя та Західну Азію у VII ст. до н.е. підтверджують не лише писемні джерела, а й археологічні знахідки. 

         Ассирійські написи часів Асархаддона важливі для нас тим, що у них чітко розмежовані два різних племені: кіммерійці [LÚ.gi-mir-ra-a.a] та скіфи [LÚ. iš-ku-za-a.a]. Надпис про те, що ассирійський цар побоюється вторгнення кіммерійців та скіфів, демонструє їх диференціацію. 

         За часів Асархаддона давній ассирійський термін «ґАміраї» – «сміливі» трансформувався у «ґІміраї», що наблизило його до відомого усім етноніму «кіммерійці».

Згадка часів ассиріського царя Асархаддона звернення оракула до бога Шамаша про те, чи нападуть війська кіммерійців[16].

SAA 04 017. Кіммерійське та Кілікійське вторгнення в … (PRT 043):

         «Питаю тебе, Шамаше, великий пане, чи війська Кіммерії (КУР]. gi–mir–ra–a. [a) … вестимуть війну».

SAA 04 035. Чи вторгнуться скіфські та кіммерійські війська до Біт-Хамбану? (AGS 036):[17].

         «Шамаше, пане, дай [мені] тверду [позитивну відповідь на те, про що я тебе прошу [протягом цього встановленого терміну] війська скіфів [LÚ. iš-ku–za–a.a] та війська кіммерійців [LÚ.gi–mir–ra–a.a] вийдуть з перевалу … до Біт-Хамбан …».

SAA 16 016. Асархаддон.  Кіммерійці в Мінді (ABL 1161):[18]

         «Отже , він привів усіх кіммерійців (LÚ.gi–mir–ra–a.a), і вони перебувають у місті Мінда (URU.mì-in–da–a)».

         SAA 10 111. Інвазія Асархаддона в Маннею (ABL 1237) [from astrologers][19]. Правління: Асархаддона (680–669 рр. до н. е.)

LÚ.gi–mir–a.a

         «Якщо цар написав своєму війську: «Вторгніться в Маннею», то не все військо повинно вторгатися; (лише) кіннота та професійні війська повинні вторгатися. Кіммерійці (LÚ.gi–mir–a.a), які сказали: «Маннеї у вашому розпорядженні, ми триматимемося осторонь», – можливо, це була брехня; вони варвари, які не визнають жодної клятви, даної богом, і жодного договору».

         «Кіннота  та вози повинні залишатися пліч-опліч [у] перевалі,  тоді як [кіннота] та професійні  воїни повинні вторгнутися та пограбувати  сільську місцевість  Маннеї,  а потім повернутися  та зайняти позиції [у] перевалі. [Якщо] після того , як вони неодноразово входили та пограбували відкриту місцевість, кіммерійці не просунулися проти них, [вся] армія може увійти та [кинутися] на міста Маннеї».

         Бел [наказав] знищити маннеїв і вдруге [передає] їх у руки царя, мого пана.

         « Якщо цього 15-го дня місяць [побачиться] разом із сонцем, це буде через них, (що вказує на те, що кіммерійці триматимуться від них осторонь і що [ … ] буде завойовано».

         Тобто, ассирійці остерігались кіммерійців, чи не завдадуть вони їм турбот під час вторгнення у Маннею. Проте, Маннейське царство, схоже кіммерійців не цікавило. Маннея  постійно фігурує в ассирійських записах, як країна, що перманентно переходить з під впливу Урарту до рук Ассирії. Пізніше в Маннеї отаборились скіфи, як тимчасові союзники Ассирії. Маннеї, які там жили, також були індоєвропейцями, щонайменше зразки з Хансалу 10-7 ст. до н.е. споріднені за гілкою гаплогрупи R1b Z2103 з вірменами та давніми урартцями[20].

         Ослаблення Урарту кіммерійцями було на руку ассирійцям, але згодом все ж протистояння не вдалось уникнути. Ассархадон (680–669 рр. до н. е.) розповідає, що вбив кіммерійського царя Теушпу разом з його військом на території землі Хубушну.

Вавилонські джерела

         Пізніші Вивилонські згадки 6-5 ст. до н.е. про гіміраїв (кіммерійців), найімовірніше стосувались азійських саків, яких підкорили перські Ахеменіди[21]. У 539 році до н.е. перський цар Кір II, засновник династії Ахеменідів, захопив Вавилон. Один з його наступників, Дарій I,  наприкінці 500-х років до н.е. розширив свої сатрапії на схід і підкорив саків, які жили за Согдіаною в Центральній Азії. Після цього деякі азійські саки опинились на службі у персів та потрапили в поле зору вавилонян. Вавилонські літописці вирішили стосовно цих кінних лучників, яких перси нарекли «саками»,  застосовувати зрозуміле для них акадське слово «ґіміраа» (gimirrāya ). В Енцикломедії Іраніка з посиланням на історика Магомеда Дандамаєва, дослідника історії Вавилону, розповідають, що у перській та еламській версіях ахеменідських написів скіфські племена фігурують як саки, тоді як у вавилонських версіях вони називаються кіммерійцями. Також пишуть, що «Гіміррая» часто згадують у вавилонських адміністративних та ділових документах періоду Ахеменідів, як імперських солдатів у військових колоніях, заснованих перською адміністрацією після завоювання Месопотамії.

Локалізація землі Ґамір (714 р. до н.е.) та етимологія терміну «Кіммерія» та «кіммерійці»

         У трьох табличках листування Саргона II зі своїм спадкоємцем Сінаххерибом, які опублікував видатний фінський ассиріолог С.Парпола, присутні згадки про кіммерійців і про якусь країну або землю Ґамір, від якої зазнали поразки війська Урарту при спробі захопити її. Ось цю землю Ґамір дослідники тематики почали ототожнювати із землею кіммерійців.

         Насправді термін «ґамір..»  присутній у словнику нео-ассирійської мови, та означає «сильний» та «владний». Ймовірно, що назва міста Ґюмрі на півночі сучасної Вірменії є наслідуванням античної назви Ґамір?

         Більшість дослідників вважають, що землі Ґамір слід ототожнювати зі стоянкою кіммерійців у 714 р. до н.е. поблизу Урарту, хоча існують також інші гіпотези. Проте, більш детальними та  аргументованими є розповіді про прихід скіфів та кіммерійців у Закавказзя та Передню Азію через 30-40 років, в 680-669-х роках до н.е., за часів Асархаддона. Щойно тоді з’являться їхні етноніми: скіфи [iš-ku-za-a.a] та кіммерійці/ ґіміраа [LÚ.gi-mir-ra-a.a], а не лише топонім Ґамір [KUR. ga-mir] та етнонім ґаміраа [LÚ.gа-mir-ra-a.a]   в аккадських текстах часів Саргона. Тобто, ми спостерігаємо дві різночасові інвазії кіммерійців у Закавказзя з інтервалом приблизно 40 років.

         Написи «призми А» Асархаддона (680-669 рр. до н.е.), розповідають про перемогу ассірійського царя над військом Теушпи – кіммерійця, що «мешкав далеко». Звісно, що «кіммерійці» у VIII ст. до н.е. жили далеко, на північ від Чорного моря. Проте, клинописний «Ґамір» [Kur. ga-mir] у 714 р. до н.е. був у межах інтересів Ассирії, тобто не так вже й віддалено, десь по сусідству з Урарту. До речі, про мідійців ассирійський цар Асархаддон також розповідав, що їхня країна далеко: «мідійців, чия країна віддалена, які не перетинали меж Ассирії та не ступали на її землю за часів царів, моїх предків»[22]. Тобто, «далеко» – це поняття дуже відносне.

         Кіммерознавець Аскольд Іванчик розміщує країну Ґамір на північ від Урарту, на східному або північному березі озера Севан, адже південніше від урартців були васальні володіння Ассирії, а конфлікт датує між ними 715-714 роками до н.е. Країна Ґамірра, пише автор, межувала з країною Куріані, опиняється, таким чином, в Центральному Закавказзі[23]. 

         ABL 146:

         «Ашшуріцуа повідомляє, що під час походу на країну Ґамірра урартські війська зазнали поразки і відступили в сусідню Гуріанію».

         Лист Синаххериба ABL 1079, зі слів Аскольда Іванчика, згадує етнонім ґамeрійців, які вийшли з країни Манну і вступили в Урарту [Lu. ga-me-ra-a], [kur. Ma-na-a-a]. Тому існують також гіпотези, що кіммерійці за часів Саргона II (721–705 рр. до н.е.) побувати також і в царстві Манну біля озера Урмія до або після їх сталої дислокації в країні Ґамір на північ від озера Севан.  

