Скіфська мова (част.IV) і словник Абаєва. Сколоти та паралати

14.08.202431.10.2024 Галина Водяк

Скитська мова, скитиянська мова (скіфська мова) – це самостійна палеопонтійська мова племен Північного Причорномор’я, в якій простежуються риси різних індоєвропейських субстратів, тому її важко віднести до якоїсь однієї мовної підгрупи.

Скіфська мова демонструє ознаки різних мовних родин (скандинаво-германських мов, балканських, слов’янських, балтських та ін.), а не лише індоіранських. При цьому, цю незначну «іранськість», або «індоарійськість» неможливо віднести до якоїсь однієї групи мов. Деякі скіфські слова та етноніми намагаються трактувати з південно-східних іранських мов, інші з північно-східних і західних, а також з давньоіранської Авести, або з давньоіндійського санскриту.

Сукупність скіфо-сарматських діалектів, мабуть, можна розглядати, як понтійсько-гірканську мовну сім’ю. Можу також запропонувати термін «Дан-оксиянська» мовна родина. Дніпро [Данапр] – Амурдар’я [Окс]. Грецьке Ωξος – Оксос, латинське Oxus – антична назва річки Амудар’ї. Бактрія, Оксианська цивілізація – один з центрів розселення індоарійських племен. У цьому випадку для означення я використала географічний шаблон, який застосували, наприклад, для палеобалканських мов, до яких належали фракійська, дакійська, іллірійська, фригійська, давньогрецька та сучасні грецька, албанська, вірменська.

Ми ж не називаємо фракійську або іллірійську мову грецькою, хоча між ними можна знайти якісь фонетичні та лексичні збіги. Одним з прикладів в сучасних мовах є знакове слово “мед” через літеру “л” в грецькій (μέλι) і албанській (mjaltë).

То чому ми скіфську мову називаємо іранською? У скіфській мові “іранськості” на рівні “ДОіндоарійських реліктів і незначних запозичень в часи їхніх передньоазійських походів щодо слів, які стосуються високого статусу («ксай» і «паралати»). Нам також мало відомо про подальші стосунки скіфів з імперією Ахеменідів та її сателітами після невдалого походу Дарія I на терени Північного Причорномор’я. Відтоді скіфів вважали непереможним народом. Але з розповідей Курція Руфа про період походу Олександра Македонського на скіфів, можна зрозуміти, що певні епізодичні контакти скіфів з іранцями, зокрема сатрапом Бактрії, були. Читайте «Курцій Руф. Олександр Македонський і скіфи».

У мові скіфів могли переважати доіндоарійські релікти поруч з дофракійськими та докельтогерманськими, дослов’янськими, а також деякі запозичення від сусіднього іраномовного світу, з яким вони контактували через Кавказ.

Скитиянці (скіфи) розмовляли скитиянською (скіфською) мовою. Термін «іранці» для них недоречний. Ми ж не називаємо скіфів германцями чи греками лише з тієї причини, що деякі терміни можна протрактувати через скандинаво-германські мови або давньогрецькі словники. Зі слів Абаєва В.І., деякі слова, корені яких збігаються саме між скіфською та осетинською мовами відсутні у інших іранських мовах. На мою думку, причина цього проста… Скіфська мова не іранська. А те, що елементи скіфської або протоскіфської мови могли проникнути на Пн. Кавказ, або навпаки, у нікого не викликає здивування, адже свідченням зв’язків між Скіфією і цим регіоном була кобанська археологічна культура епохи пізньої бронзи та раннього заліза. Різноманітні культурні впливи могли бути взаємними і не лише з предками осетин.

Осетини – нащадки автохтонних кавказьких племен, а іранська мова – наслідок їх мовної асиміляції. Безсумнівним виявився той факт, що визначальну роль у формуванні аланського генофонду відіграв кавказький субстрат.

Насправді Абаєв В.І. не наполягав на тому, що його словник винятково «скіфський», бо в ньому більшість слів з сарматського періоду. Як висловився сам автор, що це словник «скифо-сарматских наречий и говоров, которые существовали на территории северного Причерноморья в период от VIII–VII вв. до н. э. до IV–V вв. н.»[1].

Навіть ім’я булгарського царя V ст. Аспаруха туди включив (від іранського слова «кінь» і «світлий»). Але питомо «скіфських» слів у словнику Абаєва В.І. дуже мало, і розбір їх поверхневий, а трактування інколи «притягнуті за вуха». Правда, щодо деяких скіфських слів вчений відверто зізнавався, що в індоіранських мовах етимологічні паралелі відсутні, серед них річка Пората (Прут). Та й з пізніших джерел етнонімного «радама», зі слів автора, в осетинській мові зовсім немає, але є в стар. інд. pratama-, авест. fratama-, согд. prtm у значенні «перший». Ну а суфікс у власних іменах «гаст» лінгвіст виводив з європейського та українського слова «гість». Найцікавіше, що значну частину власних імен вченому не вдалось пояснити з іранських мов, а етнонімам він приділив найбільше уваги.

