ДНК-сага про вікінгів та походження Рюриковичів

Походження вікінгів та маршрути їхньої експансії неабияк цікавлять українського читача. Адже так чи інакше з ними  тонкою ниткою припущень пов’язують генеалогію літописних варягів та руських князів (princes ancient Rus). Ця стаття всіх проблем не вирішує, проте зводить ймовірність скандинавського походження цих воїнів до шведів, а не інших народів цього півострова, а родовід самих князів занурює в нове коло дискусій. Вам усім відома теорія, що Рюрик, його нащадки та частина еліти були вікінгами, точніше варягами. Тому припустили, що зразок з могили аристократа, якого в Україні вважають одним з Рюриковичів, може мати Y-ДНК вікінгів. Таких зразків генетикам було надано два і жоден з них не виявився вікінгом. ДНК аналіз  двох князів похованих в Чернігові та  Луцьку виявили генетичні лінії типові для тодішнього та сучасного населення України та Східної Європи. (деталі в кінці статті). Термін «вікінги» стосовно варягів та знаті держави Русь (Rus) використовується умовно, оскільки під такою назвою вони фігурують в статті генетиків, яка є основним джерелом моєї публікації.

         Окрім того, в мережі доступні дані  генеалогічного проєкту по династії Рюриковичів “Rurikid Dynasty DNA Project” FamilyTreeDNA. Несподівано результати аналізів показали, що «династія Рюрика» зовсім не близькоспоріднена, а має рівні та незалежні одна від одної гілки. Одну умовно можна назвати скандинавською N1a1 (L550, L1025), іншу – східноєвропейською (R1a). Деякі з ймовірних нащадків належали до гаплогруп І2 (автохтонна для Південної та Східної Європи) та R1b.  Тобто, внаслідок якоїсь сімейної драми (очевидно, жіночої зради), як обумовлюються самі автори проєкту, що трапилася понад 800 років тому, “норманське питання” отримало дві взаємозаперечних відповіді.  З приводу N1c1d – начебто вирішується питання зі скандинавським походженням Рюриковичів. Субклад N1c1d зустрічається в основному в Фінляндії, Швеції (9%), Норвегії (4%). Але чомусь нащадків цієї гілки родоводу не залишилось серед населення України. В кінці даної публікації, спробую коротко описати, які гаплогрупи переважають  в певних сімейних кланах апріорних спадкоємців руських князів (princes ancient Rus). Але спочатку ознайомтесь з тим, що нам відомо про вікінгів зі слів генетиків.

                Нещодавно, в журналі Nature вийшла стаття «Геноміка населення у світі вікінгів». Генетики здійснили секвенування  442 людей епохи скандинавських мореплавців 750-1050 років з археологічних розкопок в Європі та Гренландії, та 132 особи доби бронзи. Крім того, було проаналізовано 4 індивідууми з України, 10 з Польщі та 33 з Росії.  Період вікінгів демонструє потік генів у Скандинавію з півдня та сходу, з Данії в Англію,  зі Швеції в Прибалтику, з Норвегії до Ірландії, з Ісландії до Гренландії, а також з інших країн Європи на півострів. З другого боку, вікінги також вплинули на геномний склад різних регіонів Європи.

         Генетики виявили, що більшість (158) зразків широко скупчуються в межах бронзової та залізної доби Європи, що характеризуються родовим компонентом, який пов’язаний зі скотарськими популяціями Причорноморських та Каспійських степів. Генетичний склад Скандинавії походить з трьох джерел: мезолітичні мисливці, неолітичні землероби та скотарі бронзового віку. Крім того, в залізну добу продовжувався потік генів з півдня та сходу Європи.

         Особи з острова Готланд на сході Швеції виявили сильну спорідненість  зі східноєвропейцями, ймовірно з балтійськими популяціями бронзової доби. Південно-західна частина Швеції у штаті Вірджинія генетично більше схожа на данські популяції,  ніж східні регіони материкової Швеції. Данія та шведський острів Готланд підтвердили свій статус центру торгівлі та взаємодії протягом віків через найвище генетичне різноманіття в регіоні.

         За межами Скандинавії генетична спадщина вікінгів є послідовною, хоча й обмеженою. Невеликий компонент присутній у Польщі (до 5%) та на півдні Європи. Геномний аналіз реконструював таку картину: данські вікінги їдуть до Британії,  норвезькі – рухаються до Ірландії, Ісландії та Гренландії, а шведські – пливуть на схід у напрямку до Балтики та далі[1]. Це дозволило припустити, що варяги були вихідцями зі Швеції, яких цікавили торговельні шляхи вздовж судноплавних річок, тому не дивно, що вони могли опинитись в Подніпров’ї. Проте це жодним чином ані підтверджує, ані спростовує норманську теорію,  а лише позбавляє цей напрямок дискусії ареалу безперспективності.

         Протягом останніх років зі сторони генетиків немало зроблено в напрямку досліджень генеалогії Рюриковичі. Було проведено ДНК-аналізи для більшості сучасних претендентів на статус нащадків цього аристократичного роду[2]. Крім того, секвенували ДНК з елітних поховань двох князів. Ось, що вчені вияснили.

