Індоєвропейські мови зародились на території сучасної України

Індоєвропейські мови зародились на території сучасної України в період пізнього неоліту, але це не дає нам приводу поринати у фантазії, химерувати та ідентифікувати українців з арійцями, мікенцями, хетами та шумерами. Справді, споріднений мовний континуум від Піренейського півострова та аж до Індії сформувався в процесі масштабних міграцій. Анатолійські фермери чи степовики з Північного Причорномор’я та Прикаспію стали тими ораторами? Де батьківщина протоіндоєвропейців? На ці питання мовознавці до сьогодні не знаходять одностайної відповіді, проте обмірковування результатів палеогенетичних досліджень дає всі шанси побачити світло в кінці тунелю.

         З етичних міркувань генетики не використовують назви країн та етносів, як географічні мітки для найменування генетичних кластерів, навіть, якщо досить високий ступінь кореляції між ними. Тому в жодній науковій праці ви не знайдете фрази «індоєвропейські мови зародились на території України», натомість інформаційними мітками слугуватимуть назви степів або археологічних культур того часу.

         Схожість між індоіранськими та європейськими мовами занотовано ще з кінця 16 ст. А в кінці 17 ст. голландський учений Marcus Zuerius van Boxhorn припустив існування спільної індоєвропейської прамови, яку він назвав «Scythian» –  «скіфською»[1]. Він помітив взаємозв’язок з голландською, грецькою, латинською, перською, німецькою, готською,  старосаксонською, данською, шведською, литовською, чеською, хорватською та валлійською. Звідки у нього відомості про скіфську мову, щоб проводити подібні аналогії, залишається незрозумілим. Очевидно тільки одне, що цей вчений вважав іранську мову похідною від скіфської або протоскіфської, а не навпаки. І скіфами в той час не називали всіх кочівників залізного віку від Дунаю до Алтаю, як це запровадили в радянській історіографії, а населення класичної Скіфії, тобто сучасної України та прилеглих територій.

         В 19 ст. німецький лінгвіст August Schleicher з допомогою деяких  реконструйованих протоіндоєвропейських слів створив байку «Вівці та коні», щоб відтворити, як розмовляли цією вимерлою прамовою в 4000 тисячолітті до н.е. Нещодавно американський мовознавець Andrew M. Byrd продекламував і оцифрував дві  протоіндоєвропейські байки, які ви можете прочитати та послухати за посиланням Telling Tales in Proto-Indo-European [2]. На основі цих реконструкцій науковець створює мову для героїв відеоігор, які занурюють в епоху кам’яного віку.

         Термін «індоєвропейські» вперше запропонував  у 1813 р. британський фізик Thomas Young.  Коло його наукових інтересів можна назвати неосяжним. Від модуля Юнга, хвильової теорії світла, формули швидкості пульсу в гемодинаміці до розшифровки єгипетських ієрогліфів.

         Цей термін має сенс, як такий, що характеризує межі поширення індоєвропейських мов від Європи до Індії. Але сьогодні це вже не надто актуально. Адже значна частина носіїв цих мов мешкає не на євразійському материку, а на зовсім іншому континенті під назвою Америка. А у німецькомовній літературі чомусь використовують термін індогерманські мови. Це згідно з якими параметрами?

         На мій погляд, в найближчі роки вчені одностайно зійдуться у своїх висновках щодо джерела поширення індоєвропейських мов і тоді більш доречним буде називати мовну родину за критерієм походження, а не розповсюдження. Я вже неодноразово зазначала, що я прихильниця термінів «причорноморська», «понтійська» або понто-каспійська» сім’я споріднених мов. Щоправда, я не Томас Юнг і навіть не лінгвіст.