Абаєв В. І. у своєму словнику зібрав близько 200 слів стосовно 1000-літнього періоду історії Північного Причорномор’я (з VIII–VII вв. до н. э. до IV–V вв. н. э.) і назвав його скіфо-сарматським. Насправді скіфських слів досарматського історичного періоду у цьому словнику дуже мало. Він навіть не проаналізував усіх слів, імен та топонімів з Історії Геродота, адже «іранізмів» там дуже мало, а він шукав саме їх, а також насамперед паралелі з його рідною осетинською мовою. Також автор зізнався, що значний відсоток скіфських власних імен не вдається пояснити з іранських мов. Автор це пояснив відривом скіфів «від решти іранського світу». (ст. 61, Абаєв В.І. “Что мы называем скифским языком?”NARTAMONGÆ 2012).

Абаєв В.І.:

«Але й у роз’ясненій частині скіфська лексика містить багато оригінальної, відмінної від «класичних» іранських мов, авестійської та перської. Ось кілька спостережень і припущень».
«У значенні «людина», «чоловік» скіфи не знали, мабуть, добре відомого з інших іранських мов «martya» і вживали «manu» стикуючись у цьому відношенні зі слов’янськими та германськими мовами.»
В інших діалектах було в ході слово vira. В осетинській слово «manu» втрималося у значенні «чоловік» mojnæ, тоді як у значенні “людина” закріпилося кавказьке læg.»

Тут варто зауважити, що Геродот нам повідомив, як скіфською мовою буде слово людина, чоловік. Це слово «OIOR». Загальноіндоєвропейський термін людина – «manu» скіфи, мабуть, також використовували. Адже, Абаєв В.І. у вигляді прикладу наявності «ман» у складі слова використав напис з Березані «Артіманоса» або «Арфіманоса» – ’Aρθιέμμανοςα, яке він з осетинської пояснив, як людина (man) зі списом (aršti).

Також науковець знайшов корінь “ман” у назві племен “массагети”, яких вважають частково спорідненими зі скіфами та саками. Μασσαγέται, пише автор, можливо = стар. ос. man-sag-a-ta «люди-олені» (manu-sāka), див. sāka, ос. sag ‘олень’; для асиміляції ns→ss ср. ос. xussar з xunsar”.

Я б розшифрувала цей етнонім інакше. На мою думку, массагети – це люди з сагарісом. Тут варто зауважити, що сагарісом називали не лише скіфську сокиру, але й сагайдак і соху. Тому “сохатий” олень, осетинською “саг”, також з цього ряду слів.

В грецькому словнику Гесихія (Ісихій – Ησύχιος, 5 ст.) термін «сагаріс» (σάγαρις) – це φαρέτρα (сагайдак), ἄροτρο (соха, леміш, рало, орач) [2]. Геродот, щоб пояснити, що сагаріс – це сокира, додатково використав ще одне слово-доповнення ἀξίνας σαγάρις (аксінас сагаріс) [Ηρόδοτος 7.64.2].

Лексикон Ісихія Олександійського / Гесихія – «Алфавітний збірник усіх слів» грецького граматика, який жив у V ст., має велике значення для вивчення давньогрецьких діалектів і для відновлення текстів класичних авторів, для вивчення втрачених мов і неясних діалектів Балкан у давнину (фракійська, іллірійська) і для реконструкції праіндоєвропейських слів. Декілька слів у словнику автор згадує у контексті зі скіфами. Проте, багато термінів, які включено до цієї праці, не зустрічаються у збережених давньогрецьких текстах. Використовував дані від попередніх лексикографів Diogenianus, Aristarchus of Samothrace, Apion, Heliodorus, Amerias. Лексикон зберігся в одному частково зіпсованому рукописі 15 століття у Венеції.

Αξίνας – грецькою мовою у значенні «кирка», «сокира», «мотика».
Αξίνας σαγάρις – сокира сагаріс (Геродот).
Σαγάρις – сагаріс – соха, леміш (рало, орач), сагайдак (горит) у Гесихія, сокира в Геродота.

Якщо врахувати, що САГарісом називали не лише сокиру і соху, а й САГайдак для стріл (горит), то поява в тюркських мовах цього терміну є спадком від азійських саків, 50% генетичного внеску у яких від нащадків індоарійських мігрантів.