         Найбільше уваги в цих дослідженнях привертають родоводи трьох синів Ярослава Мудрого, які правили за принципом тріумвірату.

1. Всеволода (князь переяславський і чернігівський, п’ятий син),  
2. Ізяслава (князь турівський і новгородський, третій син),
3. Святослава (князь чернігівський, четвертий син).

Нащадки синів Ярослава належали до таких гілок:

• По лінії князя Всеволода Ярославича, частини ймовірних Мономаховичів та Гедиміновичів –  до скандинавської гілки Y-хромосомної гаплогрупи N1a1a1a1a1a1a1 (L550>L1025>L551>L591)[3], підгалузі якої пов’язують з населенням Швеції. Хоча, органічніше б виглядала в ролі варязької Y-гаплогрупи «I1»,  носіями якої були більшість досліджених вікінгів з району Ладоги.
• По лінії рідних братів Святослава та Ізяслава Ярославичів,  князів Турово-Пінських, князів Святополк-Четвертинських  –  до автохтонної для Східної та Південної Європи гаплогрупи І2, субклад I2a1a2b1a1a2b1 (Y13498)[4]. До тієї ж гілки I2a1a2b1a1a (L621, Y3120)[5] належав Гліб Святославич, внук Ярослава від третього сина, князь Тмутараканський та Новгородський, похований у Чернігові. До сьогодні це один з двох досліджених палеогенетиками останків руських князів (princes ancient Rus).
• Палеогенетичний аналіз ДНК князя Ізяслава Інґваровича, з дому Волинських Мономаховичів, виявив гаплогрупу R1a М 458 (Z 282 L1029>YP593) або (R1a1a1b1a1a1c1) та материнську mtDNA H7 [6]. Деякі ймовірні нащадки по лінії чернігівських князів, частини Мономаховичів (R1a Z280, Z92), а також родина Білосельських-Білозерських, які ведуть свою генеалогію від засновника Москви Юрія Долгорукого належали до R1a М 512, Z 92. Всі ці гілки R1a типові для східноєвропейців.

Сподіваюсь, ви помітили, що в родоводі Мономаховичів, які ведуть своє походження від Всеволода, сина Ярослава Мудрого, явно не обійшлось без сімейних мелодрам, адже генеалогічне дерево поділилось між скандинавською N1a та слов’янською R1a. На поверхню відразу випливли інтригуючи розповіді про кохання та зраду, які варті цілого роману. Прабабця Володимира Мономаха – шведська принцеса Інгігерда, дочка першого християнського короля свеїв (шведів) Олафа Шьотконунга з Уппланд у 1019 р. вийшла заміж за Ярослава Мудрого, для якого це був другий шлюб. Період правління Ярослава нерозривно пов’язаний з історією Норвегії та Швеції. Зі скандинавських саг ми довідались про романтичне кохання Інгігерди з норвезьким конунгом Олафом II. Для короля Швеції Олафа Шьотконунга такий шлюб був неприйнятний через сецесійні настрої норвежців. Він обрав для неї іншу долю. Після тривалих переговорів було укладено вигідний військово-політичний союз Русі та Швеції, який виразився у шлюбі Ярослава та Інгігерди. Вона прийняла це вінчання і виконала свою місію великої княгині з честю, зв’язавши будинок Рюрика з Європою через численні шлюби своїх дітей, а у неї їх будо десять (шість синів і чотири доньки)… В кінці літа 1029 року через Ладогу (придане Інгігерди), якою правив її дядько, до Новгорода разом з сином Магнусом приїжджає погостювати її колишній наречений Олаф II. Дехто вважає результатом цього візиту народження славнозвісного Всеволода, від якого і пішов рід Мономаховичів. Хоча можна припустити, що факт подружньої невірності, або усиновлення міг трапитись і в наступних поколіннях. Цю дилему міг би вирішити ДНК аналіз безпосередньо князя Ярослава, або хоча б Олафа II.

З іншого боку, історія з родоводом, який передбачає походження Ярослава Мудрого від представників автохтонної Y-гаплогрупи І2, виглядає більш переконливо. Адже у нащадків  двох синів Ярослава Мудрого, Ізяслава та Святослава,  субклади гаплогруп  сходяться до версії I2a1a (P37 >L621< Y13498). Цей рід має переважно східноєвропейський розподіл. Мова йде про ДНК Гліба Святославича – князя 11 ст.,  ДНК княжого роду Святополк-Четвертинських з турово-пінської гілки Рюриковичів, та ряду менш відомих персон (Клімчуки – I2a1a (Y13498), та з I2a1 (I-P37) Можарівські, Чапко, Прильовські, Гвоздецькі та інші).