         Анатолійська гіпотеза походження індоєвропейців поступово втрачає свої позиції. Північно-Західна Анатолія справді була центром масштабних міграцій неолітичних фермерів в Європу. Звісно, вони були носіями певної мовної сім’ї, але дуже сумнівно, що це була протоіндоєвропейська. Сьогодні з близькосхідним походженням асоціюють дравідійські (неіндоєвропейські – ¼ населення) мови Південної Індії, на відміну від індоарійських, якими розмовляє 770 млн чол. на Індійському субконтиненті. Генетична палітра народів також підказує, що попередник неіндоєвропейської баскської мови, можливо, прийшов з просуванням сільського господарства, близько 6000 років тому[3], хоч раніше цей мовний ізолят ототожнювали з населенням палеоліту. Неолітичні мігранти асимілювали місцевих мисливців-збирачів на території сучасної країни Басків. Сьогодні більшість материнських ліній свідчать про це. Результати ДНК показують, що ці ранні  фермери Піренейського півострова є найближчими предками до сучасних басків. З епохи бронзи (~ 2200–900 рр. До н. Е.) по всій Іберії з’явився родовід Причорноморсько-Каспійського степу. Хоча 60 відсотків загальної ДНК регіону залишилися колишніми, Y-хромосоми мешканців майже повністю були замінені у 2000 до н.е. Це говорить про масовий прихід чоловіків зі степів, оскільки Y-хромосоми переносяться тільки чоловіками. Майже весь чоловічий генофонд  повністю був замінений однією лінією R1b-M269[4]. Сьогодні цих чоловіків в країні басків 80-90%, але баски не стали індоєвропейцями. Степові міграції чомусь не принесли сюди носіїв R1a. Існують гіпотези, що саме R1a, а не R1b  були тими ораторами, з якими пов’язують розширення індоєвропейських мов. Частина з них мала шанси індоєвропеїзуватись на території тривалого контакту обох гілок. Цією терра інкогніта  якраз і була територія Північного Причорномор’я, де культура шнурової кераміки (R1a) була інкорпорована в ямну культуру (R1b). Якщо не відкидати категорично анатолійську гіпотезу, то на формування індоєвропейського континууму мали б вплинути трипільці, які значною мірою були нащадками анатолійських фермерів та мезо-неолітичних груп з території України.

         Одні з найдавніших зразків гаплогрупи R1a (М459 та М417), а також R1b – М269 (R1b1a1a2, або раніше R1b1a2), які сьогодні асоціюють з поширенням індоєвропейських мов, виявлені на території України в період мезоліту, неоліту, а також епохи бронзи[5]. Вони стали генетичним маркером індоєвропейських міграцій. Сьогодні батьківщину праіндоєвропейців пов’язують з середньостогівською культурою мідної доби лісостепової України та Північного Приазов’я та Південного Подоння[6].

• Більшість представників тих чи інших відгалужень R1a від Європи до Індії походять від пращура, в якого сталась мутація М417.
• Сьогодні приблизно 110 млн європейських чоловіків, більшість в Західній Європі,  є носіями R1b, нащадків того предка в якого сталась мутація  М269. Представники інших ліній R1b з часів мезоліту Європи є мало чисельними. 
• До сьогодні в палеогенетиці більш давніх представників М417 та М269, окрім виявлених на території України, не знайшли, але, можливо, знайдуть. Проте, це не змінить того факту, що важливим чинником у формуванні ранніх індоєвропейців є визначення контактної території R1a (M417) та R1b (M269) напередодні їх масових міграцій.

         Попри те, в більшості публікацій ви побачите багатозначні фрази на подобі: «найдавніші зразки, віднесені до R-M269, були знайдені у Східній Європі та Понтійсько-Каспійському степу». Або зустрінете розповідь про поширення індоєвропейців у світі з ямної культурно-історичної спільноти від Дністра до Приуралля, а то й і ще далі. І лише одиниці конкретизують, що зародження індоєвропейських мов сталось на північному узбережжі Чорного моря, або в Понтійських степах. А тих, хто для сучасного географічного окреслення цих територій, як прабатьківщини індоєвропейців,  використовує назву «Україна», треба шукати з лупою.

Тільки, я Вас благаю, не треба українців називати арійцями. Якщо дуже кортить, то щонайбільше «протоарії». Українці не арійці. Арійці – це ті, хто прийшов в Індію та Іран, стали там панівною верствою і створили свою писемність –  санскрит, свої священні книги «Веди» та «Рігведу». Вони не прийшли туди за короткий період з готовою культурою. Лише відгомін певних подібних сакральних елементів, спільної прамови, спільного пра-пра-пращура єднає їх з давньою Україною. Українці – це трипільці, скіфи, анти, поляни, деревляни та інші літописні племена, рутени, козаки, різні етнографічні групи, хто завгодно з тих, хто жив на наших теренах. Навіть кіммерійців, сарматів, кельтів, греків, готів, гунів, половців, печенігів, хозар, татар, угрів та інших можете пов’язувати з українцями. Але «арійці» тут не жили. Так само  як і не жили тут мікенці, хети, етруски, шумери  та інші знамениті народності, ймовірно, пов’язані з індоєвропейцями. Ми можемо лиш говорити про корені велетенського  дерева на нашій землі та про взаємозв’язок з його різними гілками.