Термін «саки» найімовірніше пов’язаний з коренем “саг”, але на мою думку, тут не стільки паралель з осетинським «саг» – «олень», скільки зі зброєю, яку вони носили, «сагаріс–сокира» і «сагаріс–сагайдак». У греків на означення гориту в давні часи був інший термін [σαυλάτηρ] – савлатер. А от ім’я скіфського царя Савлія (Σαύλιος) якраз збігається з коренем старогрецького терміну для сагайдака – Савлатер (σαυλάτηρ). При цьому в литовській мові зереглось слово Šaulys –- шауліс – стрілець.

Тобто, Савлій – це «Сагайдачний» сучасною українською.

Савлатер <σαυλάτηρ> δορατοθήκη – сагайдак (словник Гесихія), можливо, з дофракійської або добалтської мови, адже в сучасній грецькій мові цього слова немає. Цікаво, чи назва фракійського етносу савраї (Σαῦραι) якось може бути пов’язана з цим терміном? Адже перехід «р» в «л» практикують в етимологічних трактуваннях, як у словах арій – алан.

Тотожність кореня «саг» і «сак» в скитській антропонімії можна простежити в імені Марсагет з повідомлення Ктесія Кнідського (Μαρσαγέτης) та Марсакос (Μαρζακος) з боспорської епіграфіки II ст[3].

Заведено вважати, що терміни сагайдак і сайдак (лук з горитом) нам принесли середньовічні тюрки. Але не забуваймо, що SAGitta латиною “стріла”. Отже, цей давній індоєвропейський корінь «саг» – «сах» – «сак» став основою для багатьох слів, які стосувались озброєння, а в осетинській мові – сохатого оленя.

Читайте статтю «Нарубки щодо етимології слів з коренем “сак” (саки) та “скит” (скіф) в контексті термінів «сокира» та «стріла».

Тобто, термін «саки», як і термін «скити» (скіфи) гіпотетично можна перекласти, як “лучник”, “стрілець”, або саки – ті, що носять сагаріс, скіфи – ті, що стріляють. Щодо кореня «дак» у слові сагайдак, то цікавим у глосарії Гесихія є слово SAKynDAKi – скіфський одяг, а «саки» він тлумачив дуже всеоб’ємно, як саки – скіфи та саки – фракійці <Σάκες> Θρᾷκες. Слово «сакела» (σακέλα) в грецькому словнику 5 ст. – «сумка, де кладуть золото», має сенс, якщо згадати, що «сагаріс» не тільки сокира, але й сумка для стріл (сагайдак), який одягають (одяг – «дак») скіфи. Наконечники стріл – прототип монет, цінність на вагу золота, яку скіфи використовували замість монет. Крім того, слово «сагос» (σάγος) – частина броні.

Все ж я й надалі прошу використовувати термін «скити», «скіфи» щодо Причорноморських племен, а термін «саки» до певних азійських народів. Інакше буде та ж плутанина, що й з терміном “русини” і “россіянскиє”. Не ліпіть один народ на половині земної кулі. У скіфів Північного Причорномор’я і саків Тянь Шаню різні предки, різні нащадки і різна історія. Їх розділяли тисячі кілометрів, а спільними були лише далекі-далекі пращури з часів індоєвропейських міграцій.

Абаєв В.І. був упевнений, що осетини, нащадки аланів, єдині сучасні носії скіфської мови. Але ж ні. Осетини – типові автохтонні кавказці, які колись іранізувались. Від скіфів Північного Причорномор’я вони радикально відрізнялись за походженням і за мовою. Деякі моменти взаємовпливів між Північним Причорномор’ям, Кавказьким коридором та індоіраномовним світом Азії, мабуть, мали місце не тільки в залізну, але й в бронзову добу.

В даній статті я планую довести, що не можна стверджувати безапеляційність факту «іраномовності» скіфів з посиланням на працю Абаєва В.І. та інших. Час авторитаризму та безумовних авторитетів, призначених тодішньою одновекторною системою, давно минув.

Тож розглянемо безпосередньо скіфські слова, етноніми та топоніми зі словника Абаєва В.І.. Їх там дуже мало, близько 20, тобто лише 10% словника складають слова з історії Геродота:

З тих слів, які Геродот назвав скіфськими і переклав їх на грецьку мову, автор розглянув лише одне – Οἰόρπατα (вбивця людей), де ойор – чоловік, пата – вбивати, з допомогою осетинського аналога Μάμμαρος. Але у словнику Абаєва В.І. я не знайшла слова Арімаспи «ἄριμα-σποῦ» (Аріма – один, а споу – око), а також слова Екзампай «Ἐξαμ-παῖος» (Екзам – священний, пай – шлях).

Зі скіфських царів лише 10, але власних імен скіфської еліти в Історії Геродота – 15, а з різних джерел понад 30.

Автор включив у вибірку такі імена скіфів: ’Ανάχαρσις (Анахарс), Ταργίταος (Таргітай), Αριαπείθης (Аріапейт), Σπαργαπείθης (Спаргапейт), Τάξακις (Таксак), ’Oρικός (Орік), Λιπόξαις (Ліпоксай), ’Aρπόξαις (Арпоксай), Κολάξαις (Колоксай), Λύκος (Лука).