Кіммерійці – етимологія

         Етнонім «кіммерійці» не був самоназвою цих племен. Не існує задовільної етимології ані в індоарійських, ані в єнісейських або тюркських мовах. Як себе називали кіммерійці, ми не знаємо.  Ассирійці, коли побачили, що на їхньому горизонті з’явились незнайомі могутні племена, які зуміли підірвати міць Урарту, одразу назвали їх табір країною/землею Ґамір [Kur. ga-mir], що дослівно означало «сильні» та «панівні». Пізніше цей термін трансформувався в «ґіміраї» та «кіммерії».

Нео-ассирійський словник[24]:

• gāmiru [ СИЛЬНИЙ ] –  сильний, ефективний.
• gamīrūtu [ ПОВНЕ ВЛАДУВАННЯ ] –  повне володарювання»
• ki-mir-ra [як жертовний бик], де kī [як] –  на подобі, mīru [племінний бик] –  як племінний / жертовний бик. 

         У мемопотамській традиції бик уособлював силу та могутність, тому «кіміра» є метафоричним віддзеркаленням терміну «ґаміра» – «сильний». 

          Цікаво, що в середньовіччі вірмени подібним словом «Гамірк» називали землі Каппадокії (вірм. Գամիրք ). Локалізація країни Ґамір в Кападокії (пн.зах. Туреччини) раніше переважала серед багатьох дослідників, про що повідомив С.В.Махортих у своїй статті «Кіммерійці і Давній Схід» (1998)[25]. Чи були там кіммерійці у 714 році до н.е., і чи ця назва землі «Ґамір» стосувалась саме їх, залишається відкритим питанням. Археологія щодо VIII ст. до н.е. мовчить, а без кіммерійських стріл та інших артефактів, Ґамір ще не Кімерія. Зі слів Сергія Махортиха, Дьяконов І.М. вважав, що кіммерійці осіли в Кападокії в другій половині VII ст. до н.е., після того, як їх розгромили скіфи (Дьяконов.И.М. Предистория армянского народа. Ереван. 1968. С.172). Сергій Махортих пропонує сприймати буквально надпис з призми Асархаддона (АВІІУ N65) про перемогу ассирійського царя над військом Теушпи – кіммерійця, «який жив далеко», як далеке розташування країни Ґамір десь аж в Закубанні, на Північному Кавказі. Дуже сумнівно, що ассирійці мали уявлення про настільки віддалені землі та згадували б Прикубання, як Ґамір, в листах стосовно подій в Урарту. Подібні аргументи висловлював Аскольд Іванчик, який локалізує Ґамір біля озера Севан (Вірменія). Зрештою, вираз «чия країна віддалена», чий дім віддалений,  «обитавшего далеко» щодо кіммерійця Теушпи міг стосуватись тих, «хто прийшов здалека», а не конкретного географічного розташування країни/землі Ґамір. В подібній формі вони висловлювались про мідійців, які, як індоіранці, точніше іранці, з’явились в Закавказзі разом з персами орієнтовно в 1000-900 році до н.е.

         Дьяконов І.М. розмістив Ґамір з аккадських текстів VIII ст. до н.е. в Аджарії (Грузія, частина історичної Колхіди), а в скіфський період, у VII ст. до н.е., вони начебто осіли в Кападокії на північному сході сучасної Туреччини, Аскольд Іванчик землі Ґамір часів Саргона II – біля озера Севан у Вірменії, Сергій Махортих – десь на Північному Кавказі. На мою думку, Ґамір, на який напали загони Урарту, не міг знаходитись занадто далеко від меж інтересів Ассирії,  тому я не поділяю гіпотезу про його локалізацію на Північному Кавказі.

         Майже до кінця VIII ст. до н.е. кіммерійці жили в Північному Причорномор’ї, частина з них, за розповідями Геродота, не наважилась протистояти скіфам та розчинилась серед них. В 715-640 роках до н.е. кінні загони кіммерійців фіксують на Закавказзі та в Анатолії аж до Егейського узбережжя не лише ассирійські джерела, а також іонійські давньогрецькі автори.

Археологічні свідчення скіфо-кіммерійської присутності в Анатолії

         Більшість випадкових археологічних артефактів з Анатолії VII ст. до н.е. (наконечники стріл, кінські псалії) кіммерійсько-скіфського походження були однаковими в обох племен. Тому археологи не бачать різниці між ними під час передньоазійських походів і співвідносять місце знахідки з писемними джерелами та ассирійською епіграфікою. Тобто, якщо зброю та кінські артефакти знаходять в Сардах, то знаємо, що на заході Анатолії тривалий час перебували кіммерійці. Якщо знаходять подібні артефакти VII ст. до н.е. в Маннейському царстві (пн.зах.Іран), то з аккадських текстів відомо, що там певний час таборились скіфи. 

         Проте, деякі знахідки все ж є маркуючими. Український археолог Сергій Махортих провів аналогію між ромбовидними наконечниками з Амасії та Богазкея (центрально-східна Туреччина) та рельєфним декором на них з передскіфськими наконечниками з курганів Висока Могила та Мала Цимбалка, що ймовірно вказує на їх кіммерійське походження. Комплекс з Амасії вважають одним з найбільш архаїчних пам’яток номадів в Центральній Анатолії. В поселенні Каман-Калехьоюк археологи також знайшли рідкісні наконечники стріл (шиповидні з прихованою втулкою і чотирьохгранною головкою), які характерні саме для кіммерійців, а не скіфів. 

         Археолог аналізував важливу та найчисленнішу категорію інвентарю номадів з регіону Центральної Анатолії VII-VI ст. до н.е., яку складають бронзові наконечники стріл з втулками, знайдені в похованнях у провінціях Амасья, Імірлер, Гордіон та на місцевих поселеннях (Богазкьой, Каман-Калехьойюк, Керкенез-Даг). 

           «Якщо розглядати культуру як цілісне явище, що охоплює широкий спектр похоронної обрядовості та матеріального комплексу, то питання про зміст і тотожність культур кіммерійців та скіфів не може нині вирішуватись на матеріалах Стародавнього Сходу, по-перше, через відсутність там повноцінних та представницьких археологічних джерел..»[26], – зазначив Сергій Махортих. 

         В Україні кіммерійські та скіфські поховання розрізняють не лише за артефактами, а й за різними способом поховання, а також з допомогою радіовуглецевого датуванням зразків.

Археологічні «кіммерійці»  в чорногорівській групі пам’яток України

         Археолог, завідувач відділом археології енеоліту та бронзової доби Інституту археології НАН України, Отрощенко Віталій Васильович, асоціював поховання кіммерійців з чорногорівською археологічною групою і заперечував зв’язок кіммерійців з попередньою білозерською культурою пізньої бронзи.    У кіммерійців не було кинджалів з паралельними лезами, навіть залізних, які були характерними для «білозерців».  Елітні поховання білозерської культури, на відміну від чорногорівських (кіммерійських), ніколи не влаштовувались у курганах, зведених населенням попередніх культур.  Для культур пізньої та фінальної бронзи не були характерні катакомби, а в чорногорівців ця традиція реально відроджується. При цьому, не виключені випадки потрапляння окремих впускних поховань чорногорівської та новочеркаської груп до курганів культурного кола Бабине, бережнівсько-маївської зрубної та білозерської культур.

         Археолог зазначив, «що специфічною для поховань чорногорівської групи була досить вільна позиція небіжчиків на лівому боці з переважаючою орієнтацією на схід. Кістки ніг були зігнуті щодо хребта під прямим (50 випадків) чи тупим (38 випадків) кутом та під гострим кутом у колінах. Сильна скорченість (16 випадків) та позиція кісток рук перед обличчям (13 випадків) властива лише меншості небіжчиків (10–13 %). Специфічною ознакою чорногорівського ритуалу є заломлена кисть однієї з рук». Професор вважав, що кіммерійців ховали не в позі «людини, що спить на боці», а в позі «людини, що скаче»[27]. Уявіть, ніби щойно зняли з коня воскову фігуру вершника і поклали її в поховання.

         Отже, Чорногорівська група пам’яток – це етап археологічної культури раннього залізного віку (IX–VII ст. до н. е.) Північного Причорномор’я від річки Прут до Дону, яку асоціюють з історичними кіммерійцями. Кіммерійці підхоронювали померлих у кургани доби бронзи, тобто самі їх не зводили. Для цього в існуючому кургані створювали катакомби та підбої, перекриття самої могили могло бути дерев’яним, адже археологи інколи знаходять тлін від деревини. Рештки кіммерійців лежали скорчено на лівому боці головою на схід, південний схід, або північний схід.   

