Кіммерійці

                Історія кіммерійців в Південно-Східній Європі досі реконструюється на апріорних припущеннях без переконливих археологічних та писемних доказів їхнього походження та буття.  Значно інформативнішими є класичні джерела про їх перебування в Західній Азії, адже довший час кіммерійці були загрозою Анатолії. Про це ми дізнаємось від грецьких та римських авторів, а також зі свідчень з ассирійських записів. Сьогодні з допомогою методу порівняння стародавніх геномів між різними популяціями генетики намагаються заповнити прогалини в суперечливих моментах історії походження та міграцій напівкочових племен залізного віку. Немає сумніву, що кіммерійці були на наших теренах, але питання «хто вони і звідки вони?» залишається відкритим.

         Загадкові кіммерійці, які фігурують в «Одіссеї» Гомера, мешкають біля воріт підземного царства, схоже,  не мають відношення до історичної реальності.  Термін стосується напівміфічних  людей, що жили за межами грецької цивілізації, десь на кінці світу. Термін Κέμμερος – з давньогрецької  «туман», в контексті апокрифічної землі, яка навічно вкрита мрякою. Гомер розповідає, що корабель Одіссея прибув до глибокого океану, що межує зі Землею, де є край та місто кіммерійців, оповиті туманом. Ніколи яскраве сонце не дивиться на них своїми променями, ні коли воно підіймається на зоряне небо, ні коли знову повертається до землі з неба, але жалюгідна ніч розкидається на нещасних смертних. Ці поетично описані Гомером довгі ночі спонукали декого з дослідників  висунути ідею про існування кіммерійської землі десь в Північній Європі, наприклад, на півострові Ютландія. Однак,  більшість схиляється до думки, що автор вважав Північне Причорномор’я батьківщиною кіммерійців. Поета могли надихнути тодішні саги про аргонавтів (8 ст. до н.е.), які здійснювали морські походи чорноморським узбережжям. Поема Гомера була лише відлунням реальних подій з фантастичними алегоріями, що не ставить її в один ряд з писемними джерелами.

            Деякі дослідники вважають, що ассирійські джерела розміщують кіммерійців на Кавказі, на східних кордонах Колхіди (антична назва частини стародавньої Західної Грузії), куди аргонавти, герої грецької міфології, плавали за Золотим Руном. Перша відома країна кіммерійців в Азії мала назву Гамір, в джерелах з аккадського періоду – «Gimirrãia». До речі,  ряд науковців розміщують первісну батьківщину цього народу на південь, а не на північ від Чорного моря, в північно-західній частині Ірану. Карл Мюленхофф (с. 19-31) стверджував, що розташування кіммерійців на північному узбережжі Чорного моря базувалося виключно на спробі раціоналізації гомерівських свідчень греками[1]

         В Біблії   Gamer (Ґомер)  – один з семи синів Яфета, внук Ноя (Буття 10: 2-3). Його нащадків ототожнюють з кіммерійцями, ашкеназі, кельтами, італіками, тохарами, фрігійцями, вірменами, грузинами та ін..

         Легендарний грецький поет 7 ст. до н.е., Аристей із Проконесу, подорожував країнами на північ та схід від Чорного моря та відвідував напівміфічних гіперборейців, іседонців та арімаспійців, які боролись проти крилатих охоронців золота – грифонів.  Ці подорожі по далекій півночі знайшли відображення в його поемі «Армаспея». Так от, він розмістив кіммерійців на берегах якогось Південного моря. Частина дослідників вважає, що мова йшла про Каспійське море, адже назва Чорного моря «Понт Евксинський» була відомою серед грецьких авторів і не було потреби його називати «Південним морем»[2]. Отже, існує також версія про країну Кіммерійців в північних степах Каспійського регіону.