З теонімів лише Табіті (Ταβιτί), але в скіфському пантеоні було 7 Богів. Геродот їх перелічив грецькою та скіфською мовами, провів паралелі між елінськими та скіфськими богами.

З топонімів лише 5 – Бористен (Βορυσθένης), Пората (Πόρατα), Тирас (Τύρης), Пантікапей (Παντίκάπης).

Також в словник Абаєва з історії Геродота протрапили такі слова, як анареї, канабіс, саки, масагети, паралати, але не розглянув такі слова не грецького походження, як “сагаріс”(σάγαρις) – сокира, “ойстус” (ὀϊστοὺς) – стріла”.

Зброя, яку використовували скіфи під час складання присяги. Геродот [4.70.1]

ἀκινάκην (акінак – “короткий меч”), перське слово.
ὀϊστοὺς (ойстус – стріла), етимологія відсутня, походження невідоме.
σάγαριν (сагаріс – сокира або сагайдак), скіфське слово.
ἀκόντιον (аконтіон) – “спис”, грецьке слово.

Перейду до серії суперечливих моментів у словнику Абаєва, яких я називатиму етимоляпами. Наголошую на тому, що я НЕ намагаюсь знецінити науковий внесок цього автора у дослідженні скіфської мови. Навпаки, вважаю, що напрацювання різних науковців, зокрема й Абаєва В.І., важливі у своїх деталях, але з їх висновками можна й не завжди погоджуватись. Інших дослідників скіфської мови я також згадаю у цій публікації.

ЕтимоЛяп 1.

Про самоназву скіфів. Саки, чи сколоти?

Слово «скити», «сколоти» можна перекласти, як “стрілець з лука”, «саки» – “носій лука”.

Мова скіфів не іранська, а ДО індоарійська, північнопалеопонтійська.

Абаєв В.І. проігнорував повідомлення Геродота, про те, що самоназва скіфів – сколоти, а не саки. Тому фраза про те, що скити себе називали «сака» є домислом автора. Цікаво, що «сака-саг» у значенні «олень» не зустрічається в іранських мовах, окрім осетинської. А корінь «саг» має давнє індоєвропейське коріння і використовувався скіфами стосовно озброєння, про що я згадувала раніше.

Цитую автора:

«Самі себе скіфи називали Sāka. Це слово, як ми вважаємо, означало “олень” (ос. sag ‘олень’). Воно зустрічається в назві скіфського одягу σακυνδάκη, що має означати «одяг із оленячої вовни». В інших іранських мовах sāka ‘олень’ не зустрічається, але за походженням воно здається арійським, що означало «сохатий». Sāka, sāg ‘олень’ повторюється в інших скіфосарматських племінних назвах: аΖακάται, аΜασσαγέται, Θυσσαγέται, Σαγάδαρες. Роль оленя в скіфській етноніміці та ономастиконі, пов’язана, очевидно, з тотемістичними поглядами цього народу, є одним з важливих результатів нашого розгляду».

Я не знаю, чи скіфи використовували одяг з оленячої вовни, але сагаріс вони носили безумовно завжди. Крім того, можливо, форма українського слово «одЯг» є спадком від того слова «САКінДАК», що означав «скіфський одяг» (словник Гесигія). У інших слов’ян це слово через «Є» odzież, odjeća. В жодній тюркській чи монгольській мові немає слова «дак» – «одяг». Тому термін сагайдак радше прийшов до середньовічних тюрків від нащадків саків. Сагайдак – це одяг (сакінДАК) лучника.

Σκύθαι – скутаі – скити, скіфи. [Геродот 4.48.2]
Σκωλοτοι – сколоти [Геродот 4.6.2]

Геродот [4.6.2] σύμπασι δὲ εἶναι οὔνομα Σκολότους, †τοῦ βασιλέος ἐπωνυμίην· Σκύθας δὲ Ἕλληνες ὠνόμασαν[4].

Геродот [4.6.2] …” і що загальна самоназва всіх їх Сколоти, була взята від імені їхнього царя; греки називали їх скитами (скіфами)”.

Терміни “скити” (скіфи), “сколоти” і навіть “саки” можна звести не стільки фонетично, як за значенням, до терміну “лучник” через європейські пізньоантичні та сучасні словники з коренем «саг» (сагаріс – сагайдак зі стрілами та сокира), про що я розповідала вище (див. Лексикон Ісихія Олександійського / Гесихія).