         А от те, що українці значною мірою можуть вважатись нащадками найдавніших індоєвропейців, є солодкою правдою, яку допомогла нам підтвердити генетика.

         Щоб мене не звинуватили в тому, що «дуже багато суб’єктивних оцінок», як це було в коментарях до статті про походження скіфів, наведу деякі цитати з наукових публікацій генетиків та лінгвістів.

         У 2017 році група генетиків в статті «Генетична хронологія для Індійського субконтиненту вказує на сильно упереджені статі» проаналізували всі міграційні процеси, які відбувалась в Південній Азії та прийшли до наступних висновків:

«Степова гіпотеза» про походження індоєвропейців нещодавно отримала потужну підтримку з боку свідчень ДНК. Геномний аналіз Y-хромосоми та мтДНК  дозволяють зробити висновок про розпорошення пізнього неоліту в Європу, що потенційно походить серед індоєвропейських мовних скотарів ямної культурно-історичної спільноти, що виникла в Понтійсько-Каспійських степах 5000 років тому, з розширеннями на схід і пізніше на південь до Середньої Азії в епоху бронзи. З огляду на труднощі з виведенням європейської культури  шнурової кераміки безпосередньо з ямної культури, виникла правдоподібна альтернатива  –  більш раннє степове походження серед епохи міді Khavlyn, Srednij Stog and Skelya pastoralists (культура раннього Середнього Стогу) 7 – 5,5 тис. років тому з проникненням південно-східноєвропейського мідного віку Трипільської громади 6,4 тис. років тому, породжуючи обидві – к-ру Шнурованої кераміки і Ямну к-ру, коли середньостогівська культура  розпалась 5,4 тис. років тому… На відміну від попередніх досліджень, недавні аналізи даних послідовностей Y-хромосом свідчать про те, що гаплогрупа R1a розширилася як на захід, так і на схід по всій Євразії протягом пізнього неоліту / бронзи. Індійські дані R1a-M17 (R1a-M198 або R1a1a) становлять 17,5% чоловічих ліній, і вони відображають значно більші частоти в індоєвропейських, ніж у дравідійських популяціях… Тому нещодавно вдосконалене дерево Y-хромосоми настійно говорить про те, що R1a, справді, є дуже правдоподібним маркером для давно оспорюваного бронзового віку поширення індоарійських ораторів в Південну Азію, хоча для точної оцінки необхідні докази DNA його прибуття в різні частини підконтиненту.  ДНК також знадобляться для перевірки гіпотези про існування декількох потоків індоарійської імміграції. Попри те, що ці міграції, мабуть, керовані чоловіками, можливо, все-таки виявити незначний материнський внесок. Наприклад, гаплогрупа H2b (датується 6,2 тис.років тому – це підклас з вірогідним кінцевим родом у Східній Європі, але включає декілька південноазіатських ліній (з Пакистану, Індії та Шрі-Ланки), які ймовірно, приїхали зовсім недавно із Середньої Азії. Характерно, що H2b також включає два зразки DNA : одну особину з невеликої кількості відібраних на сьогодні Ямної культури  та іншу зі зрубної культури пізнього бронзового віку… Дійсно, гаплогрупа Y-хромосоми R1a, яка поширилася з пасторалізмом та індоєвропейськими мовами в Південну Азію, також, здається, була перенесена в Європу тисячоліттям раніше, поряд з аналогічним пастирським господарством та мовним пакетом та його рідним походженням R1b.  Однак, ступінь, в якому лінії R1 замінили попередні Y-хромосоми, був значно більшим у всій Європі, ніж ми бачимо у Південній Азії. Це відповідає більшому впливу індоєвропейських мов у Європі, що врешті-решт залишило кілька реліктів старих мовних сімей – єдині випадки, які досі існують –  баскська та фіно-угорська. Для порівняння, майже чверть сучасних індіанців розмовляють  дравідійськими мовами, які, схоже, були поширені першими фермерами»[7].

         Ці міграції в Середню та Південну Азію генетики пов’язують з культурою Сінташта та Андроново, які своєю чергою ведуть своє походження з культури шнурової кераміки, що й слугує тією довгою ниточкою індоєвропейського розширення з території сучасної України.