         Грецький історик та географ Гекатей Мілетський (6 ст. до н.е.), на праці якого опирався Геродот,  розмістив кіммерійців в районі Північного Понтія. Все б виглядало послідовно і злагоджено, якби Геродот не назвав цю територію батьківщиною кіммерійців. Це спричинило появу  помилкової інтерпретації, коли повернення скіфів на свою рідну землю з близькосхідних військових походів з Західної Азії (Туреччина, Вірменія, Іран…), почали трактувати, як їх прихід з Центральної Азії.  Тоді в історіографії замість кавказької річки Аракс, яку перетнули скіфи та «прибули в Кіммерію», з’явились теорії про Аракс-Волгу, Аракс-Сирдар’ю, Аракс-Амудар’ю. З другого боку, цей же античний автор розповідає, що скіфи жили навколо Дніпра впродовж 1000 років до моменту скіфо-перської війни в 513 р. до н.е. Генетика сьогодні підказує, що зайдами в Причорномор’ї були радше кіммерійці, аніж скіфи. Пізніше з Південного Уралу прийшли сармати.

         Ось що пише «батько історії» Геродот Галікарнаський про кіммерійців: «Є ще і третій переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишившися наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її. Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові, де тепер розташовано еллінське місто Сінопа. Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі. Такий існує інший переказ як в еллінів, так і у варварів»[3].

         Багатьом науковцям ці свідчення Геродота здаються суперечливими. В ассирійських записах кіммерійці начебто мають могутню державу. Цікаво, як вони змогли її сформувати відразу після нищівної поразки від скіфів та краху їхньої еліти? Питання також виникає з приводу напрямку втечі кіммерійців через Кавказ у регіони, які вже були під контролем скіфів. Більш логічно виглядав би західний напрямок відступу, тоді й не дивно, що могили кіммерійської аристократії Геродот локалізував на річці Тірас (Дністер). Але ж ні, з опису античного автора виглядає так, що скіфи прогнали кіммерійців попри Кавказькі гори. Зрозуміло одне, що міграція кіммерійців в Малу Азію була спричинена тиском войовничих скіфів. Ассирійські записи підтверджують тривале перебування кіммерійців в Закавказзі, в Північно-Західному Ірані (Мідія) та в історичних регіонах Анатолії (Лідія, Фрігія, Табал), а також їх спустошливі набіги. Еліни вважали, що Босфор був базою для вторгнення цих номадів в Малу Азію. В 714 році кіммерійці вдерлися в Урарту, яка свого часу була однією з наймогутніших держав Вірменського нагір’я, але під натиском ассирійців повернули свої сили на захід в напрямку Анатолії.

                Історичні кіммерійці також згадані грецьким поетом 7 ст. Callinus з Ефеса.  З його опису відомо, що армія лютих кочівників напала на столицю іонійських греків Sardeis (Лідія – Егейське узбережжя Малої Азії). Дослідники вважають, що таких рейдерських походів було кілька. З історичних джерел відомо, що Лігдамід, цар кіммерійців, намагався зруйнувати храм Артеміди в Ефесі, але богиня покарала його (Callimachus, III ст.). Про армію цього царя в  Лідії  та Іонії також згадує Страбон, а аккадські джерела вказують на загибель цього завойовника біля ассирійських кордонів[4].

Руїни Ефесу

                Дехто з істориків вважає, що не можливо ототожнити кіммерійців з певними археологічними культурами Північного Причорномор’я, адже вони належали до того ж господарсько-культурного типу, що й скіфи. Через подібність пам’яток їх розрізнити досить складно. Попри те, деякі археологічні знахідки 8-7 ст. до н.е. в Україні все ж таки заведено пов’язувати  з кіммерійцями. Кизил-кобинська, зрубна, білозерська, чорногорівська, новочеркаська –  культури, асоційовані з кіммерійцями. В ході недавніх археологічних  експедицій, у 2019 році, в селищі Ялта Мангушського району Донецької обл. археологи знайшли скелет чорногорівця в позі вершника і зробили припущення, що це був кіммерієць. Поряд з цим існують гіпотези про те, що чорногорівська (900-750 р. до н.е.) та новочеркаська (750-650 р. до н.е.) група пам’яток належать до ранньоскіфської, а не кіммерійської культури. Ті, хто підтримує цю точку зору, схильні повернутися у минуле до традиційно прийнятої дати ранньоскіфської культури, що визначає її початок ще в 8, а не 7 ст. до н.е.[5].