Дехто небезпідставно самоназву скитів (скутів–скіфів) через термін “скОлоти” (Σκωλοτοι) пов’язує з ГІПОТЕТИЧНИМ іранським словом”СкуДата”, які ймовірно означали «Стрілець», «Лучники». На мою думку, ще можна додати “саки” у цьому ж значені, хоч раніше я розглядала цей термін лише слово «сагаріс – сокира», адже не знала на той момент, що «сагаріс» – це також «сагайдак». Але наголошую на тому, що в жодному давньому індоіранському словнику НЕ існує терміну СкуДата, СкоЛота у значенні “стілець з лука”. Сходознавець Куланда С.В. розповідав, що у дослідників немає відповіді, що могло означати слово «Скуда»[5]. Нагадаю, що цей термін «skudatṷa» гіпотетичний, тобто уявний. Окрім того, це слово можна розтлумачити у значенні “стрілець” лише з європейських, а не іранських мов. Загальне індоєвропейське коріння “скут”, “скуд”, “скол” – ”стрілець” насамперед легко етимологізується через скандинаво-германські мови. Я б ще долучила литовську мову, яка зберегла релікти коренів, які були предковими не тільки для балтських, але й для слов’янських мов. Згодом поясню, чому я згадала також литовську мову.

У тому напрямку, куди рухались в третьому та другому тисячолітті споріднені з предковими до індоарійських племен народи, ми побачимо у слові стрілець корінь “sku(y)d”,

skyde – данською “стріляти”.
skjuta – шведською “стріляти”
skudatṷa – гіпотетична первинна форма скіфського слова сколоти.

В контексті походження скитського слова «сколоти» мені доведеться згадати не тільки про словник Абаєва. Частково зачеплю інших дослідників-іраністів скіфської мови.

ДО індоарійська мова скіфів. Скити, сколоти, ашкузаї, саки.

На яких “китах” тримається гіпотеза про іраномовних скіфів? Розгляну лише один основний з них. Через зміну звуку з /δ/ на /l/ у скіфській мові термін розвинувся у форму * Skulatā скіфського ендоніма Skuδatā, що означає «лучники».

Іраніст-сходознавець Тохтасьє С.Р. вважає, що діагностичним маркером для визначення скіфської мови як східноіранської, є перехід δ (д) в λ (л) у двох словах «скуДата-скоЛоти» і «параДата-параЛати» [6]. Але парадокс у тому, що інший історик Куланда С.В. конкретизував, що у випадку цієї мутації звуків (д-л) мова йде про ПІВДЕННУ групу східноіранських мов[7], а не північну східноіранську, до якої б нас мала схиляти археологія та розповіді Геродота про сарматську мову, як «зіпсуту скіфську».

Розповім коротко щодо південної групи східноіранських мов в контексті даної теми. Перехід δ > *L зближує скіфську мову з такими іранськими: бактрійською (тохари-юечжі), пушту (Афганістан, Пакистан), мунджанською (Афганістан), йідга (Пн.Пакистан). Але “д” було в скіфській мові, зокрема в імені царя Мадія, зауважив історик, спеціаліст з античності, А.І. Іванчик[8].

На мою думку, якщо перестати називати скіфську мову іранською, а сприймати, як ДОіндоарійську, північну палео-понто-гірканську, то усі суперечності зникнуть. Перехід Δ (d) в Λ (L) є рисою не лише пакистано-афганських арійських мов, але й палеобалканських. А щодо терміну «лучник», «стрілець з лука», то чергування «Д» і «Л» простежується не лише в іранських, а й в литовській мові.

Найцікавіше, що чергування «л» і «д» в ДОіндоіранських мовах можна простежити у литовській мові саме у слові “стрілець”.

Šaulys – шауліс – литовською стрілець.
Šaudyti – шаудіти – литовською стріляти.

Зауважу, що литовці в бронзову добу були близькими родичами з предками українців і лише в залізну добу вони почали контактувати з фіноураломовними племенами. І саме литовську мову найчастіше порівнюють зі санскритом, хоч насправді вони такі ж далекі-далекі родичі для носіїв індоарійських мов, як і східні європейці. І саме на півдні Азії (бактрійсько-пенджабські індоарії) та на Півночі Європи (литовці) зберегли двоваріантність переходу звуку “л” в “д”, яка ймовірно була й у скіфів.

Тобто в давньогрецькій мові корінь “скут”– Σκύθαι, в іранській та скандинавських «скіт» (Skytten), «скют» (skjuta), у скіфській «скол» (Σκωλοτοι), «скул-скіл» (Σκύλης) могли використовуватись у значені «стрілець», тобто «лучник». Але це ніяк не може слугувати підтвердженням іраномовності скіфів, а лише вказує на давньоіндоєвропейське коріння. Сколоти, бо «стріла» – «саг» (sag, див.латинь та похідні кельтські терміни saɣeθ) або «стріла» – стр.. (в укр..мові), або «стріла» – саул (див. скіфський цар Савлій, литов.Šaulys), або «стріла» – стус (див.ойстус з Геродота) проКОЛює.