         У 2019 році українські археологи дослідили подібне поховання кіммерійців у позі вершника у смт. Ялта Мангушського р-ну та в с. Високе Макіївської міськради Донецької обл. Наявність напутньої м’ясної їжі достеменно простежується у вигляді кісток вівці/кози. Серед артефактів: бронзова підвіска (курган Ялта) та золота підвіска (курган Високе) були розміщені під черепом, тому їх розглядають, як елементи головного убору[28].

                Чим відрізнялись скіфські поховання від кіммерійських?

         По-перше, скіфи найчастіше споруджували власні кургани, а не експлуатували давні. Для їх побудови з околиць звозили тонни трав’яного дерну. Курган був втіленням локального, концентрованого пасовища у формі округлої піраміди.

         По-друге, скіфи ховали померлих випростано на спині головою на захід, або південь, а кіммерійці – скорчено на схід. Спочатку це були скіфські поховання у курганних ямах, часто з використанням дерев’яно-стовпових конструкцій. Лише у V-IV ст. до н.е. деякі скіфи почали ховати померлих у курганних катакомбах[29].

         По-третє, в кіммерійський період з’являються лише нечисленні артефакти у звіриному стилі (псалії з фігурними елементами голови коня)[30], а у наступну епоху в Північному Причорномор’ї сформувався комплекс старожитностей, який сьогодні ми називаємо «скіфським мистецтвом» із зооморфними реалістичними та напівфантастичними елементами.

         По-четверте, саме кіммерійські (чорногорівські) поховання містять елементи карасуцької культури (Казахстан, 1500-800 р. до н.е.). Крім того,  повністю аналогічні «аржанські» (уюкська культура Туви IX-III ст.до н.е.) речі, зокрема, кінські псалії та наконечники стріл, були знайдені в курганах Чорногорівський (Тереножкин, 1976) та Високая Могила (Бідзіля, Яковенко, 1974), на сході України[31].  Обидва кургани найчастіше згадують в контексті кіммерійців.

         Щодо кінських псалій, то процес культурного обміну був взаємним. Наприклад, муфтові псалії, які були поширеними в Центральній та Східній Європі ще у перед скіфський час, проникнули в ранньосакські пам’ятки Приаралля (курган Уйгарак 7-5 ст.до н.е.), хоч і залишались рідкісними на сході Євразії (Махортих, 2003)[32].

         Традиція ховати померлих в скорченому положенні головою на схід, притаманна кіммерійцям, також перегукується з прототипами сакських  поховань далекого Алтаю та Туви, але не була характерною для скіфів Причорномор’я.  Ідентичними кіммерійські та східно-сакські поховання назвати не можна, тому звертаю увагу лише на позу покійника, а також  подібні  псалії та наконечники стріл у похованнях.

         Ідею автохтонності кіммерійців не зовсім поділяв археолог Мурзін В.Ю. «Однак певну роль у формуванні кіммерійського етносу, безумовно зіграло пересування на територію західних районів Євразії кочових племен зі сходу, що мало місце в IX ст. до н.е. Це переміщення фіксується матеріалами пам’яток так званої чорногорівської групи…»[33].  Проте, автор зауважує, що у 8 ст. до н.е. імпульс східного впливу гасне, а групи населення, що його передали, розчиняються в місцевому кіммерійському середовищі. Тобто, він розділяв кіммерійців на місцевих і на прийшлих. Ніхто з українських археологів не наважувався радикально заперечувати погляди завідувача  відділом Інституту археології АН УРСР Тереножкіна О.І., який призначив  кіммерійців «споконвічними аборигенами», а скіфів – прийшлими з глибин Азії[34]. Навіть були спроби чорногорівську культуру записати у «протоскіфську» (Клочко В.І.), при цьому ніяк не пояснюючи різницю в поховальних обрядах між класичними скіфськими курганами та чорногорівською групою, тому це питання залишилось лише, як поле для дискусій.

         Чомусь нікому не спало на думку, що скіфи могли сформуватись з місцевого люду Північного Причорномор’я, як реакція на прийшлих кіммерійців. Особисту легенду скіфів, яку вони розповіли Геродоту, про їх походження від Зевса та доньки ріки Бористена (Дніпра) залишили романтикам. Але генетика та антропологія також підказують нам про переважно східноєвропейський та західностеповий профіль скіфів.

Кіммерійські етноніми

         Мова кіммерійців невідома. Жодних слів. Лише три імені їхніх царів з ассирійських джерел натякають на пред індоіранське походження: Теушпа, Тугдамі (реконстр. Дугддаме, Лігдаміс), Сандаккуру (реконстр. Сандакшатру). Попередньо я розповідала, що етнонім «кіммерійці» не був самоназвою цих племен. Ґаміраями, ґіміраями та кімірійцями їх назвали ассирійці, що дослівно означало «сильні». Тепер перейдемо до імен.

Теушпа

         Щодо походження імені Теушпа, то фонетично багатьом дослідникам одразу прийшла на думку співзвучна назва столиці Урарту у VII ст. до н.е. – Тушпа (ṭu-uš-pa) на березі озера Ван. Але етимологія цієї назви відсутня. Другим кандидатом для порівняння стало ім’я перського царя VII ст. до н.е. Чішпіш (Čišpiš) – грецькою Teispis, акадською Šîšpîš, еламською Zi-iš-pi-iš. Хочу зауважити, що ім’я у перського правителя Čišpiš, на мою думку, із субстратної місцевої лексики і не належить до індоарійських, тому порівняння недоречне.  Перські царі приймали арійські імена, коли коронувались. Від народження їх часто називали не індоєвропейськими іменами, а еламітськими, або іншими місцевими (Артаксеркс III – Охос, Артаксеркс V – Бес).

         Іраніст Рюдігер Шмітт  припускав, що ім’я «Чішпіш», ймовірно, іранське, але його етимологія ще не встановлена. Мовознавець вважав, що з іменем кіммерійця «Теушпа» це перське ім’я не пов’язане[35]. Греки ім’я Чішпіша трохи перекрутили, коли написали Теіспіс (Τεΐσπης). Автор згадував еламітське прізвисько Za-iš-pi-iš-ši-ya, але з сумнівами про його кореляцію з перським Чішпіш. У відомому циліндрі Кіра  з Вавилона (539 р. до н. е.) Ši-iš-pi-iš названий прадідом Кіра II, з титулами великого царя еламського міста Аншана.

         Іраніст Василій Абаєв записав Теушпу в «коні», де корінь «ушпа» – це начебто іранське «аспа»  на означення коня, а «Тава-Аспа» – «сильний кінь». 

Не виключено, що мода на імена, в яких використовують іранське слово «аспа» – «кінь», могла поширюватись і на кіммерійців. Ім’я Теушпа (Teušpâ), за В.І.Абаєвим, можна тлумачити через іранське слово *tava(h) «сила» + aspa, «кінь»[36]. 

         Янош Гармата це ім’я трактував, як Tavispaya , що означає «набухаючий силою», а Аскольд Іванчик, як Taiu-aspa «викрадач коней». 

На жаль, запропоновані етимології імен кіммерійських царів – Teušpa, Tug/k/Dúg/k-dam-mì-i та Sa-an-dak-KUR-ru (читай Sandakšatru ?) – не є цілком надійними, однак вони могли бути іранськими (Д’яконов, 1981, стор. 112).

         Джерело щодо імені Теушпа:

         Написи «призми А» Асархаддона (680-669 рр. до н.е.), розповідають про перемогу ассірійського царя над військом Теушпи –  кіммерійця, що «мешкав далеко».

         Te-uš-pa  – [a KUR. gi-mir-a] –  a  ERIM -man-du.

         «Більше того, я вразив мечем Теушпâ кіммерійця (ґіміра), варвара (манду) чий дім віддалений, разом з його цілим військом на території землі Хубушну (KUR. ḫu–bu–uš-na)»[37].

         Інший напис Асархаддона окремо згадує про військо скіфа Ішпакая та кіммерійців на чолі з  Теушпою. Ще один доказ того, що ассирійці розрізняли кіммерійців від скіфів.

         Rinap 4. Асархаддон 097:

• 21. «…хто вразив мечем військо Ішпакая (iš-pa-ka-a-a) з країни скіфів (KUR.as-ku-[za]-a-a), вояка, який не міг врятуватися. Я пограбував землі….» 
• 23. «Я вразив мечем Теушапа (te-uš-pa-a), кіммерійця (LÚ.gi-mir-ra-a-a), разом з [усім його військом], на території землі Хубушну, області в землі Іш[…]ар»[38].