         Доктор історичних наук Махортих С.В. у своєму авторефераті дисертації «Культура та історія кіммерійців Північного Причорномор’я» підсумував наступне: «Встановлено, що кіммерійська культура сформувалася у степах між Дніпром та Передкавказзям на початку IX ст. до н.е. на основі традицій білозерського та постзрубного населення. Аридизація клімату та погіршення умов існування обумовили зміни у господарстві населення пізнього бронзового віку і перехід до кочового скотарства, який супроводжувався розповсюдженням нового кінського спорядження, зброї та предметів побуту»[6].  

         Дозволю собі вставити анонс-ремарку. Генетичні дослідження не підтвердили зв’язок кіммерійців зі зрубною культурою. Дещо інша ситуація зі скіфами.

         Щодо  лінгвістичних даних стосовно кіммерійців маємо ще більший клопіт. Вони обмежуються іменами трьох кіммерійських царів – Teušpa, Tugdammìi, Sandakšatru[7]. На підставі цих мізерних свідчень їх віднесли до іранської мовної групи, як і більшість номадів залізного віку.

Генетичні дослідження – ДНК кіммерійців

                До сьогодні мені відомо лише дві наукові статті генетиків стосовно ДНК кіммерійців в контексті порівняння зі скіфами та сарматами.  У них є спроба провести паралель між цими номадами та археологічними культурами того часу, а також іншими популяціями кочівників залізного віку.

         На думку багатьох науковців, зрубна культурно-історична спільність пізнього бронзового віку азово-чорноморських степів була попередницею кіммерійців. Проте нещодавній аналіз щодо секвенованих геномів трьох кіммерійських зразків датованих в діапазоні 1000 – 800 р. до н.е. проведений на технологічній платформі університету Упсали  призвів до несподіваних висновків. Кіммерійці виявились більш спорідненими з особами карасукської культури кінця бронзи (поч..1-го тис. до н.е.) Південного Сибіру та Казахстану, аніж з географічно близькими представниками   зрубної культури. Генетики підтвердили існування «карасуксько-кіммерійської культурно-історичної спільноти». Усі кіммерійці мали сибірський генетичний компонент. Один з них був носієм Y-хромосоми Q1-M242, яка  виникла в Алтаю та широко поширена серед азійців та корінних американців. Саме кіммерійці вперше принесли далекосхідний геном в Європу. До цього таких слідів не виявлено в жодній археологічній культурі бронзової доби Причорноморських та Прикаспійських степів. Це перше свідчення того, що кіммерійці не походили з регіону Північного Причорномор’я, а були кочівниками, котрі простежували своє походження з Далекого Сходу[8]

         Також серед кіммерійців виявили y-хромосомну гаплогрупу R1b (R-M343) та  мтДНК –  H9a, C5с і R. Хоч перша з них  (R1b) корелює з ямною культурою наших степів мідної доби, все ж  про походження деяких материнських гаплогруп даних індивідуумів цього не скажеш. С5с – поширена в Північно-Східній Азії, хоча інколи сьогодні можна зустріти й серед населення Ірану та Туреччини.  МтДНК R також ближче, аніж Близький Схід, в загальних описах не зустрінеш, проте серед населення Карпат зустрічається на рівні до 5%. Без конкретних  субкладів гаплогрупи  висновки робити необачно. H9a –  рідко зустрічається сьогодні, але з тих поодиноких відомостей можна ототожнити з європейським походженням.