Тобто, поєднання доіндоєвропейських основ «саг» або «стр», «саул», «стус» (стріла та інші «секури») + «кол» (проколює) = «скол», «сколот» (стрілець). Термін «саки» утворився, бо носили сагаріси – горити (сагайдаки) зі стрілами та сокири.

Довгий етимологічний ланцюжок між ассирійським Ашкузай з коренем “скуз” (ašguZaia, išκuZaia), давньогрецьким Скутай з коренем “скут” (Σκύθαι), скіфським “сколотоі” Σκολότοι, з коренем “скол”, який є рідною скіфською версією, з допомогою європейських мов можна перекласти, як “Стрільці”, або “Лучники”.

Отже, розглянемо перехід літер “Ζ”(ζ, з) – “Θ” (θ, т-ф) – “Δ”(δ, д) – Λ (λ, л).

Там де в ассирійців у назві скитів літера Ζ”(ζ, з), в грецькій мові – “Θ” (θ), яка передавала звуки не зовсім “T”, не зовсім “Th” і не зовсім “Ф”, в скіфській мові “Л” (сколоти), котра за переконанням багатьох дослідників колись була “Д”.

Ймовірно в іранців в Азії з часів індоєвропейських міграцій відбулась зміна звуку “L” на “D”, або навпаки “Д” на “Л”, а самі скіфи стрільців називали “сколоти” або “скуЛати”, або “скіЛати” (як у імені царя Скіла- Σκύλης). Твердий звук “л” досі не кожен вміє чітко вимовляти. Проте, Геродот прив’язує походження ендоніма “сколоти” до імені скіфського першоцаря КОлаксая (Κολάξαϊν), а не КУлаксая або КуДаксая.

Якщо погодитись що скіфське “л” колись було “д”, то ім’я Колаксая треба тлумачити через слово КоДак, що татарською мовою “поселення на горі”. Нагадаю, що різні тюркомовні народи є частково нащадками азійських саків та сарматів, на мову яких мали вплив їхні індоєвропейські предки бронзової доби. Гіпотетичний індоєвропейський термін “СкуДата” у значенні “лучник” все ж виглядає більш наближено до суті етноніма Σκύθαι – “скити”, аніж “КоДак” – поселенці гори. Які скіфи в горах?… Якщо іронічно до цього підійти, то «скитиянці в горах» вже хіба в часи гуцулів. У архаїчний та класичний період скіфської історії, сколоти були мешканцями лісостепу та степу України.

Але у скитиянців (скіфів) Північного Причорномор’я у терміні “сколоти” простежується саме протоукраїнська фонетика через “О” і грекобалканська або прафракійська та перед кельтська через “Л”. Скіфи використовували обидві літери, як “Д”, так і “Л”, про це свідчать імена скіфських басилевсів МаДій [1.103.3] і СкіЛ [4.78.2][9]. Це зауважив Аскольд Іванчик, коли критикував своїх опонентів у цьому питанні. Тому я не зовсім розумію аргументів іраністів про те, що «*D», безсумнівно, є джерелом скіфського «L», яке відносно багато представлено в скіфській ономастиці (Вітчак К.Т.). Якимось чином, це явище переходу «д-л», на їх думку, доводить іраномовність скіфів.

Ім’я Мадія пов’язують зі словом «мед», а ім’я Скіла, як похідне від «сколоти». Чому я назвала в цьому випадку «л» – грекобалканською, та передкельтською? Все просто. Діагностичне індоєвропейське слово «мед» в грецькій мові «меЛі» – μέλι, в албанській мові – «мялте» – mjaltë, але й у кельтській (валлійській) «мел» – mêl – мід.

Візантійські автори V ст., історик і дипломат Пріск Паннійський, та лексикограф Гесихій, повідомили нам, що на теренах Скіфії (України) використовували два слова на означення медовухи: медос і мелігіон. До речі, слово «малина», стосовно якої немає загальновизнаної етимології, може походити від скіфського слова «мелігіон» (медовуха). Настоянка малини з цукром, або колись з медом, ще та цілюща медовуха. Тоді в албанській мові ми знову знайдемо чергування «л» і «д» – mjaltë (м’ялте) – мід, mjedër (мєдер) – малина.

Медос (μεδος) – медовуха за Пріском Паннійським. «У селах нам постачали їжу — замість пшениці (σιτου) просо (κεγχροσ, κεχρ), а замість вина — мед (μεδος, мед-медовуху), як її називають тубільці».
Мелігіон (μελύγιον) – медовуха за Гесихієм. «Скіфський мед приготовлений з водою» (πόμα τι Σκυθικὸν μέλιτος ἑψομένου σὺν ὕδατι καὶ πόᾳ τινί»).