Історична довідка:

         Гліб Святославич (1052 – 1078 рр.) – князь Тмутараканський та Новгородський Київської Русі. Внук Ярослава Мудрого від його четвертого сина, великого князя Київського та Чернігівського, Святослава. Помер у віці 25-35 років, похований в Чернігові.  У 1967 році під час будівельних робіт біля одного з найдавніших монументальних храмів 11 ст., Спасо-Преображенського собору, в м.Чернігів в могилі в кам’яному саркофазі знайшли череп, який довгі роки в дерев’яній коробці пролежав в архівах і тільки у 2016 році знову викликав до себе науковий інтерес. Як відомо, собор був усипальницею для князів Чернігівської династії, тому вчені припустили, що він міг належати Глібу, сину Святослава Чернігівського. Протягом останніх років був проведений ДНК аналіз цього князя, який визначив по Y-хромосомі (від батька) східноєвропейську гілку – I2a1a2b1a1a2b1 (Y13498), та по мітохондріальній (від матері) ДНК –H5a2a.

         Ізяслав Інгварович (119? – 1223 рр.) – князь Дорогобужа, з дому Волинських Мономаховичів. Заведено вважати, що він нащадків не залишив. Помер у віці 30 – 40 років. Череп був знайдений у 1989 р. у могилі на території Луцького замку. Історики припускають, що скелет міг належати саме цьому князю. Генетики визначили по Y-ДНК  –   R1a1a1b1a1a1c1, по мтДНК – Н7, які не властиві Скандинавії. Хоча в рамках дослідження геному вікінгів серед 441 зразка  аналогічний субклад виявили в одного з Данії та одного з Росії (с. Курєваніха Вологодської обл..)

         Святополк-Четвертинські – князівський рід від Турово-Пінських (волинських) Рюриковичів. Веде свою генеалогію з 1388 року від князя Олександра Четвертинського. По Y-ДНК  –   I2a1a2b1a1a2b1.

         Крім цього генетики провели аналіз ДНК для двох «вікінгів» з села Шестовиця Чернігівської обл., де знаходився великий могильник давньоруського (ancient Rus) періоду з похованням воїнів зі зброєю та речами скандинавського походження. От в одного з цих воїнів якраз і виявили гаплогрупу поширену в Скандинавських країнах – Y-ДНК I1(I-Y7928>I-Z2040), мтДНК V. Цей воїн на одній гілці зі шведами. Більшість досліджених зразків вікінгів з Естонії та півночі Росії (Лагода та Гньоздово) також мали маркер «I1». Серед українців сьогодні носіїв цієї гаплогрупи лише 4%. Частково цей генетичний компонент міг тут з’явитись ще з появою готів в 3-4 ст. Зокрема, у Польщі в поселенні готів (група Maslomecz, кінець ІІ – кінець IV ст. н. е.) виявили представника гаплотипу I1 Z2040[7].

---

Рюриковичі були скандинавами? Якщо справді елітні поховання зі Спасо-Преображенського собору в Чернігові  та з Луцького замку належали князівському роду, то виглядає так, що частина Мономаховичів мала скандинавське походження, але не була Рюриковичами. А самі Рюриковичі були, очевидно, місцевого походження. Крім того, скандинавська гілка декого з ймовірних Мономаховичів (N1a1)  абсолютно не збігається з більшістю досліджених воїнів вікінгів-варягів з Ладоги, України та Польщі. Там в основному «І1» і жодної «N1».

         Немає сумніву, що військові дружини скандинавського походження на території Русі (Rus) були, але питання, «в якій кількості, а також, котра з династичних ліній княжих родів належить до біологічних Рюриковичів?»,  залишається дискусійним.

Автор – Галина Водяк (Halyna Vodiak)

P.S. Авторське право:  Стаття Margaryan A. «Population genomics of the Viking world», матеріали якої я використала в даній публікації  надається bioRxiv за міжнародною ліцензією CC-BY-NC-ND 4.0, яка передбачає некомерційне використання.

Список використаних джерел:

[1] Margaryan A. Population genomics of the Viking world [Електронний ресурс] / A. Margaryan, D. Lawson, M. Sikora // bioRxiv. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.biorxiv.org/content/10.1101/703405v1.full

Авторське право: Стаття надається bioRxiv за міжнародною ліцензією CC-BY-NC-ND 4.0 , яка передбачає некомерційне використання.

[2] Династія  Рюриковичів – Y-ДНК проект Family Tree DNA.  https://www.familytreedna.com/public/rurikid?iframe=yresults

[3] Номенклатурна таблиця Y- DNA  N1a. – Режим доступу до ресурсу: https://docs.google.com/spreadsheets/d/1ju7oNjHjMrgMUB1xXmr0EaaL-RctJJ8FreUPM2DzuBY/edit#gid=692817756

[4] Номенклатурна таблиця Y- DNA  I1/I2. – Режим доступу до ресурсу: https://docs.google.com/spreadsheets/d/1TH2aUkqHUV8coChJOCxGeXMg6QdyRTPthWOpW8IyCJE/edit#gid=198726360

[5] Додаткові матеріали до статті  Margaryan A. Population genomics of the Viking world [Електронний ресурс] / A. Margaryan, D. Lawson, M. Sikora // bioRxiv. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.biorxiv.org/content/10.1101/703405v1.supplementary-material

[6] Там же. Додаткові матеріали..

[7] Stolarek, I., Zenczak, M., Handschuh, L. et al. Genetic history of East-Central Europe in the first millennium CE. Genome Biol 24, 173 (2023).  https://doi.org/10.1186/s13059-023-03013-9