         Україна є своєрідною колискою розширень східноєвропейської гаплогрупи R1a. Про це читайте в моїй статті «Гаплогрупи українців. R1a»

         В підтримку степової гіпотези поширення індоєвропейських мов генетики висловлювались досить давно. Протягом останніх  років незмінними кандидатами на роль батьківщини праіндоєвропейців залишаються Причорноморський та Прикаспійський регіони, проте існують певні суперечки щодо періоду зародження мовного континууму (пізній неоліт або бронзовий вік), а також взаємозв’язку представників R1a та R1b, як індоєвропейських спікерів.

         У 2008 році Девід Ентоні написав свою знамениту публікацію «Кінь, колесо та мова: як вершники бронзи з Євразійських степів формували сучасний світ». Ентоні влучно демонструє різноманітні археологічні, біологічні та лінгвістичні свідчення про те, що арійці виникли на північ від Чорного моря в Понтійських і Каспійських степах. Звідти вони поширилися через Євразію, в Європу, Іран, Середню Азію та Індію. Центральною фігурою в дослідженні Ентоні  про ранніх індоєвропейців був кінь і колесо. Адже відомо, що індоєвропейці їхали на колісницях, коли вони входили до Індії та Ірану, а можливо, і в інші регіони. Слово «колесо» – один із способів для простеження трансформації праіндоєвропейського терміну (або PIE)  в різні індоєвропейські мови, вважав дослідник.   Проте, не усі з цим погоджуються. “Але здається, що калька слова чи поняття “колесо” не  найкращий спосіб відтворення або відстеження розгалуження індоєвропейських слів”, – зауважує Timothy May (North  Georgia College  and  State Univer)[8]. Цікаво, що найдавніше одомашнення коня, винахід колеса та перших колісниць підтверджено археологічними знахідками на території України.

Перехідний тип між возом і військовою колісницею (виявили в катакомбній культурі («Тягунова могила») в селі Мар’ївка Запорізької області на межі   III – II тис. до н.е., тобто на одну тисячу років раніше від  артефактів Сінташта. Варто зауважити, що історики та археологи, які досліджували інвентар з поховання в Мар’ївці, кваліфікували знахідку, як бойову колісницю[9]. Не менш цікавим є той факт, що сліди найдавнішої доместикації (одомашнення) коня, також пов’язують з територією України. Про це засвідчили розкопки Деріївського могильника в Кропивницькій області, який репрезентує середньостогівську археологічну культуру доби енеоліту (4500 – 3500 рр. до н.е.). 

         У 2015 р. вийшла стаття генетиків «Масова міграція зі степу була джерелом для індоєвропейських мов у Європі».

«Наші результати дають переконливий набір доказів для степу як джерела принаймні деяких індоєвропейських мов у Європі, підтверджуючи масштабну міграцію, 4500 років тому, пов’язану з культурою шнурового посуду та ямною к-рою, які ідентифікуються прихильниками степової гіпотези, як вектори поширення індоєвропейської мови в Європу. Ці результати кидають виклик анатолійській гіпотезі, показавши, що не всі індоєвропейські мови в Європі правдоподібно можуть випливати з перших міграцій фермерів тисячами років раніше»[10].

         У 2019 році – стаття К. Kristiansen та Т. Olander  «Відстежування індоєвропейців. Нові дані з археології та історичної лінгвістики». «Зі зростанням переконання, що оратори ямної та культури шнурової кераміки, справді, мали індоєвропейське походження, можна зробити безпосередній зв’язок між мовною реконструкцією та археологічними свідченнями, відомими зараз як археолінгвістика…Міграція ямних людей з Понтійсько-Каспійського степу в Європу призвела до формування гібридної культури, створеної у взаємодії мігрувальних скотарів та корінних неолітних груп».. Рання експансія степів близько 4200-4000 р. до н.е. привела до культури Суворово на захід від Чорного моря. Наступна фракція розширення степів  веде 2000 км на схід до культури Афанасьєво в горах Алтаю… Існують розширення степів на захід до півдня Польщі близько 3300-3000 рр. до н.е.  та до долини Дунаю – 3100 – 2800 рр. до н.е. Відповідно індоєвропейська батьківщина в Понтійсько-Каспійських степах схоже узгоджується з раннім розгалуженням індоєвропейського генеалогічного дерева. Гіпотеза про те, що індоєвропейські мови поширюються із землеробством з Анатолії, навпаки суперечить більшості того, що ми знаємо про взаємозв’язок між гілками…Індоєвропейська протомова була розмовною в українських та південноруських степах близько 4000 р. до н.е., протягом наступних поколінь поширилась на південний захід на Балкани та до Анатолії, на схід у напрямку до Китаю, на захід і на північ у Європу та південний схід у напрямку до Ірану та Індії.»[11]