Окрім того, «ск», як у слові «сколот» на початку слова без голосної притаманний усім праслов’янським та фракійській мовам. Наведу перелік фракійських слів, які не тільки демонструють цю фонетичну особливість «СК» у словах на означення предметів, які ріжуть і розколюють, але й інші цікаві терміни, які можуть нам допомогти у трактуванні певних гідронімів України.

Фракійський словник[10]

skalme – ніж
skaplis – сокира
skilas – стрімкий
suras – гіркий, солоний
sula – гай
svit – сяяти
strumon – річка
sunka – сік, рідина

stra – торрент – бурхливий потік. Синоніми: arta(s) річка, iuras вода, річка, mar ‘water, river, bog’, sara ‘river’, sind(u) – ‘river’, strumon ‘river’.

mar ‘вода, річка, болото’
turm – біг
kupsela – купа, пагорб
Opa (опа) – Proto-Indo-European: *ab- ‘water, river’ – вода, ріка
Інші мови
Avestan (old Iranian): āp- ‘water’ – вода
Proto-Italic: *āpā- ‘water’ – вода. Сучасне аква (acqua) внаслідок переходу «п» в «кв», *p…kʷ > *kʷ…kʷ, зміна також зустрічається в кельтській мові.
Lithuanian: upė – ріка

Оскільки я згадала фракійську мову, то зупинюсь ще на одному цікавому моменті. Вигадана дослідниками гіпотетична назва Skuδatā (скудата) має певний сенс, якщо згадати про фракійську сатрапію «Скудра», яка була підкорена перським царем Дарієм I. На мою думку, десь у Фракії й були знамениті «сака парадрайя» (скіфи, що за морем або водоймою) з надгробного напису Дарія I. Тому деякі пізньоантичні автори у своїх словниках називали фракійців також скіфами (Гесихій, Стефаній Візантійський). Дивіться «Скіфи – поліс Фракії» (Σκιθαι, πολισ Θρακησ), «скопи – поліс Фракії» (Σκοποι), «скіфи, етнос Фракіії» (Σκιθαι, ετνο Θρακησ) (Стефаній Візантійський ст..607, 609). В цьому ж словнику «синди» (Σινδο) – меоти в Азії на східному березі Азовського моря і «синдонеї» (Σινδοναιοι) в Європі – фракійський народ Σινδοναιοι (Стефаній Візантійський ст..602). Меотів Стефаній також записав у скіфські народи, як і сарматів, саків та фракійців. І навіть місто Скитополіс – скіфське місто в Палестині, Стефаній Візантійський згадав. Геродот розповідав, що скіфи, переслідуючи кіммеріців, вдерлись до Азії, попрямували до Єгипту, прибули до Сирійської Палестини, а в сирійському місті Аскалоні пограбували храм Афродіти Уранії (Геродот, I. 103-105). Але це не робить ці далекі близькосхідні землі Скіфією.

Зверніть увагу, що сьогодні ніхто не класифікує фракійську мову, як іранську, хоч в їхньому лексиконі також можна знайти якісь подібні паралелі. Фракійська мова – палеобалканська, а скитська (скіфська) мова – палеопричорноморська. А перехід «Д» в «Л» є поширеним загальним індоєвропейським явищем, як у слові «мед» (гр. «мелі») так і у слові «сколоти» (гр. «скит» від гіпотетичного «скудата» – Skuδatā), тому не може бути безапеляційною ознакою належності скитиянської мови до південно-східних іранських.

Паралати (Παραλάται) – Парадата

Паралати – гр.. Παραλάται – басилевси, які походять від молодшого брата Колоксая, синів першопредка скіфів Таргітая.

Παρα – вираження близькості, наближеності, означає “поруч”, παράλληλο – паралельний, парастас (від грец. Παράστᾰσις – стояння поруч).

В давньогрецькій також було слово παραλαμβάνω (параламбано) – отримати від іншого.

Паралати – це слово на означення спадкової влади, а в давньогрецький лексикон могло потрапити від іранців, в давніх текстах яких зафіксоване ім’я «Парадата». Думаю, що Геродот навіть з Авестою був ознайомлений. Щонайменше, «Історія» Геродота є основним джерелом щодо греко-перських воєн V ст., та релігійних і світських звичаїв останніх. Історик не наголошував на тому, що слово «паралати» скіфське слово, а лише на тому, що так називають династію царських скіфів.

У греків багато слів починаються на «παρα». А словоформа для племен, в яких присутнє λάται – не тільки у скіфів-басилевсів – паралатів. Наприклад, Γαλάται – галатаї, кельти, “га-латаї” (γα^λάται). Існують припущення, що суфікс -atai може бути грецькою флексією (Spencer and Zwicky, Andrew and Arnold M, 1998). У сучасній грецькій мові й справді можна зустріти суфікс множини «та», «ата», але цікаво, що сьогодні вони французів називають в множині через «оі» Γάλλοι, а не «άται» Γαλάται. У Геродота ми зустрічаємо обидва закінчення щодо назви скіфів Σκύθαι – скутаі та Σκωλοτοι – сколотоі.