         У записах царя Асархаддона в контексті Теушпи ассирійці використали словосполучення –  Умман Манда.

         Нео-ассирійський словник:

• Ummān-manda [ВАРВАРСЬКА ОРДА] – військо варварів.
• Ummānu [ АРМІЯ ], військо. 
• mannu [ХТО], кожен, хтось.

         Ummān-manda в аккадських текстах використовували щодо різних народів (хурритів, еламітів, мідійців, кіммерійців, скіфів).

         Уман-манда і Гімраа ( KUR. gim-ra-a.a):

• «ERIM–man-da LÚ.gim-ra-a.a / Umman-manda (means) the Cimmerians» [SAA 10 100,  ABL 0679].

• «Це віщує нещастя для Західної землі. Клянусь вашими богами, що Ашшур, ваш бог, забере будь-яке панування, якого досягла країна кіммерійців (KUR. gim–ra–a.a ), і віддасть  його царю, моєму пану» [SAA 10 100, ABL 0679][39].

Тугдамі (Дугдаме, Тугдамі чи Лігдаміс?

Ashurbanipal 023. 141-146. Prism J: tug-dam-mì

         Бібліотека Ашшурбаніпала, царя Ассирії (668 – бл. 630 рр. до н. е.), до сьогодні дійшла до нас у вигляді 30 000 глиняних табличок із клинописними написами з імперської столиці Ніневії. Серед них є згадки в про кіммерійців (gi-mir-a-a), як небезпечних ворогів, та їхнього очільника Тугдамі, ім’я якого могло означати «з видатного дому». Але розглянемо різні версії, в тому числі, реконструйовані Дугдаме та Лігдаміс.

         Форму «Дугдаме» серед доступних написів часів Ашурбаніпала я не знайшла (лише Тугдамі та Тугдаму). Можливо, дослідники користувались іншим варіантом транслітерації. Справа в тому, що мовознавцям легше пояснити, яким чином ім’я кіммерійця Дугдаме у творах давньогрецьких авторів перетворилось на Лігдаміс. Багатьом відомо, що зміна «д» на «л» – це поширене в давніх індоєвропейських мовах явище. Наприклад, слово «меД» у греків «меЛі» (μέλι), «Одісей» (Ὀδυσσεύς) у доричному діалекті – «Олісеус» (Ὀλισεύς) в найдавнішій епіграфічній формі. 

         Найцікавіше, що ім’я Лігдаміс було поширене серед давніх еллінів. Для цього достатньо скористатися простим пошуком в Гуглі або у Вікіпедії. 

Лігдаміс – типове грецьке ім’я доби Геродота:

• Лігдам I (490 рік до н. е.) – правитель міста Галікарнас, сатрап Карії. 
• Лігдаміс Сиракузький – переможець Олімпійських ігор у панкратіоні в 648 р. до н. е.
• Лігдаміс Наксоський – тиран давньогрецького острова Наксос у 545 — 524 рр. до н. е.
• Лігдаміс I Галікарнаський – володар давньогрецького міста Галікарнас у 510 — 480 рр. до н. е.
• Лігдаміс II Галікарнаський – володар давньогрецького міста Галікарнас у 430 — 420 рр. до н. е.
• Лігдам – римський поет доби Августа.

         Етимологія імені Лігдаміс – з давньогрецької «мармуровий», чисто-білий, як статуя.

         Словник Гесихія: 

• Λύγδαμις (Лігдаміс) – він спалив храм Артеміди (οὗτος ἔκαυσεν τὸν ναὸν τῆς Ἀρτέμιδος). 
• Λύγδος (Лігдос) – Камінь для різьблення статуй, або Пароський камінь, тобто чисто-білий мармур, з острова Парос в Егейському морі (λίθος εἰς τὰ ζῶια, ἢ ὁ Πάριος). 

         Етимологія імені Тугдамі – невідома, сумнівна. Якщо це прізвисько дали йому ассирійці, то воно їхньою мовою могло означати «ворог (гнобитель) кровний», або «гнобитель коней (мулів)». 

         В нео-ассирійському словнику знайшла наступні слова:

• damdāmu [ВИД МУЛА] 
• dāmu [КРОВ]   
• tukku [(ACT OF) OPPRESSION] N – гніт, гнобитель

         Поширені етимологічні гіпотези щодо імені Тугдамі (Дугдаме?) – непереконливі. Угорський іраніст Янош Харматта запропонував *duγδa-maiši – «власник овець». В Авесті dugədar – це дочка. «Maiši» можна зустріти в давньоіранській мові у значенні «вівця», «dawrā·maeši» – вівця. Не знаю, як Янош Хармата термін «дуґдар – дочка» екстраполював у «duγδa – власник» (той, хто має дійних овець)? Чергове етимологічне «притягування за вуха», яке я неодноразово спостерігала, коли досліджувала скіфський ономастикон. 

         Інша справа, якщо трактувати ім’я Дугдам через словник санскриту, але це пред індоарійська, а не іранська етимологія.  

• «Дугдха» (dugdha) у санскриті – доїти, молоко. 
• «Дам», «дама» у санскриті – дім, будинок, приборкати, підкорювати, стримувати.

         Якщо шукати паралелі між іменем Дугдамі та його грецьким аналогом Лігдаміс, то «молочний» у санскриті та «мармуровий» у давньогрецькій, могли стосуватись фенотипових ознак, тобто «білий, світлий». 

         У санскриті дугд+дам – «молочний, доярський дім». 

         Спробуємо також знайти у санскриті етимологію Тугдамі з коренем «Туг», адже в ассирійських текстах саме така форма імені, а не «Дуг».

• «Тук» у санскриті – хлопець, тукка – чоловік (с.449). «Tuka-kshiri = tuga», тобто звуки «к» і «ґ» інколи перетікають. 
• Ведичного царя з Рігведи звали Тугра. 
• «Туґґа» у санскриті означає «гора», «сильний», «високий», «видатний»[40].

          Ім’я «Тугдамі» зі санскриту могло означати з «видатного дому» або з «гірського дому». Цікаво, що за ассирійськими джерелами Тугдаммі був правителем гірських мешканців гутіїв, тому його «дім», можливо, був саме в «горах». 

         «Туг» в тюркських мовах означає «народжуватись», звідти похідні імена Туган –  народжений, родич. В монгольській мові «тугал» – «телятко» щойно народжене. Проте, хувсгулський (Хөвсгөл, Пн. Монголія) компонент був другорядним серед індоарійських племен кіммерійців, тому не впевнена, що ім’я ТугДам якось пов’язане з ім’ям Туган. 

Джерела – ассирійські записи щодо ґімірая Тугдамі, а також розділ з античного твору, де згадують кіммерійця Лігдаміса.

Ашшурбаніпал 003.II.92. Prism J:[41]

LÚ.gi-mir-a-a LÚ.KÚR ek-ṣu šá la ip-tal-la-ḫu….

         «(Що ж до) кіммерійців, небезпечного ворога, який ніколи не боявся моїх предків і, стосовно мене, не схопив ніг моєї королівської величності, за підтримки богів Ашшура та Мардука, моїх володарів, він (Гігес) закував (їх) у кайдани…»

Ашшурбаніпал 013.VIII.6. Prism J:

Τug-dam-mì

         «В призмі з проекту Rinap5 Асархаддон розповідає про Тугдамі [tug-dam-mu, tug-dam-mì], очільника номадів, який розбив табір на теренах інтересів Ассирії, за що начебто богиня Іштар розлютилась і спалила його військо, після чого Тугдамі відступив до міста Харшале.

«…m tug-dam-mu?]-ú NUMUN…»

         [… Тугдамму] або, номад, …], який не приносить […] він заіржавів у власній [силі], [… як нашестя] сарани […] він зібрав [ред .] і щоб вести битву та війну, він розбив [свій] табір [на території Ассирії …] … [ … Божества … Іштар з Ніневії, Іштар з Арбели, […] розлютилися [через] його провокаційну [мову]. За наказом їхнього [божества], де [вони] розташовувалися річ упала з неба і спалила [його, його війська, ( і ) його табір. Тугдаммі [m tug-dam-mì] – i злякався, і засмучений [ … ] … до міста Харшалле. […] вони його понесли.

Ашшурбаніпал 023.141-146. Prism J:

«m tug-dam-mì-[i] LUGAL šad-da*-a-a-ú gu-tu-um.KI….»

         «Щодо Тугдамма [î , правителя гірських мешканців , самовпевненого ґутіянина (gutuum), який не знає , як шанувати бога [богів], він покладався на власні сили і (тоді) зібрав свої війська та розташував табір на території Ассирії, щоб вести битву та війну».