         У 2014 році Jeff Pashnick у своїй дисертації  «Генетичний аналіз стародавніх людських решток культур раннього бронзового регіону Північно-Понтійського степового регіону» розглядав степи Північного Причорномор’я України в контексті поширення геномної деміки та індоєвропейських мов, а не весь ареал ямної культури. «Під час неолітичного переходу до раннього бронзового віку у регіоні Північного Причорномор’я  люди, культури та технології швидко змінювалися. Сільське господарство скорочувалося, а індоєвропейські мови поширювалися по регіону разом із пастирським способом життя…Вивчаючи генетику людей, які населяли Причорноморські степи в часи неоліту та раннього бронзового віку, ми можемо побачити генетичні докази, що пов’язують ці культури Північного Причорномор’я з іншими культурами по всій Європі та Євразії, надалі уточнюючи генетичну історію Європи. Люди ямної культури поділяли материнські лінії з Дніпро-Донецькою неолітичною культурою, що свідчить про глибокі локальні корені ямної культури в Причорноморських степах. Представники ямної культури показали велику різноманітність ліній мтДНК, пов’язаних з просуванням технологій землеробства… Аналіз розподілу частот гаплогрупи мтДНК показав, що Ямна найбільш тісно пов’язана з  карпатською етнографічною групою бойків, ніж з іншими сучасними європейськими групами, які використовуються в дослідженні»[12].

         Чималий інтерес до геномної історії України ось уже понад десять років проявляє доктор університету Grand Valley (США) Олексій Нікітін. У 2017 р. в одній зі своїх робіт щодо бронзового віку курганних популяцій західного Північно-Понтійського степу він зазначив наступне:      «Засушливі луки північних берегів Чорного та Каспійського моря були видом етнокультурного «котла», який мав чільне місце у формуванні ключових історичних процесів в Євразії впродовж  тисячоліть. Важливу роль у цій динаміці відіграв західний Північно-Причорноморський степ (NPR), який тисячі років служив ланкою між Балкано-Карпатським регіоном  та величезною смугою Чорного моря – Каспійських степів… Північно-Західне Причорномор’я було межею між осілими культурами з високорозвиненими галузями сільського господарства та металургії, таких як Кукутень-Трипілля та Gumelniţa, з одного боку, та численними мобільними скотарськими племенами, з іншого. Кочові культури з пасторальним (пастир – пастух) корінням навколо Причорноморського ареалу є головними кандидатами на впровадження індоєвропейських мов на захід від Євразії. Вони історично вважалися мігрантами або навіть загарбниками зі сходу з культурними атрибутами східного походження  в їхніх курганах. Степові скотарі з культурного обрію Середній Стог (4750 – 4200 кал. до н.е.) є ймовірними засновниками курганної традиції в Північному Причорномор’ї в ранньому енеоліті»[13].

                Окремої уваги заслуговують твердження  відомого індолога, професора Гельсінського університету, Аско Парпола, який вивчав писемність долини Інду.   В  інтерв’ю одному з журналів у 2016 році професор відмітив взаємозв’язок трипільців з наступними індоєвропейськими міграціями та утворенням етнолінгвістичного континууму. Ось, що він пише: «Прото-Індо-Аріяни покинули «арійську батьківщину» в Понтійських степах на північ від Чорного моря близько 2300 р. до н.е. та просунулись далі на схід до азійських степів. З вибудованої лексики цієї протомови ми знаємо, що її носії мали вагони та візки на колесах, що вперше у всьому світі засвідчено близько 3600 р. до н.е. у Трипільській культурі сучасної України та Молдови. Завдяки кліматичним змінам ця найдосконаліша культура епохи міді (енеоліт) розійшлася близько 3400 років до н.е. у всіх напрямках. Люди пов’язані з Трипіллям, переїхали зі своїми колісними транспортними засобами в райони, де з’явилась індоєвропейська мова пізніше, більшість з них в Європі. Ораторів індоєвропейських мов можна простежити від Трипілля через ланцюжок генетично пов’язаних археологічних культур євразійських степів»[14]

         Звісно, це ще не весь перелік наукових публікацій, які стосуються даної теми. Але думаю, навіть цього достатньо, аби переконатись, що спільне мовне джерело індоєвропейських спікерів, яке розтеклось серед половини світового населення, родом з України.