                Проте не лише гаплогрупи досліджують генетики. Не менш важливим є аналіз маркерів аутосомної днк, який допомагає простежити генеалогічні зв’язки від усіх предків. Крім того, науковці  виявляють генетичну спорідненість древніх осіб із сучасними популяціями та їх зв’язок із давніми групами в контексті сучасних генетичних варіацій. Так от, на карті генетичних відстаней кіммерійці від українців та інших європейців надто далеко, аби стверджувати про їх автохтонне походження з Північного Причорномор’я. Значно ближчими до кіммерійців виявились чуваші, ногайці, корінні народи Кавказу, а також сармати. Протилежна картина щодо скіфів. Скіфи розміщені на карті серед сучасних європейських популяцій, в тому числі українців, половина з них розміщена наближено до носіїв зрубної культури. Безпосередньо з цим можна ознайомитись в додаткових матеріалах до статті «Ancient genomes suggest the eastern Pontic-Caspian steppe as the source of western Iron Age nomads» (див. список джерел). Щодо спорідненості між кіммерійцями, скіфами та сарматами дослідники зауважили наступне: «Наші результати свідчать про те, що попри генетичні зв’язки між цими народами, жодна група не може вважатися прямим предком наступної групи. Кочові популяції були неоднорідними та мали генетичні спорідненості з популяціями з кількох інших регіонів, включаючи Далекий Схід та південний Урал. Результати вказують на наявність глибоких спільних предків усіх кочових груп залізного віку, пов’язаних із популяціями бронзового віку степу, що, однак, не є рівноцінним прямій генетичній спадкоємності між Зрубно-Алакульською культурою та західними скіфами». Щодо спорідненості з південним Уралом, варто зауважити, що генетики мали на увазі походження сарматів. Але це вже інша тема.

         У 2019 році вийшла ще одна стаття групи генетиків «Зміни в генетичному ландшафті Західно-Євразійського степу, пов’язані з початком і кінцем скіфського панування». «Нещодавні  дослідження древніх скіфських геномів підтвердили конфедеративну природу скіфських племен, показавши, що вони генетично відрізняються одне від одного, але знаходять мало або взагалі не підтримують широкомасштабних рухів зі сходу на захід, натомість загалом пропонують окреме місцеве походження різних скіфських  груп», зауважили автори дослідження.

         На діаграмі, яка фігурує в статті науковців, зеленим кольором зазначено алтайський, або східноазійський генетичний компонент, червоним – натуфійський, або спадок від неолітичних землеробів, синім – східноєвропейський мисливець-збирач. Крім традиційної тріади «скіфи, сармати, кіммерійці»,  генетики ще дослідили 3 зразки з Черняхівської культури (1 позиція). Скіфи України (5 позиція) мають мінімальну частку азійського компонента, який міг бути частково успадкований від кіммерійців. Адже відомо, що частина з них була інкорпорована в скіфське суспільство.

Зображення може бути об’єктом авторських прав
Результати моделювання груп населення з допомогою методу ChromoPainter/NNLS
ChromoPainter – це інструмент для пошуку гаплотипів у даних послідовності.

         Серед трьох кіммерійців виявили Y- хромосомні гаплогрупи – R1a-Z645, R1a2c-B111, мтДНК – U5a1b1, U2e2, H35. На перший погляд, гаплогрупи східноєвропейські. А R1a-Z645 –  зустрічаються у скіфів та представників культури шнурової кераміки, U5a1b1 –  також характерна для території України з часів мезоліту. Обидві гаплогрупи пов’язують з поширенням індоєвропейських мов у світі.  Проте, автори зазначили: «Ми спеціально дослідили наявність або відсутність “ азіатського ” алелю SNP rs3827760 у гені EDAR рецептора ектодисплазину А (варіант, що викликає густе пряме волосся). Порівняно високий відсоток “ азіатських ” алелів серед кіммерійців в основному був обумовлений фрако-кіммерійським зразком MJ-12, який напрочуд показав 55% “азіатських” алелів, хоча він і позиціювався серед європейців» (мтДНК – Н35, взірець з Румунії)[9]. Щодо гаплогрупи U2e2,  цей підклад видається унікальним, його можна знайти популяціях Південного Алтаю (Altaian-Kizhi, Teleuts and Telenghits) з вищими за середні частоти (3%), та в Західній Азії (1.7%)[10], зокрема Іран, Ліван, Туреччина, хоча її попередниця U2e – цілковито  європейська. Схоже на відгомін європейських міграцій бронзової доби на схід, аж до Байкалу. Щодо R1a2c-B111 (Z2125) – поширена в Центральній Азії (зокрема серед киргизів), Південно-Західній Азії (Пакистан, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн), а також серед татарстанців та чеченців.