         У цьому написі кіммерійця Тугдаме назвали ще й «гутієм». Назву «гутії» ассирійці використовували до якогось невідомого неприборканого народу, який жив по сусідству з ними задовго до появи кіммерійців.   

Страбон 1.3.21 ( кн.1. розділ III.21) про кіммерійця Лігдаміса в Лідії.

Λύγδαμις

         «Кіммерійці, або окреме їхнє плем’я, яке називається трерами, часто захоплювали країни праворуч від Порту та сусідні з ними, вриваючись то в Пафлагонію, то у Фрігію, як це сталося, коли, за повідомленнями, Мідас помер, випивши кров бика. Лігдам  (Λύγδαμις )привів своїх послідовників до Лідії, пройшов через Іонію, взяв Сарди, але був убитий у Кілікії. Кіммерійці та трери часто здійснювали подібні вторгнення, поки нарешті, як повідомляється, ці останні разом зі [своїм вождем трерів] Кобом були вигнані Мадісом, царем «скіфів»[42].

         «οἵ τε Κιμμέριοι, οὓς καὶ Τρῆρας ὀνομάζουσιν, ἢ ἐκείνων τι ἔθνος, πολλάκις ἐπέδραμον τὰ δεξιὰ μέρη τοῦ Πόντου καὶ τὰ συνεχῆ αὐτοῖς, τοτὲ μὲν ἐπὶ Παφλαγόνας τοτὲ δὲ καὶ Φρύγας ἐμβαλόντες, ἡνίκα Μίδαν αἷμα ταύρου πιόντα φασὶν ἀπελθεῖν εἰς τὸ χρεών. Λύγδαμις δὲ τοὺς αὑτοῦ ἄγων μέχρι Λυδίας καὶ Ἰωνίας ἤλασε καὶ Σάρδεις εἷλεν, ἐν Κιλικίᾳ δὲ διεφθάρη. πολλάκις δὲ καὶ οἱ Κιμμέριοι καὶ οἱ Τρῆρες ἐποιήσαντο τὰς τοιαύτας ἐφόδους· τοὺς δὲ Τρῆρας καὶ Κῶβον ὑπὸ Μάδυος τὸ τελευταῖον ἐξελαθῆναί φασι τοῦ τῶν Σκυθῶν βασιλέως»[43]. 

Сандаккуру, Сандакшатру, чи Сандак?

         Сандракшатру (з аккадських джерел: Sa-an-dak-KUR-ru) – «войовничий», або  «безпристрасний кшатрій», син кіммерійського володаря Тугдаму (Дугдаме, Лігдаміс), згідно ассирійських написів часів Ашшурбаніпала (669–627 рр. до н. е.).

         Індоіраніст Шмітт Рюдігер розглядав питання варіативності Сандаккуру/Сандакшатру, як ймовірне:

         «Окрім мідійців та персів на Сході, ассирійські тексти також відображають зустрічі з кіммерійцями та скіфами, які прийшли з Півночі. Виходячи з інформації в рецензованому томі, іранська лінгвістична ідентичність кіммерійських кочівників не може бути доведена. Єдиним аргументом на користь такої гіпотези є ім’я кіммерійського царя Сандакшатру, яке, однак, має альтернативне та краще читання Сандаккурру (стор. 133–134). Хоча клинописний знак <kur> також має значення <šat>, написання º-dak-kur-ru було б структурно більш зв’язним, ніж º-dak-šat-ru, тоді як можна було б очікувати значення **Саандак-кшатру. (Sa-an-dak-ša-at-ru), або щось подібне для відтворення Санда-кшатру»[44].

         У тексті гімну до бога Мардука ассирійський цар Ашшурбанапал розповідає про намір розбити загін Сандакшатру (сина Тугдама).

Sandakšatru K.120B+: 24–27.230:

         «Згідно з вашим божественним посланням, яке ви надіслали: «Я розсію загін [з … ] Сандакшатру, його сина, його власного нащадка, якого вони призначили йому на заміну, я […]. Коли я почув це, то прославив Мардука, Героя»[45].

         Ім’я Сандракшатру начебто споріднене з назвою індоарійської касти воїнів в стародавній Індії –  кшатріїв.  Санскритське слово кшатрія क्षत्रिय походить від слова, яке означає владу. У Пуранах згадуються лише два клани кшатріїв: Чандра та Сур’я. Чандра चन्द्र означає місяць і сяючий. 

         В.І. Абаєв другий компонент антропоніма Sandakšatru співвідносив з іранським xšaϑra; «влада», осет. xsar(t) «військова сила», «військова доблесть» (Абаев 1995: ІІ, 401–402) / ( див. О.В.Іваненко С.72 ).

         Зрештою, компонент «ksatrá» древньоіндійський, а не винятково іранський.  Справа в тому, що Sandakšatru – це реконструйоване ім’я з оригінальних аккадських текстів Sa-an-dak-KUR-ru. Спочатку кіммерійців призначили іраномовними, а потім вирішили, що етнонім Сандак-КУР-ру  слід читати, як  СандаКшатру. Подібні прийоми В.Абаєв та інші дослідники використовували щодо скіфських слів та імен,  які  є предіндоарійськими, а не питомо іранськими. 

         Аскольд Іванчик першу складову імені Сандра порівнював з назвою войовничого бога Шанта (Šanta) анатолійських індоєвропейців бронзової доби (лувійців та хетів). До кіммерійців це ім’я могло потрапити під впливом кілікійців. Šanta, як складову імен та топонімів використовували також в пізніших аккадських текстах у першому тисячолітті до н.е. за часів Ассархадонна (Ša-an-ta, Ša-an-da), а пізніше навіть в греко-римських джерелах стосовно Геракла (Σανδης Hρακλεης).

Sa-an-dak-KUR-ru

         Невідомо, чи KUR тут функціонує як відомий детермінантив зі значенням «країна», «земля», інколи «гори», чи як звичайний фонетичний корінь «kur» в імені. Більшість слів в нео-ассирійському словнику закінчуються на літеру «у» і значна частина на «ру». «Kurru» в акадській мові – «одиниця місткості та ваги», але навряд чи це вдасться застосувати до імені Сандакурру. 

         Думаю, що в Sa-an-dak-KUR-ru, ассирійське KUR-ru слід відкинути і розглядати лише ім’я Сандак. Також не варто без застережень приймати «kšatru»,  як гіпотетичну альтернативу ассирійського «KUR-ru». Ймовірно, але не факт.

         З усіма подробицями історії етимологічних трактувань цього імені різними дослідниками можете ознайомитись у статті О.В. Іваненко «Імена кіммерійських вождів: Sandakšatru (лінгвістичний коментар)». Автор вважав що кіммерійці – імовірні носії одного з індоарійських діалектів.

          «Ще одна можлива реконструкція – древньоінд. santá «умиротворений, утихомирений, спокійний, тихий; вільний від пристрастей» (MW 1064) + ksatra / kSatrá = «спокійний, тихий, безпристрасний правитель», – доповнив мовознавець Олександр Іваненко  з допомогою словника санскриту у транскрипції Моньє Вільямса в посиланні [5] до своєї статті[46].

         Можлива й інша семантична реконструкція кіммерійського антропоніма.

         В.І.Іваненко розповідає, що О.М. Трубачов іранську етнічну належність кіммерійців заперечував, припускаючи для них можливість етнічного зв’язку з фракійцями-трерами. 

         Правда десь посередині. Тому перейдемо до генетичних досліджень.

Кіммерійці ДНК

          В X ст. до н.е. на терени Північного Причорномор’я перекочувала якась група східних індоєвропейців (пред індоаріїв R1a Z93) з Євразійських степів, які на той час вже частково були змішані з «північними сибіряками», нащадками окуневської культури гаплогрупи Y-Q. В далекому мезоліті від Q-родоводів (ANE-стародавні північні євразійці) виокремились протоіндіанці Америки, на теренах Монголії в першому тисячолітті до н.е. Q-лінії представлені лише як північний кластер біля озера Хувсґул (Khövsgöl), сьогодні Υ-Q найбільш поширена серед носіїв єнісейських мов.

         Основою кіммерійських племен все ж були предки індоаріїв.