---

Автор – Галина Водяк (Halyna Vodiak)

---

Список використаних джерел

[1] Wayenburg B. Marcus van Boxhorn: uitvinder van de Europese oertaal [Електронний ресурс] / Bruno van Wayenburg // web.archive.org. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: https://web.archive.org/web/20050920221330/http://www.leidenuniv.nl/mare/2004/32/libri13.html.

[2] Powell E. Telling Tales in Proto-Indo-European [Електронний ресурс] / Eric A. Powell // arhaeology. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://www.archaeology.org/exclusives/articles/1302-proto-indo-european-schleichers-fable.

[3] Basque dna [Електронний ресурс] // FamilyTree mtDNA. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://www.familytreedna.com/groups/basque-dna/about/background.

[4] The genomic history of the Iberian Peninsula over the past 8000 years [Електронний ресурс] / [I. Olalde, S. Mallick, N. Patterson та ін.] // Science. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://science.sciencemag.org/content/363/6432/1230.

[5] Mathieson I. Mathieson_et_al_2017_samples_V2 [Електронний ресурс] / Iain Mathieson // Таблиця стародавніх гаплогруп Європи. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://docs.google.com/spreadsheets/d/1oeA1S2Dc-YFuwo9p1D1h4sstx_upPFkqRRdcLORnj-c/edit#gid=1261376483.

[6] Anthony D. Archaeology, Genetics, and Language in the Steppes: A Comment on Bomhard [Електронний ресурс] / David W. Anthony // Academia.edu / Journal of Indo-European Studies. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/39985565/Archaeology_Genetics_and_Language_in_the_Steppes_A_Comment_on_Bomhard.

[7] A genetic chronology for the Indian Subcontinent points to heavily sex-biased dispersals [Електронний ресурс] / [M. Marina Silva, M. Oliveira, ,. Vieira та ін.] // BMC Evolutionary Biology. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://bmcevolbiol.biomedcentral.com/articles/10.1186/s12862-017-0936-9.

[8] Anthony D. The Horse, The Wheel, and Language: How Bronze-Age Riders From the Eurasian Steppes Shaped the Modern World [Електронний ресурс] / David W. Anthony // ResearchGate. – 2008. – Режим доступу до ресурсу: https://www.researchgate.net/publication/232027088_David_W_Anthony_The_Horse_The_Wheel_and_Language_How_Bronze-Age_Riders_From_the_Eurasian_Steppes_Shaped_the_Modern_World.

[9] Чередниченко Н. Н. Боевые колесницы и колесничие в обществе катакомбной культуры [Електронний ресурс] / Чередниченко Н. Н., Пустовалов С. Ж. – 1991 // annales.info. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://annales.info/bronza/war/chariot.htm..

[10] Massive migration from the steppe was a source for Indo-European languages in Europe [Електронний ресурс] / [W. Haak, I. Lazaridis, D. Reich та ін.] // Nature. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/nature14317.

[11] Kristiansen K. Tracing the Indo-EUropeans. New Evidence from archaeology and historical linguistics [Електронний ресурс] / K. Kristiansen, T. Olander // Oxbow Books. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/39840697/Tracing_the_Indo_EUropeans_New_Evidence_from_archaeology_and_historical_linguistics.

[12] Pashnick J. Genetic Analysis of Ancient Human Remains fromthe Early Bronze Age Cultures of the North PonticSteppe Region [Електронний ресурс] / Jeff Pashnick // Grand Valley State University. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/35796545/Genetic_Analysis_of_Ancient_Human_Remains_from_the_Early_Bronze_Age_Cultures_of_the_North_Pontic_Steppe_Region?email_work_card=title.

[13] Nikitin A. Subdivisions of haplogroups U and C encompass mitochondrial DNA lineages of Eneolithic–Early Bronze Age Kurgan populations of western North Pontic steppe [Електронний ресурс] / A. Nikitin, S. Ivanova, D. Kiosak // Journal of Human Genetics. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/37191126/S_Ivanova_A_Nikitin_D_Kiosak_Subdivisions_of_haplogroups_U_and_C_encompass_mitochondrial_DNA_lineages_of_Eneolithic_Early_Bronze_Age_Kurgan_populations_of_western_North_Pontic_steppe.

[14] ASKO P. Asko Parpola on The Roots of Hinduism [Електронний ресурс] / PARPOLA ASKO // A curated journal on art, culture and dharma by Vikram Zutsh. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/28939384/Asko_Parpola_on_the_Roots_of_Hinduism_Sutra_Journal_July_2016_