Πράγμα – гр..множ. Πράγματα
Γράψιμο – гр..множ. γραψίματα
Τέρας – гр..множ. τέρατα
Ον – гр.. множ. όντα (гр. істоти)
Οἰκέται (oiketai) > οἱ κατὰ τὸν οἶκον πάντες – всі вдома.

Суфіксальні закінчення множини «атаі», «таі» викорстовували також в давньогрецькій мові (словник Гесихія), а не лише у скіфській та іранських (ата, та).

В Авесті – «paraδāta» – парадата .

В Авесті є згадки про династію царів або жерців, зачинателя якої називали Хаошянха Парадата, який приносив в жертву богам тисячі корів, коней та овець.

Геродот [4.6.1].. «від Ліпоксая названі ці скіфи, які належать до роду Аухатів, від середнього Арпоксая, які називаються Катіарієм і Траспієм, а від наймолодшого з них, царі, які називаються Паралатаї».

Геродот [4.6.1].. «ἀπὸ μὲν δὴ Λιποξάϊος γεγονέναι τούτους τῶν Σκυθέων οἳ Αὐχάται γένος καλέονται, ἀπὸ δὲ τοῦ μέσου Ἀρποξάϊος οἳ Κατίαροί τε καὶ Τράσπιες καλέονται, ἀπὸ δὲ τοῦ νεωτάτου αὐτῶν τοὺς βασιλέας οἳ καλέονται Παραλάται».

Отже, чи можемо ми вважати цей термін статусу, який використав Геродот щодо царської династії скіфів, запозиченням з іранської? Можемо, адже в Авесті його знаходять. Але іранські терміни «ксай» (цар) і «паралат» (династ) могли потрапити в текст Геродота в такий же спосіб, як пізніше до авторів тюркський термін «каган» – стосовно руських князів. Все ж зараховуємо 2 іранізми (ксай і паралат) у скіфський словник і рухаємось далі. Але не забуваємо, що так званий іранізм «парадата» – «паралати» був також у грецькій мові у вигляді слова «параламбано» (отримання від іншого, спадкування) через літеру «л».

Автор: Галина Водяк

Далі буде.

[1] В. И. АБАЕВ. СКИФСКИЙ ЯЗЫК. Что мы называем скифским языком? NARTAMONGÆ, 2012, Vol. IX, N 1, 2, стор.108

[2] Ἡσύχιος Ἀλεξανδρεὺς. Γλῶσσαι Ελληνικό λεξικό 5ος αιώνας μ.Χ. Режим доступу до ресурсу: https://el.wikisource.org/wiki/%CE%93%CE%BB%CF%8E%CF%83%CF%83%CE%B1%CE%B9

[3] Θεοτείμα γυν|ὴ Μαρζάκου, χαῖρε. Чорне море — Пантікапей (Керч) — бл. 2 ст. нашої ери. Режим доступу до ресурсу: https://epigraphy.packhum.org/text/183407

[4] ΗΡΟΔΟΤΟΣ. Ἱστορίαι (4.5.1-4.10.3), greek-language.gr. Режим доступу до ресурсу: https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/index.html?author_id=153

[5] Куланда В.С. Скифы: язык и этнос. – Вестник РГГУ. Серия «Востоковедение. Африканистика» № 2 (64).11. М., 2011, стр. 9–46.

[6] Тохтасьев С. Р. Проблема скифского языка в современной науке. Ethnic Contacts and Cultural Exchanges North and West of the Black Sea from the Greek Colonization to the Ottoman Conquest. Edited by Victor Cojocaru. Iani, 2005

[7] П. В. Башарин. С. В. Кулланда [Sergei Kullanda]. Скифы: язык и этногенез [The Scyths: language and ethnogenesis]. М.: Университет Дмитрия Пожарского, 2016. 215 с.

[8] Иванчик А. И. К вопросу о скифском языке. ВДИ № 2. 2009.

[9] ΗΡΟΔΟΤΟΣ Ἱστορίαι. ΒΙΒΛΙΟ Α: ΚΛΕΙΩ/ Μαδύης [1.103.3]. [Електронний ресурс] / ΗΡΟΔΟΤΟΣ // greek-language.gr -– Режим доступу до ресурсу:https://www.greek-language.gr/digitalResources/ancient_greek/library/browse.html?text_id=30&page=18

[10] Thracian dictionary. Palaeolexicon. Режим доступу до ресурсу: https://www.palaeolexicon.com/Languages/Index