         Впродовж двох-трьох століть кіммерійці жили в Північному Причорномор’ї аж до початку своїх закавказьких мандрів VIII-VII ст. до н.е. Оскільки в Північній Припонтиді їх цікавили західні металургійні центри, то цілком ймовірно, що вони тісно контактували з місцевими фракійцями, а хтось з останніх міг з ними створити певний симбіоз. Страбон трерів згадує, як окрему частину кіммерійців, спільників у військових походах (καὶ οἱ Κιμμέριοι καὶ οἱ Τρῆρες). Очолював цих трерів лідер з іменем Коб, якого прогнав скіфський цар Мадій. Ось ці трери, мабуть, були фракійцями у складі кіммерійського війська. 

         Отже, наприкінці VIII ст. до н.е. кіммерійці вперше проникають з Північного Причорномор’я на Закавказзя. Цей поодинокий епізод пов’язують з їх стоянкою Ґамір на північ від Урарту та перемогою над деякими урартськими загонами, які наважились на них напасти. У VII ст. до н.е. кіммерійці знову з’являються на периферії ассирійської імперії, цього разу одночасно зі скіфами. В цей період скіфи таборяться в Маннейському царстві на південь від озера Урмія, а кіммерійці поступово просуваються на захід Анатолії. 

         Щодо походження кіммерійців, то деякі деталі розкриває археогенетика. Проте, на сьогодні цих даних досить мало. Кіммерійці – це індоєвропейці євразійського степу (предіндоарії R1a) періоду пізньої бронзи, які поєднались з якоюсь групою азійських популяцій, представлених патрилокальною гаплогрупою Q. Інших типових східноазійських ліній (y- С, N, О) не знаходять серед історичних археозразків України аж до приходу авар та середньовічних тюрків. Типові південноазійські лінії G1 та R2, які автохтонні на іранському просторі та в долині Інду, взагалі не фігурують серед археозразків Північного Причорномор’я. Предіндоарії степу вплинули на формування тюркських груп, але лише ті, які залишились на східних околицях індоєвропейського світу (азійські саки, азійські хунну, частково сармати). Кіммерійці та скіфи з України до формування тюркомовних популяцій безпосереднього стосунку не мають, азійські саки – частково так. 

Кіммерійці в Молдові (Гліноє сад, Мокра), чорногорівсько-новочеркаська КІС, кіммерійці [Krzewinska 2018]:

• Зразок cim357 (чол.) Moldova Cimmerian  – R1a1a1/ R1b1a?[47], мтДНК H9a –  Hlinaia-Sad (Transnistria, Slobozia District),  Chernogorovka-Novocherkassk culture,  916-804 calBCE (2705¬±35 BP, Poz-91084).       

• Зразок cim358  (чол.)  Moldova Cimmerian чол. – Q1a1a1a,  мтДНК C5c(50%) – Hlinaia-Sad (Transnistria, Slobozia District),  Chernogorovka-Novocherkassk culture, 936 -809 BCE.

• Зразок cim359 (жін.) Moldova Cimmerian – мтДнк R –  Mokra, Rybnitsa District, 1008 – 838 BCE.

Цитати зі статті «Стародавні геноми вказують на те, що східний Понтійсько-Каспійський степ був джерелом західних кочівників залізної доби» [Майя Кшевінська, 2018]:

            «На противагу цьому, всі кіммерійці несли сибірський генетичний компонент. Статистика як PCA, так і f4 підтверджувала їхню ближчу спорідненість із західносибірськими популяціями бронзової доби (включаючи Карасук), ніж із Зрубною. Примітно, що найдавніший з досліджених тут кіммерійців (cim357) мав майже рівні пропорції азійських та західноєвразійських компонентів, нагадуючи особин пазирикської, алди-белської та залізної доби з Росії та Казахстану. Другий з найдавніших кіммерійців (cim358) також був єдиним, у якого обидва однобатьківські маркери вказували на Східну Азію. Підлінія хромосоми Q1* Y Q-M242 широко поширена серед азіатів та корінних американців і, як вважається, виникла в Алтайських горах. Раніше вона була ідентифікована в численних стародавніх зразках із Сибіру, ​​Америки, а також у представників сибірських бронзових та кочових популяцій. Це перша ознака того, що кіммерійці не походять з регіону PCS (Понто-Каспійського степу), а були кочівниками, які простежують своє походження на Далекому Сході».

         «Наші результати свідчать про те, що кіммерійці були значною мірою схожі на більш східних сарматів (cim357), хоча й зі збільшеною кількістю сибірського (NEA) компонента (cim358 та cim359), що являє собою генетичний зв’язок між людьми залізної доби казахського степового регіону. Подібно до приуральської Зрубної-Алакульської, кіммерійці не були прямими предками скіфів у Понтійсько-Каспійському степу; однак усі ці популяції мали спільний предковий генофонд[48]».

         Хочу звернути увагу, що «спільний предковий генофонд» стосувався генетичних ліній, які пов’язують з міграціями індоєвропейців.

Кіммерійці в Україні ДНК [Järve 2019, Saag 2025]

                У 2019 році вийшла стаття Марі Ярве та ін. «Зміни в генетичному ландшафті західноєвразійського степу, пов’язані з початком і кінцем скіфського панування», де дослідили 31 новий стародавній геном, серед них 3 асоційовані з кіммерійськими. Три «кіммерійці» з України були  генетично занадто гетерогенні, щоб утворити групу, розповідають у дослідженні,  але у одного зразка (MJ-12) виявили високий відсоток азійських генів на аутосомному рівні, хоч і материнська гаплогрупа цієї фрако-кіммерійки була європейською. Один з трьох зразків був з більш ранньої Білозерської культури України, який навряд чи мав прямий стосунок до кіммерійців, адже датований 13-10 ст. до н.е. Кіммерійський період в Україні зазвичай розглядають в діапазоні 10-7 ст. до н.е. Ще один зразок з Харківщини MJ32  датований  8-5 ст. до н.е. позначили, як кіммерійський.

         Цитати зі статті:

         «Нещодавні дослідження геномів давніх скіфів підтвердили конфедеративний характер скіфських племен, показавши їх генетично відмінність одне від одного, але не знайшовши жодної підтримки для масштабних рухів зі сходу на захід, натомість загалом припускаючи окреме місцеве походження різних скіфських груп»

         «Однак, доскіфські степові популяції мали помітно нижчу частку алтайського компонента, що можна було б передбачити, виходячи з їхньої відстані від Алтаю (за винятком кіммерійців, для яких, як було показано раніше, вже було виявлено східне генетичне походження, незважаючи на те, що вони передували скіфам), і те саме стосувалося зразків постскіфської черняхівської культури з урахуванням результатів CP/NNLS»

         «Відносно високий відсоток «азійських» алелів серед кіммерійців був здебільшого зумовлений фрако-кіммерійським зразком MJ-12, який надиво показав 55% «азійських» алелів, хоча він позиціонувався серед Південно-Східних європейців у PCA (Рисунки 2 та S1) і майже не мав азійського компонента в ADMIXTURE»[49].

         Зразки:

• MJ-31 –  R1a-Z645, мтДНК U5a1b1,  докіммерійська білозерська культура України, городище Дикий Сад, м.Миколаїв, 13-10 ст. до н.е.
• MJ-12 –  жін., мтДНК H35, фрако-кіммерійці України, Картал / село Орлівка в Ізмаїлському р-ні Одеської обл., 9-8 ст. до н.е.
• MJ-32   ч–ол., R1a2c-B111, мтДНК U2e2, кіммерійці України, село Бідило Харківської обл.,  8-5 ст. до н.е.

         Щодо зразка кіммерійця MJ32 з басейну річок Мерчик-Ворскла (с.Бідило, Харківська обл.,Україна) з Y-гаплогрупою R1a2c – B111 – рідкісна індоєвропейська лінія похідна від R-YP4141 (YP4191). Материнська лінія також U2e2 індоєвропейська, поширена в усій Європі, серед  протестованих українців 0,3% (7 з 2134), в Данії 1% (29 з 2970), в Чехії 1% (12 з 1288), в Індії 0,3% (4 з 1455),  в Казахстані 3,2%, але це стосується лише 3 осіб з  94 у базі FamilyFreeDna, тобто відсотки не завжди репрезентативні для малих вибірок. Для прикладу, в Ірландії протестовано 10111 чол., з них U2e2 – 21 чол. (0,2%), в Німеччині 10920 з них 49 (0,4%), що можна вважати показовим, аніж з вибірки трьох чоловік з близько 100 протестованих, як у Казахстані. За аутосомами зразок MJ32 не описаний.

         Зразок кіммерійця MJ32 виявили в комплексі із трьох курганів біля села Бідило на Харківщині, який датують 8-5 ст. до н.е.,  у не пограбованому похованні на глибині 0,37 м від давньої поверхні. Інших додаткових матеріалів про археологічний контекст  у статті не зазначено.