         Звісно, ДНК з шести зразків кіммерійців не дають підстави робити якісь однозначні висновки. Проте, на даному етапі досліджень виглядає так, що кіммерійці були прийшлим населенням, а скіфи – місцевим. Генетики зауважили, що скіфи України мали близьку спорідненість з майже всіма давньоєвропейськими популяціями. Про це також читайте в статті ДНК – шлях в історію. Українці нащадки скіфів. Нещодавній ізотопний аналіз скіфів з Більського городища підтвердив низьку мобільність населення між віддаленими регіонами, а також агропастирський осілий спосіб господарювання, з елементами урбанізму та воєнізованого суспільства, що суперечить узвичаєному статусу «кочівника», а це вже тема для іншої публікації.

Автор: Галина Водяк

Кіммерійці в Ефесі
Битва з кіммерійцями. Фрагмент з Ефесу (Туреччина)

Список використаних джерел:

[1] Müllenhoff K. Deutsche Altertumskunde II, 2nd ed., Berlin [Електронний ресурс] / Karl Müllenhoff // Encyclopaedia Iranica. – 1902. – Режим доступу до ресурсу: https://iranicaonline.org/articles/cimmerians-nomads.

[2] Olbrycht M. The Cimmerian Problem Re-Examined: the Evidence of the Classical Sources [Електронний ресурс] / Mарек J Olbrycht // Institute of Oriental Philology at the Jagiellonian University Krakow. – 1996. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/1509846/The_Cimmerian_Problem_Re_Examined_the_Evidence_of_the_Classical_Sources.

[3] Геродот Історії в дев’яти книгах Книга ІV Мельпомена Переклад А.Білецького [Електронний ресурс] // К.: Наукова думка. – 1993. – Режим доступу до ресурсу: http://ae-lib.org.ua/texts/herodotus__historiae_4__ua.htm.

[4] Xydopoulos I. The Danubian Lands between the Black, Aegean and Adriatic Seas (7th Century BC – 10th Century AD. “The Cimmerians: their origins, movements and their difficulties” [Електронний ресурс] / Ioannis Xydopoulos // Oxford OX2 7ED. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/20037727/_The_Cimmerians_their_origins_movements_and_their_difficulties_.

[5] Askold Ivantchik A. The Current State of the Cimmerian Problem, Ancient Civilizations from Scythia to Siberia [Електронний ресурс] / Askold Ivantchik Askold Ivantchik // Academia.edu. – 2001. – Режим доступу до ресурсу: https://www.academia.edu/1084093/The_Current_State_of_the_Cimmerian_Problem_Ancient_Civilizations_from_Scythia_to_Siberia_7_2001_307_340.

[6] Махортих С. Культура та історія кіммерійців Північного Причорномор’я : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. іст. наук : спец. 07.00.04 “археологія” / Махортих Сергій – Київ, 2008. – 33 с.

[7] Tokhtas’ev S. Cimmerians, a nomadic people, most likely of Iranian origin, who flourished in the 8th-7th centuries b.c.e. [Електронний ресурс] / Sergei R. Tokhtas’ev // Encyclopaedia Iranica. – 1991. – Режим доступу до ресурсу: https://iranicaonline.org/articles/cimmerians-nomads.

[8] Ancient genomes suggest the eastern Pontic-Caspian steppe as the source of western Iron Age nomads [Електронний ресурс] / [M. Krzewińska, G. Kılınç, A. Anna Juras та ін.] // Science Advances. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC6223350/.

[9] Shifts in the Genetic Landscape of the Western Eurasian Steppe Associated with the Beginning and End of the Scythian Dominance [Електронний ресурс] / [M. Järve, L. Saag, C. Scheib та ін.] // Cell.com. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.cell.com/current-biology/fulltext/S0960-9822(19)30712-2#.

[10] Western Eurasian ancestry in modern Siberians based on mitogenomic data [Електронний ресурс] / [M. Derenko, B. Malyarchuk, G. Denisova та ін.] // NCBI. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC4195960/.

One thought on “Кіммерійці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Translate »