         У 2025 році Лехті Сааг з групою українських біологів та археологів у масштабному проєкті «North Pontic crossroads: Mobility in Ukraine from the Bronze Age to the early modern period» приділили багато уваги скіфам, але серед кіммерійських секвенували лише один зразок.

         Цей кіммерієць належав до chrY  гаплогрупи Q1b-YP4004, яка поширена у Центральній Азії та Сибіру, – розповідають автори публікації.

         Цитати зі статті:

         «Особи кіммерійського періоду (1195–919 рр. до н. е.; UkrFBA/EIA_Кіммерійський) кластеризуються на графіку PCA з особами Західного Степу, включаючи раніше опублікованих кіммерійців з Молдови, але з більшим східноазійським генетичним впливом порівняно з білозерськими докіммерійцями».

         «Білозерські докіммерійці [археологічно датовані 1200–1000 роками до н. е., один радіовуглецевий аналіз датований 1281–1058 роками до н. е.; UkrFBA_Білозерська_докіммерійська генетично схожі на осіб зі Зрубної культури».

         «…а кіммерійську особу (UkrFBA/EIA_Cimmerian) можна змоделювати переважно як Україну_Ямну та частково Монголію_SlabGrave [64 ± 3% + 37 ± 3%»][50].

         Зразки:

• Ukr 066 – кіммерієць, Q1b-YP4000,  МтДнк  HV1a1a, 1195–919 до н.е., Куми, Харків, Україна.
• Ukr 149 – білозерська культура,  МтДнк U4a1, 1200–1000 рр. до н.е., Дикий Сад, Миколаїв.
• Ukr 149 – білозерська культура,  R1a-M198, МтДнк  N1a1a1a1, 1200–1000 рр. до н.е., Дикий Сад, Миколаїв.

Кіммерійці в Румунії ДНК [Schütz 2025]

         Зразок  LMO-8  – R1a-Z2125 / R1a1a1b2a2a (xSUR1, M12301, YP349), мтДНК U7b – Lișcoteanca-Movila Olarului (Brăila county), 801-753 р. до н.е.

                У 2025 році група генетиків у статті «Розкриття походження та генетичного складу «забутого народу»: дослідження населення сарматського періоду в Карпатському басейні» згадали про ще один кіммерійський зразок ДНК.

         Дослідники з подивом помітили, що один зразок з Румунії, який вважали сарматськими, виявився кіммерійським за радіовуглецевим датуванням 9-7 ст. до н.е. – зразок  LMO-8  R-Z2125 (xSUR1, M12301, YP349), мтДНК U7b.  LMO-8 збігається з типовими гаплогрупами, виявленими серед степових сарматів, а також має спільні IBD з трьома степовими сарматами, включаючи один сегмент довжиною 22,5 см. Відкриття сарматсько-подібних геномів у двох зразках раннього залізного віку були особливо несподіваними для дослідників. Цікаво, що в статті автори подають гаплогрупу цього кіммерійця, як R1a-Z2124, але в додаткових матеріалах конкретизують похідну від неї гілку R-Z2125 (R-YP349). Цей кіммерієць загинув від скіфської стріли.

         «Наші нові дані свідчать про те, що міграції з Уральського регіону на захід, можливо, вже відбувалися в ранній залізній добі, принаймні епізодично. Варто зазначити, що вік цих двох особин набагато ближчий до європейського вигляду кіммерійців, і один добре охоплений геном, ідентифікований як кіммерійський (MDA_IA_CIMM, таблиця S3A), дійсно демонструє подібний патерн ЗМІШУВАННЯ. Таким чином, не можна виключати, що їхня поява може бути пов’язана з кіммерійськими міграціями».

         «Два зразки раннього залізного віку, LMO-8 та RAM-7 з передгір’їв Карпат, були сучасними сусідами європейських скіфів, радіовуглецевим датуванням 2,6–2,7 тис. років до нашої ери та передували першим степовим сарматам. Чоловік LMO-8 мав бронзовий наконечник стріли скіфського типу в грудній клітці, що, можливо, спричинило його смерть, або, можливо, він носив його як намисто. Дивно, але, незважаючи на великі часові та географічні відстані, моделі ЗМІШУВАННЯ LMO-8 та RAM-7 ідентичні моделям степових сарматів.  У моделях qpAdm RAM-7 майже утворює кладу зі степовими сарматами, тоді як LMO-8, здається, приблизно на 75–90% є степовим сарматом з приблизно 10–25% східно- або центральноазійською домішкою. Крім того, гаплогрупа R1a1a1b2a2a∼ (R1a-Z2124) Y-Hg у LMO-8 збігається з типовими гаплогрупами, виявленими серед степових сарматів (RAM-7 є жінкою)».

         «Їхній потенційний зв’язок зі степовими сарматами додатково підтверджується даними IBD. LMO-8 (чоловік) має спільні IBD з трьома степовими сарматами, включаючи один сегмент довжиною 22,5 см. Крім того, LMO-8 має спільні IBD з центральним саком та тянь-шанським саком, а також з FKD-150, раннім сарматом. Аналогічно, RAM-7 (жінка) має спільні IBD з двома ранніми сарматами з Уральського регіону та зі скіфом з Молдови».

         «Ці дані демонструють, що двох особин залізної доби справді можна вважати генетично сарматськими»[51]. 

         Звісно, ДНК з шести чи дев’яти зразків кіммерійців не дають підстави робити якісь однозначні висновки. Проте, на даному етапі досліджень виглядає так, що кіммерійці були прийшлим населенням в Північному Причорномор’ї, а скіфи, самоназва яких сколоти – місцевим.

Автор: Галина Водяк

---

---

Список джерел та літератури:

[1] Στράβωνος Γεωγραφικά XIV.1.40 (Κιμμερικοῦ ἔθνους͵, Μαγνήτων, Σάρδεων).  https://el.wikisource.org/wiki/%CE%93%CE%B5%CF%89%CE%B3%CF%81%CE%B1%CF%86%CE%B9%CE%BA%CE%AC/%CE%99%CE%94

[2] Гомер. Одіссея. ΟΜΗΡΟΣ. Ὀδύσσεια 11.10. https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=133&page=78

[3] ΗΡΟΔΟΤΟΣ/Ἱστορίαι/ΒΙΒΛΙΟ Δ: ΜΕΛΠΟΜΕΝΗ /ΗΡΟΔ 4. Σκωλοτοι – сколоти [Геродот 4.6.2]

[4] ΗΡΟΔΟΤΟΣ/Ἱστορίαι/ΒΙΒΛΙΟ Ἄ: ΚΛΕΙΩ /ΗΡΟΔ 1. https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=30&page=3

[5]  ΗΡΟΔΟΤΟΣ/Ἱστορίαι/ΒΙΒΛΙΟ Δ: ΜΕΛΠΟΜΕΝΗ /ΗΡΟΔ 4. https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=30&page=98

[6] Клейн Л.С. Стародавні міграції та походження індоєвропейських народів. – Санкт-Петербург, 2007. – 226 с.

[7] Загальна сторінка Сайту ORACC. https://oracc.museum.upenn.edu/saao/hub.html?utm

[8] Посилання на всі згадки про кіммерійців в проекті  Oracc.  https://oracc.museum.upenn.edu/atae/qpn-x-ethnic/x000000280

[9] Иванчик А.И. Суверенное состояние кимерийской проблемы. Итоги дискуссии «Киммерийцы: проблемы исторической и культурной интерпретации», ВДИ, 1999, № 2, 77-97.

[10] C. A. Burney. Urartian Fortresses and Towns in the Van Region. Anatolian Studies. Volume 7. 1957. 37 – 53. Published online by Cambridge University Press: 15 June 2015. DOI: https://doi.org/10.2307/3642346

[11] Sargon II 001, 116 https://oracc.museum.upenn.edu/rinap/Q006482

[12] [Саргон II 002]: https://oracc.museum.upenn.edu/rinap/Q006482

[13] SAA 01 031. More on the Cimmerian Defeat (ABL 0197) https://oracc.museum.upenn.edu/saao/P334142

[14] Адаптовано з книги Сімо Парполи «Листування Саргона II. Частина I: Листи з Ассирії та Заходу» (Державний архів Ассирії, 1), 1987. Лематизовано Мікко Луукко у 2009-11 роках у рамках дослідницького проєкту «Механізми комунікації в Стародавній імперії: листування між царем Ассирії та його магнатами у 8 столітті до нашої ери» (AH/F016581/1; Університетський коледж Лондона), керівник — Карен Раднер. Ліцензія Creative Commons Attribution Share-Alike 3.0. http://oracc.org/saao/P334142/

[15] Cimmerian Invasion of Urarṭu (ABL 0112).   https://oracc.museum.upenn.edu/atae/qpn-x-ethnic?xis=qpn.r00015b&ref=P334060.5

[16] I. Starr, Queries to the Sungod: Divination and Politics in Sargonid Assyria (State Archives of Assyria, 4), 1990 https://oracc.museum.upenn.edu/saao/saa04/index.html

[17]  SAA 04 035.  SAA 4/Розділ 3 Правління Ассархаддона https://oracc.museum.upenn.edu/saao/saa04?zoom=2

[18] Асархаддон  SAA 16 016 https://oracc.museum.upenn.edu/saao/saa16/P334765

[19] SAA 10 111. Meteors; Invading Mannea (ABL 1237) [ https://oracc.museum.upenn.edu/atae/qpn-x-ethnic?xis=qpn.r000160&ref=P237234.16

[20] Williams, M.P., Fetner, R., Souilmi, Y. et al. Mesopotamian ancient DNA reveals Iron Age integration of heterogeneous Bronze Age genetic ancestries following resettlement. Genome Biol 27, 260 (2026). (зразки в табл. додаткові матеріали). URL:  https://doi.org/10.1186/s13059-026-04145-4

[21] Dandamayev, Muhammad A.. “MESOPOTAMIA i. Iranians in Ancient Mesopotamia. Encyclopaedia Iranica. Published January 27, 2015. URL:  https://www.iranicaonline.org/articles/mesopotamia-01-iranians/

[22] Асархаддон 003 https://oracc.museum.upenn.edu/rinap/rinap4/Q003232

[23] Аскольд Иванович Иванчик. Киммерийцы и Урарту накануне восьмого похода Саргона II. М.1990. Академия наук СССР. Весник Древней Истории. М.1990. – С. 3-19.

[24] Нео-ассирійський словник: https://oracc.museum.upenn.edu/saao/akk?zoom=G&page=2

[25] С.В.Махортих. Kuммepийцы: проблемы исторической и культурной интерпретации. Киммерийцы и Деревний Восток. 1998 р. Весник Древней истории. N 2. С. 95-104.

[26] Sergey Makhortykh. «Cimmero-Scythian» antiquities from Central Anatolia. Vostok Afro-Aziatskie obshchestva istoriia i sovremennost. 2021. N6. – С.54-77. https://www.researchgate.net/publication/357357935_Cimmero-Scythian_antiquities_from_Central_Anatolia

[27] В. В. Отрощенко. До проблеми розпізнавання поховань чорногорівської групи. Археологія і давня історія України. – 2019, вип. 2 (31), С.149-156.

[28] Забавін В., Небрат С. Нові поховання передскіфського часу з Північно-Східного Приазов’я. Археологія. Київ, 2021. вип. 1. С. 72–85.

[29] Marina Daragan, Sergei Polin. The Unusual Construction of Kurgans of the Scythian Elite from the 4th Century BC in a Burial Ground near the Village of Vodoslavka in the Northern Sivash Region (Ukraine). Institute of Archaeology, National Academy of Sciences of Ukraine, MDPI. 2026. том.15, вип.6. https://www.mdpi.com/2076-0752/15/6/133

[30] Полидович Ю. Б. Зооморфно оформленные псалии как феномен скифской эпохи. Археологический альманах. Псалии. Элементы упряжи и конского снаряжения в древности. – Донецк, 2004. – С. 143-165.

[31] Клочко В.И. Происхождение скифов. Институт археологии НАН Украини. Серия Археология и Древняя история України. Киев-Полтава, 2009. Епоха раннего железного века. С. 151–166.

[32] Махортих С. Об одной группе раннескифских памятников Днепровского лесостепного Правобережья. Revista Archeologica. CHIŞINĂU, 2014. Т. 10 : 1-2. С. 69–78. URL: https://www.academia.edu…

[33] Мурзін В.Ю. Кіммерійці та скіфи//Золото степу. Археологія України / Авт.-упоряд. П. П. Толочко, В. Ю. Мурзін Акад. наук України, Інститут археології (Київ). – Київ; Шлезвіг: [б.в.], 1991. – С.57-71.

[34] Тереножкин О. І. Киммерийцы / Олексій Іванович Тереножкин. – Київ: Наукова думка, 1976. – 223 с. – Режим доступу до ресурсу:     http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0001085

[35] Schmitt, Rüdiger. “ČIŠPIŠ.” Encyclopaedia Iranica. Published December 15, 1991. https://www.iranicaonline.org/articles/cispis-opers/  

[36] В. И. АБАЕВ. СКИФСКИЙ ЯЗЫК.  Что мы называем скифским языком? NARTAMONGÆ, 2012, Vol. IX, N 1, 2.

[37] Rinap 4. Асархаддон 003: https://oracc.museum.upenn.edu/rinap/rinap4/Q003232

[38] Rinap 4. Асархаддон 097:https://oracc.museum.upenn.edu/rinap/rinap4/qpn-x-ethnic?xis=qpn.r00001a&ref=Q003326.21

[39] SAA 10 100. Morning First of Mars in Iyyar, Eclipse of the Sun (ABL 0679+) [from astrologers] https://oracc.museum.upenn.edu/atae/qpn-x-ethnic?xis=qpn.r000167&ref=P334477.34

[40] SANSKRIT-ENGLISH DICTIONARY FIRST EDITION 1899  INGREAT BRITAIN REPRINTED LITHOGRAPHICALLY – Oxford: Oxford University Press, 1956, 1960. – 1334 с. [Tu.. – стор.449] .

[41] Ашшурбаніпал Prism J. https://oracc.museu.m.upenn.edu/rinap/rinap5/Q003702

[42] Страбон 1.3.21 ( кн.1. розділ III.21).Переклад Hans Claude Hamilton і William Falconer 1854.

[43] Грецький текст: Strabo. Strabonis Geographica, Volumes 1-3. Meineke, August, editor. Leipzig: Teubner. 1877. https://fgh.perseids.org/read/greekLit/tlg0099/tlg001/perseus-grc2/1.3.21-1.3.23?utm

[44] SCHMITT, RÜDIGER: Iranisches Personennamenbuch, Band VII: Iranische Namen in semitischen Nebenüberlieferungen. 2014. С.249-243. https://www.researchgate.net/publication/323216967_SCHMITT_RUDIGER_Iranisches_Personennamenbuch_Band_VII_Iranische_Namen_in_semitischen_Nebenuberlieferungen

[45] Дисертація PHD: JASON S. ATKINSON. PROPHECY IN MARI, NEO-ASSYRIAN, AND HEBREW SOURCES: A COMPARATIVE STUDY. THE UNIVERSITY OF EDINBURGH. 2015. С.145.

https://era.ed.ac.uk/server/api/core/bitstreams/73f80f14-e973-40b3-8e0e-ff74bf5582d5/content

[46] Іваненко  О.В. Імена кіммерійських вождів: Sandakšatru (лінгвістичний коментар). Студії з ономастики та етимології.  НАН України. Київ. 2015–2016. Розділ I. Ономастика. С.71-88. https://iul-nasu.org.ua/wp-content/uploads/2022/09/Studii_z_onomastyky_ta_etymologii_2015-2016.pdf?utm

[47] В таблицях Matthew P. Williams 2026 (Mesopotamian) cim357 –  R1a1a1, в Maya Krzewinska 2018 – R1b1a.

[48] Ancient genomes suggest the eastern Pontic-Caspian steppe as the source of western Iron Age nomads [Електронний ресурс] / [M. Krzewińska, G. Kılınç, A. Anna Juras та ін.] // Science Advances. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.aat4457

[49] Shifts in the Genetic Landscape of the Western Eurasian Steppe Associated with the Beginning and End of the Scythian Dominance [Електронний ресурс] / [M. Järve, L. Saag, C. Scheib та ін.] // Cell.com. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.cell.com/current-biology/fulltext/S0960-9822(19)30712-2#.

[50] North Pontic crossroads: Mobility in Ukraine from the Bronze Age to the early modern period [Електронний ресурс] / [L. Saag, O. Utevska, S. Zadnikov та ін.] // ScienceAdvantes. – 2025. – Режим доступу до ресурсу: https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.adr0695

[51]  Schütz O., Maróti Z., Tihanyi B. Unveiling the origins and genetic makeup of the “forgotten people”: A study of the Sarmatian-period population in the Carpathian Basin. Sciencedirect.com. 2025. Т. 188, вип. 15. С. 4074–4090. URL: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0092867425005598